Терри Пратчетт – Озброєні (страница 51)
Ваймз знизав плечима.
— А кого це цікавить? — мляво відповів той.
— Послухай мене, — сказав Ваймз тихим голосом. — Припустімо, ми знайшли би, хто вбив ґнома та клоуна. Або дівчину. Це не мало би значення. Все прогнило.
— Що прогнило, капітане? — здивувався Колон.
— Все. Це те саме, що намагатися очистити колодязь ситом. Нехай найманці розбираються. Або злодії. Або навіть щури. Чому ні? Нас він недостатньо поважає. Ми повинні були просто залишитися дзвонити в дзвони і кричати: «Все добре!»
— Але все недобре, капітане, — сказав Морква.
— І що? Це колись мало значення?
— Бідолашний, — пробурмотіла Анґва собі під ніс. — Здається, йому дали занадто багато тієї кави…
Ваймз сказав:
— Завтра я покидаю Сторожу. Двадцять п’ять років на вулицях…
Ноббі нервово посміхнувся, але одразу перестав, коли сержант, не міняючи положення свого тіла, схопив його за руку і м’яко, але багатозначно скрутив йому за спиною.
— І що було хорошого? Що я зробив? Я лише зносив багато чобіт. В Анк-Морпорку немає місця для вартових! Кого хвилює, що правильно чи неправильно? Вбивці та злодії, тролі та ґноми! Для повного щастя не вистачає лише якого-небудь чортового короля!
Решта Нічної сторожі стояли, опустивши очі в німому збентеженні. Тоді Морква сказав:
— Капітане, кажуть, краще запалити свічку, ніж проклинати темряву.
Хтось постукав у двері.
— Це Виверт, — сказав Ваймз. — Ви здасте зброю. Нічна сторожа йде у довготривалу відпустку. Нам не потрібні вартові, які цікавляться тим, чим вони цікавитися не повинні, правильно? Моркво, відчини двері.
— Але… — почав було Морква.
— Це наказ. Користі з мене уже ніякої, але я ще можу наказати, щоб ви відчинили двері, тому відчиніть двері!
Виверта супроводжувало пів дюжини членів Денної сторожі. У них були арбалети. На знак того, що вони мали справу зі своїми ж колегами-офіцерами, вони спрямували свої арбалети трохи вниз. На знак того, що вони не були чортовими дурнями, вони зняли їх із запобіжників.
Виверт насправді не був
І шолом у нього був із пір’ям.
— Заходьте, заходьте, — сказав Ваймз. — Ми тут все одно нічого важливого не робили.
— Капітане Ваймзе…
— Все добре. Ми знаємо. Віддати йому зброю. Це наказ, Моркво. Один службовий меч, одну піку або алебарду, одну палицю, один арбалет. Сержанте Колоне, я правильно кажу?
— Так, сер.
Морква на мить завагався.
— Ну добре, — сказав він. — Мій
— А на поясі що?
Морква нічого не сказав. Однак він став трохи по-іншому. Його біцепси напружилися, і під одягом проступили могутні м’язи.
— Все правильно, нас цікавить лише службовий меч, — задкував Виверт. Він був із тих людей, які краще відійдуть від сильного супротивника, але слабкого будуть бити безжалісно. — Де каменесос? — спитав він. — І скеля?
— А-а-а, — сказав Ваймз, — Ви маєте на увазі тих членів нашого товариства, яких узяли з метою боротьби з видовою дискримінацією у місті?
— Я маю на увазі ґнома і троля, — сказав Виверт.
— Не маю жодної гадки, — весело сказав Ваймз. Анґві здалося, що він знову п’яний, якщо люди можуть напитися від відчаю.
— Ми не знаємо, сер, — сказав Колон. — Їх цілий день немає.
— Напевне, б’ються один з одним у Кар’єрному провулку, разом з іншими, — сказав Виверт. — Таким не можна довіряти порядок у місті. Запам’ятайте.
Анґві здалося, що хоча слова на кшталт каменесоса та скелі були образливими, порівняно зі словом «таким» вони навіть виражають ідею загального братерства в устах подібних на Виверта людей.
Анґва здивовано помітила, що її погляд зосередився на Вивертовій яремній вені.
— Б’ються? — спитав Морква. — Чому?
Виверт знизав плечима.
— Хто їх, гадів, знає?
— Здається, я знаю. Дайте подумати, — почав Ваймз. — Може, це пов’язано з якимось незаконним арештом? Це ніяк не пов’язано з певними радикальними ґномами, які потребують лише приводу, щоб напасти на тролів? Як
— Ваймзе, не думаю.
— Ідеально! Ви — саме та людина, яка потрібна місту.
Ваймз підвівся.
— Тоді я піду, — сказав він. — Побачимося завтра. Якщо воно настане.
Він гучно грюкнув дверима.
То була
І ось саме це й було проблемою. Проточна вода змила усі сліди із кам’яної підлоги зали. Дуже великий тунель, майже перекритий сміттям і мулом, вів до того, що, як був упевнений Дуболом, було гирлом.
Там було майже приємно. Не було жодного запаху, крім вологої гнилизни під камінням. І там було прохолодно.
— У горах я бачив великі ґномські зали, — сказав Дуболом, — але мушу визнати, це щось інше.
Відлуння його голосу чулося по всьому приміщенні.
— Згоден, — сказав Щебінь, — це має бути щось інше, бо ми не в горах і це не ґномська зала.
— Бачиш хоч якийсь шлях наверх?
— Ні.
— Ми могли проминути десяток шляхів до поверхні і навіть цього не помітити.
— Так, — сказав троль. — Це заплутана проблема.
— Щебню?
— Так?
— Ти знаєш, що у прохолодних місцях стаєш розумнішим?
— Правда?
— А якщо ти розумнішаєш, то, може, спробуєш придумати, як нам звідси вибратися?
— Копати? — запропонував троль.
Де-не-де в тунелі лежали валуни. Небагато; взагалі кладка була напрочуд якісною.