Терри Пратчетт – Озброєні (страница 72)
— Що? — не зрозумів Морква.
— Я дізналася, чия то була кімната, — швидко промовила Анґва. — Його звали…
— Едвард де Гибль? — сказав Морква, сідаючи на ліжко. Несамовито заскрипіли іржаві пружини.
— Звідки ти дізнався?
— Я думаю, ружжо викрав саме де Гибль. І саме він убив Гуляку. Але… найманець, який убиває безкоштовно? Це гірше, ніж ґноми та їхні інструменти. Це гірше, ніж клоуни та їхній грим. Я чув, що Ребус нетямиться від люті. Його найманці шукають хлопця по всьому місту.
— О. Ну. Мені б не хотілося бути на місці Едварда, коли вони його знайдуть.
— Та я б і зараз не хотів опинитися на його місці. Бо я знаю, де це місце. У каналізації.
— Отже, найманці його знайшли?
— Ні. Хтось інший. А потім його знайшли Дуболом і Щебінь. Здається, він мертвий уже кілька днів. Розумієш? Це все неправильно! Я витер грим Гуляки з його обличчя і зняв червоний ніс. Це точно де Гибль. І перука та сама. Саме він тієї ночі був у Клевця.
— Але…
— Так.
Анґва сіла поруч з ним.
— І це був уже не Едвард.
— Так, — Морква розстебнув нагрудник і зняв свою кольчугу.
— Отже, ми шукаємо когось іншого. Когось третього.
— І жодних підказок! Лише чоловік із ружжом! Десь у місті! Де завгодно! Я втомився!
Пружини знову заскрипіли. Морква підвівся і, похитуючись, підійшов до столу. Він сів на стілець, поклав перед собою аркуш паперу, оглянув олівець, мечем загострив його, подумав і почав писати.
Анґва мовчки за ним спостерігала. Під кольчугою Морква носив шкіряний жилет з короткими рукавами. На лівому плечі у нього була родимка у формі корони.
— Ти все записуєш? Як капітан Ваймз? — трохи згодом спитала вона.
— Ні.
— Тоді
— Пишу мамі й татові.
— Справді?
— Я завжди пишу мамі й татові. Я їм обіцяв. У всякому разі, це допомагає мені думати. Я завжди пишу додому листи, коли думаю. Мій тато також дає мені багато хороших порад.
Перед Морквою стояв дерев’яний ящик. У ньому були складені листи. Батько Моркви мав звичку відповідати синові на звороті його власних листів, оскільки у томських шахтах папір був за розкіш.
— І що то за поради?
— Зазвичай про роботу в шахті. Про те, як краще рухати скелі. Розумієш? Одні підпирати, інші — штовхати. Шахта не терпить помилок. Там потрібно все робити правильно.
Його олівець скрипів, малюючи на папері нові і нові літери. Двері були прочинені, але почувся несміливий стукіт, який, наче азбукою Морзе, сповіщав, що той, хто стукав, добре знав, що Морква зараз перебував у кімнаті з ледь одягненою жінкою. Здавалося, що цей стукіт намагався залишитися непочутим.
Сержант Колон кашлянув. У кашлі почулися нотки хтивості.
— Так, сержанте? — спокійно і не озираючись відповів Морква.
— Що накажеш робити далі?
— Розділити їх на загони, сержанте. У кожному загоні повинно бути не менше однієї людини, одного ґнома і одного троля.
— Гаразд. І що їм робити?
— Ходити містом. Бути помітними.
— Так, сер. Моркво? Один із добровольців… цей, як його… пан Похмур. З вулиці В’язів. Він вампір, Ну. За видом. Але працює на бійні, тому насправді…
— Сержанте, подякуй йому і відправ додому.
Колон поглянув на Анґву.
— Так, сер. Правильно, — неохоче сказав він. — Але він не створюватиме проблем. Йому просто потрібні додаткові гомоґобліни в кро…
— Ні!
— Правильно. Чудово. Я, гм, я скажу йому піти.
Колон зачинив двері. Завіса — й та
— Вони називають тебе «сер», — сказала Анґва. — Помітив?
— Так. Але це неправильно. Капітан Ваймз каже, що люди повинні мислити самостійно. Проблема в тому, що люди думають самостійно лише тоді, коли їм це наказано. Як пишеться «випадковість»?
— Я такого не пишу.
— Гаразд, — Морква так і не озирнувся. — Здається, ми втримаємо порядок у місті до самого ранку. До всіх наче повернувся здоровий глузд.
«Ні, не повернувся, — сказала Анґва сама собі, не виходячи за межі власної голови. — Це ти його повернув. Наче гіпнозом яким.
Люди живуть так, як ти вважаєш за правильне. Ти мрієш, як і Великий Фідо, тільки він мріє про кошмари, а ти — про загальне благо. Ти справді думаєш, шо більшість місцевих — хороші. І на мить, лише поки вони поруч з тобою, всі інші теж починають у це вірити».
Звідкись ззовні залунав звук кулаків, що марширували. Загін Щебні заходив на чергове коло.
«Гаразд. Колись він усе дізнається».
— Моркво?
— Так?
— Знаєш… коли наша трійця, Дуболом, троль і я… прийшли до Сторожі… тебе нічого не здивувало?
— А що дивного? Представники меншин. Один ґном, один троль, одна жінка.
— Що ж, — Анґва вагалася. Надворі досі світив місяць. Вона могла сказати йому правду та втекти, перетворитися та минути межі міста ще до світанку. Їй знову доведеться тікати. Вона вже майже звикла тікати з різних міст. — Трохи не так, — знову почала вона. — Розумієш, у місті багато нежиті, ось Патрицій і наполіг на тому, щоб…
— Поцілуй її, — раптом сказав Гаспод із-під ліжка.
Анґва завмерла. Обличчя Моркви набуло того ідеально спантеличеного вигляду, якого набуває обличчя людини, вуха якої щойно почули щось, що мозок запрограмований вважати неіснуючим. Він почав червоніти.
— Гасподе! — відрізала Анґва, уже по-собачому.
— Я знаю, що роблю. Чоловік, Жінка. Це Доля, — сказав Гаспод.
Анґва підвелася. Морква підскочив так різко, що навіть стілець перекинувся.
— Я піду, — сказала вона.
— Ні. Не йди…
— Тепер потягнися до неї, — шепотів Гаспод.
«Нічого не вийде, — сказала собі Анґва. — Ніколи не виходить. Перевертні повинні бути з іншими перевертнями, лише вони можуть
Але… З іншого боку… все одно доведеться тікати…
Вона підняла палець.