Терри Пратчетт – Озброєні (страница 74)

— Ти справді можеш говорити? — не міг повірити Морква. Гаспод закотив очі.

— Авжеж ні, — сказав він.

Темна фігура досягла вершини вежі.

Лампи та свічки запалали по всьому місту, яке розкинулося внизу. Десять тисяч крихітних зірочок, тільки на землі… і він міг вимкнути будь-яку, яку забажає. Це було просто. Він відчував себе богом.

Його дивувало, як добре все було чутно згори. Він відчував себе богом. Він чув виття собак, звуки голосів. Іноді неба сягав якийсь голос, гучніший за решту.

Це була влада. Влада, яку він мав внизу, влада наказувати: «Роби те, роби се…» — то була людська влада. Але зараз… зараз він відчував себе богом.

Він встановив ружжо на вогневу позицію, поставив стійку з шести трубок і прицілився в одну із зірочок на землі. А потім в іншу. І ще в іншу.

Не варто було дозволяти ружжу стріляти в ту жебрачку. Вона не була частиною плану. Голови гільдій — ось був Едвардів план.

Бідолашний юний Едвард. Спочатку голови гільдій. Залишити місто без лідерів, посіяти смуту, а потім постати перед твоїм протеже і вимагати: «Іди і керуй містом, це — твоя Доля».

Такий тип мислення — всього-на-всього стара хвороба. Її можна було підчепити від корон та дурних історій.

І ти починав вірити… ха-ха… ти починав вірити, що старий трюк, як-от витягнути меч із каменюки, є випробуванням для королівської особи. Меч із каменя? Та у ружжі було більше магії, ніж у будь-якому мечі і будь-якому камені! Він лежав, гладив ружжо і чекав.

До міста увірвалося денне світло.

— Я в житті ніфого не зробив, — повторив Вуглеморд, вовтузячись на своїй плиті.

Щебінь вдарив його кийком по голові.

— Підйом, солдати! Руки вгору, носаки вперед! Настав новий чудовий день у Сторожі! Молодший констеблю Вуглеморде, ану хутко на ноги, маленький дурний тролю!

Через двадцять хвилин сонний сержант Колон оглянув війська. Вони порозповзалися по лавках, за винятком виконувача обов’язків констебля Щебня, який сидів вертикально, щосили демонструючи свою корисність.

— Гаразд, хлопці, — почав Колон, — оскільки…

— Ану слухати уважно! — гаркнув Щебінь.

— Дякую, виконувачу обов’язків констебля Щебню, — стомлено сказав Колон. — Оскільки капітан Ваймз сьогодні одружується, ми будемо його почесною вартою. Це традиція. Ми це робимо на весіллі вартового. Тому я хочу, щоб ваші шоломи та нагрудники були яскравими і блискучими. Щоб наші когорти сяяли. Жодної плямки… Де капрал Ноббс?

Дзеньк! Рука виконувача обов’язків констебля Щебня дзенькнула об новий шолом.

— Його вже кілька годин ніхто не бачив, сер! — повідомив він.

Колон закотив очі.

— А дехто з вас буде… Де молодший констебль Анґва?

Дзеньк!

— З минулого вечора ніхто її не бачив, сер.

— Гаразд. Пережили ніч, переживемо й день. Капрал Морква каже, що ми повинні бути обачними.

Дзеньк!

— Так точно, сер!

— Виконувачу обов’язків констебля Щебню?

— Сер?

— Що це у тебе на голові?

Дзеньк!

— Виконувач обов’язків констебля Дуболом зробив, сер. Спеціальний механічний шолом для мислення.

Дуболом кашлянув.

— Ці великі шматочки використовуються для охолодження. Пофарбовані в чорний колір. Я взяв годинниковий механізм мого двоюрідного брата і прикріпив до нього цей вентилятор. Він забезпечує циркуляцію повітря і… — він зупинився, побачивши вираз обличчя Колона.

— Так над цим ти працював усю ніч?

— Так, тому що я вважаю, що мозок тролів занадто швидко…

Сержант скомандував йому замовкнути.

— Отже, тепер у нас є навіть власний механічний солдатик, чи не так? — сказав Колон. — Тепер ми справжня зразкова армія.

Гаспод мав проблеми з орієнтуванням. Він знав, де перебував… більш-менш. Він опинився десь поряд із Затінками, у мережі корабельних доків та загонів для худоби. Хоча він і вважав усе місто своєю власністю, це була не його територія. Щури тут були майже такі ж великі, як він сам, тому Гаспод міг зійти хіба що за якогось жалюгідного тер’єра, а щури в Анк-Морпорку були досить розумними, щоб швиденько це зрозуміти. Його уже встигли вдарити копитами дві їздові кобили і ледь не переїхав віз. І він втратив слід. Вона замітала сліди, рухаючись туди й сюди, використовувала дахи і кілька разів переходила річку. Перевертні інстинктивно вміли замітати сліди; зрештою, ті, що залишилися, були нащадками тих, хто зумів утекти від розлюченого натовпу. Менш хитрі перевертні не мали ані нащадків, ані могил.

Кілька разів слід губився біля стіни чи хати з низьким дахом, і Гаспод кульгав навколо, намагаючись знову його знайти.

У його шизофренічному собачому мозку з’являлися і зникали випадкові думки.

— Розумний пес врятував становище, — пробурмотів він. — І всі скажуть: «Хороший хлопчик!» Ні, не скажуть. Я допомагаю лише тому, що мені погрожували. Чудовий нюх. Я не хотів цього робити. Може, в тебе є кістка? Я лише уламочок корабля в океані життя. Ось хто я. Хто тут хороший хлопчик? Замовкни!

Сонце повзло високо в небі. Внизу, припавши носом до землі, повз Гаспод.

Віллікінс розтулив штори. Кімнату осяяло сонячним світлом. Ваймз застогнав і повільно сів на тому, що залишилося від його ліжка.

— Гр-р-р, лихо, — пробурмотів він. — Котра година?

— Майже дев’ята ранку, сер, — сказав дворецький.

— Дев’ята ранку? І як можна вставати в такий час? Я зазвичай не встаю, доки не зникне денне світло!

— Сер, але все змінилося, сер.

Ваймз опустив погляд на клубок простирадл і ковдр. Вони обмоталися навколо його ніг і сплуталися у справжнісінькі вузли. Тоді він згадав сон.

Він крокував містом.

Ну, гаразд, може, не сон, може, це був просто спогад. Адже він щовечора ходив містом. Частина його не здавалася; частина Ваймза намагалася перейти до цивільного життя, але інша його частина рухалася, ні, прямувала в іншому ритмі. Йому здалося, що місто здається безлюдним, що прямувати ним важче, ніж зазвичай.

— Сер, бажаєте, щоб я вас поголив, чи радше зробите це самостійно?

— Мені не подобається, коли люди тримають леза біля мого обличчя, — сказав Ваймз. — Але якщо ти запряжеш коня та підготуєш карету, я якось спробую дістатися до ванної кімнати.

— Дуже дотепно, сер.

Ваймз ще раз викупався в ванні, просто щоб повторити ті нові враження. Загальний шум у маєтку свідчив про те, що година «В» наближалася. Леді Сибіл присвятила весіллю всю себе, як вона присвячувала себе викоріненню вродженої схильності болотяних драконів до капловухості. Пів десятка кухарів третій день поспіль поралися на кухні. Вони смажили цілого вола і готували дивовижні речі з рідкісних фруктів. До цього часу для Сема Ваймза делікатесом була печінка без жилок. Висока кухня ж вважала делікатесом шматочки сиру на паличках, встромлених у половинки грейпфрутів.

Його попередили, що зранку перед весіллям майбутній наречений не повинен бачити передбачувану наречену — можливо, щоб зменшити шанси того, що наречений раптом отямиться і зробить ноги. Це його засмучувало. Йому хотілося з кимось поговорити. Якби він міг поговорити з кимось, можливо, все би стало на свої місця.

Він узяв бритву і подивився в дзеркало на обличчя капітана Семюела Ваймза.

Колон відсалютував, а потім поглянув на Моркву.

— З тобою все добре? Здається, сон тобі не зашкодив би.

Містом пронеслися різні способи сповістити населення про те, що настала десята година. Морква відвернувся від вікна.

— Я здійснював пошуки, — сказав він.

— Сьогодні прийшло ще троє добровольців, — сказав Колон. — Всі просяться приєднатися до «армії пана Моркви», — це його трохи бентежило.

— Добре.

— Щебінь практикує з ними дуже базову підготовку, — сказав Колон. — У нього добре виходить. Після того, як він годину на них покричить, вони роблять усе, що я накажу.