Тесс Герритсен – Асистент (страница 24)
Ріццолі приголомшив цей образ.
Арлен порушив мовчання, запитавши:
— Що це означає? Ви розумієте.
— Так, — відповіла Ріццолі, проковтнувши слину.
— І що ж це? — гаркнув Кенеді.
Її руки лежали на колінах, стиснуті в кулаки. Вона підвела їх і показала долоні. На обох були шрами, які залишив Гойт, напавши на неї рік тому. Товсті нарости, нарубцьовані над місцями, які він пробив у її руках своїми скальпелями.
Арлен і Кенеді дивилися на шрами.
— Це Гойт вам зробив? — запитав Арлен.
— Він на це й натякає, — кивнула вона. — Саме тому показує на долоню. — Вона подивилася на екран, де й далі стояв Гойт, широко посміхаючись і підвівши руку до камери. — Такий собі жарт, який лише ми з ним розуміємо. Це він привітався. Хірург говорить зі мною.
— Мабуть, ви добряче поламали йому кайф, — сказав Кенеді, махнувши пультом на екран. — Погляньте! Він мовби каже «Руки вгору».
— Або «Я прийду по тебе», — тихо додав Арлен.
Від його слів у Ріццолі мороз пішов поза шкурою. «
Кенеді знову натиснув кнопку відтворення. Вони побачили, як Гойт опустив руку і попрямував до виходу. Коли він повернувся спиною до камери, Ріццолі уважно подивилася на згорток у нього під пахвою.
— Зупиніть знову, — попросила вона.
Кенеді клацнув пультом.
Ріццолі нахилилася вперед і торкнулася екрану.
— Що це тут? Схоже на згорток рушника.
— Це і є рушник, — сказав Кенеді.
— Навіщо він узяв його?
— Йому потрібен не рушник, а те, що всередині.
Ріццолі спохмурніла, замислившись про щойно побачене в операційній. Пригадала порожню тацю для інструментів біля столу. Поглянула на Арлена.
— Інструменти. Він узяв хірургічні інструменти.
— З операційної зник набір для лапаротомії, — кивнув Арлен.
— Лапаротомія? Що це?
— Хірургічне розрізання черева, — повідомив Кенеді.
На екрані Гойт зник за дверима, і тепер вони бачили лише порожній вестибюль і зачинені двері. Кенеді вимкнув запис і озирнувся на Ріццолі.
— Схоже, ваш хлопчик прагне якнайшвидше повернутися до роботи.
Ріццолі здригнулася, коли застрекотів її телефон. Шукаючи його, вона відчувала, як калатає серце. Двоє чоловіків спостерігали, як вона підводиться й розвертається до вікна.
Телефонував Гебріел Дін:
— Ви знаєте, що в нас о третій зустріч із антропологом-криміналістом?
— Я буду вчасно, — сказала вона, глянувши на годинник.
Вона ще могла встигнути.
— Ви де?
— Слухайте, я приїду.
Ріццолі поклала слухавку.
Глибоко вдихнувши, вона подивилася у вікно. «Я не можу впоратися з усім цим, — подумала вона. — Чудовиська напосідають звідусіль…»
— Детективе Ріццолі? — покликав її Кенеді.
Вона озирнулася на нього.
— Вибачте, я маю повернутися в Бостон. Зателефонуйте мені одразу, щойно матимете бодай якісь новини про Гойта.
Він кивнув і всміхнувся.
— Гадаю, довго чекати не доведеться.
Вона менш за все хотіла говорити з Діном, але в’їжджаючи на парковку біля будівлі моргу, побачила, як він виходить зі своєї машини. Ріццолі швидко припаркувала авто і зупинила двигун, сподіваючись перечекати кілька хвилин, щоб дати йому час першим увійти до будівлі й у такий спосіб уникнути зайвих розмов із ним. На жаль, він устиг її помітити і тепер чекав. Обійти цю перешкоду вона не могла. Вибору не було.
Джейн Ріццолі вийшла під палюче сонце й попрямувала до нього кроком людини, яка дуже поспішає.
— Ви не повернулися на нашу нараду сьогодні, — сказав він.
— Мене викликав до себе Маркетт.
— Він мені про це казав.
Вона зупинилася й поглянула на нього.
— Що він вам казав?
— Що один із ваших злочинців утік із в’язниці.
— Саме так.
— І вас це вивело з рівноваги.
— Це вам теж Маркетт сказав?
— Ні. Але ви не повернулися на нараду, тому я подумав, що це вас непокоїть.
— Я мала зайнятися іншими проблемами.
Ріццолі знову пішла до будівлі.
— Детективе Ріццолі, ви ведете цю справу, — сказав він.
Вона знову зупинилася й озирнулася на нього.
— Чому ви вважаєте за потрібне нагадувати мені про це?
Він повільно підійшов до неї, так близько, що це могло завдати дискомфорту. Можливо, саме це він і мав на меті. Так вони й стояли одне навпроти одного. І хоча Ріццолі ніколи б не відступила, вона не могла контролювати рум’янець, який набіг їй на щоки під його поглядом. Відчувала загрозу — не лише тому, що він був вищий і фізично сильніший. Вона раптом усвідомила, що він викликає бажання. Абсолютно ненормальна реакція, адже вона гнівалася на нього. Спробувала притамувати своє збудження, але воно вже встромило в неї пазурі, і годі було його позбутися.
— Вам доведеться приділити всю увагу цій справі, — сказав він. — Знаєте, я розумію, що втеча Воррена Гойта — сильний стрес для вас. Я справді розумію. Будь-якого копа це вивело б з рівноваги. Нічого дивного, якщо ви втратили контроль…
— Ви мене ледь знаєте. Не вдавайте із себе психолога і не колупайтеся в мене в голові.
— Я просто запитую, чи ви достатньою мірою зосереджені на веденні цієї справи. Бо якщо у вас інші проблеми, які заважають вам працювати…
Ріццолі опанувала себе і придушила гнів. Вона запитала доволі спокійним тоном:
— Агенте Дін, чи знаєте ви, скількох людей Гойт убив сьогодні вранці? Трьох. Чоловіка і двох жінок. Він перерізав їм горлянки і спокійно пішов собі. Отак просто. У своєму стилі. — Вона підвела руки, і він подивився на шрами. — Це мені пам’ятки від нього. Він залишив їх тоді, якраз коли збирався перерізати мені горлянку. — Опустивши руки, вона розсміялася. — Отже, ваша правда, я справді маю владнати з ним деякі проблеми.
— А ще у вас є обов’язки. Тут і зараз.