Терри Пратчетт – Озброєні (страница 51)

Ваймз знизав плечима.

— А кого це цікавить? — мляво відповів той.

— Вас і цікавить, — сказав Морква. — Ви завжди цікавитеся. Ми не можемо дозволити, щоб хтось на зразок…

— Послухай мене, — сказав Ваймз тихим голосом. — Припустімо, ми знайшли би, хто вбив ґнома та клоуна. Або дівчину. Це не мало би значення. Все прогнило.

— Що прогнило, капітане? — здивувався Колон.

— Все. Це те саме, що намагатися очистити колодязь ситом. Нехай найманці розбираються. Або злодії. Або навіть щури. Чому ні? Нас він недостатньо поважає. Ми повинні були просто залишитися дзвонити в дзвони і кричати: «Все добре!»

— Але все недобре, капітане, — сказав Морква.

— І що? Це колись мало значення?

— Бідолашний, — пробурмотіла Анґва собі під ніс. — Здається, йому дали занадто багато тієї кави…

Ваймз сказав:

— Завтра я покидаю Сторожу. Двадцять п’ять років на вулицях…

Ноббі нервово посміхнувся, але одразу перестав, коли сержант, не міняючи положення свого тіла, схопив його за руку і м’яко, але багатозначно скрутив йому за спиною.

— І що було хорошого? Що я зробив? Я лише зносив багато чобіт. В Анк-Морпорку немає місця для вартових! Кого хвилює, що правильно чи неправильно? Вбивці та злодії, тролі та ґноми! Для повного щастя не вистачає лише якого-небудь чортового короля!

Решта Нічної сторожі стояли, опустивши очі в німому збентеженні. Тоді Морква сказав:

— Капітане, кажуть, краще запалити свічку, ніж проклинати темряву.

— Що? — Ваймзова раптова лють була схожа на громовідвід. — Хто це каже? Коли це було правдою? Це ніколи не було правдою! Це можуть казати лише люди, в яких не вистачає духу визнати, що все до чорта жахливо, і це лише слова, і з них жодної користі…

Хтось постукав у двері.

— Це Виверт, — сказав Ваймз. — Ви здасте зброю. Нічна сторожа йде у довготривалу відпустку. Нам не потрібні вартові, які цікавляться тим, чим вони цікавитися не повинні, правильно? Моркво, відчини двері.

— Але… — почав було Морква.

— Це наказ. Користі з мене уже ніякої, але я ще можу наказати, щоб ви відчинили двері, тому відчиніть двері!

Виверта супроводжувало пів дюжини членів Денної сторожі. У них були арбалети. На знак того, що вони мали справу зі своїми ж колегами-офіцерами, вони спрямували свої арбалети трохи вниз. На знак того, що вони не були чортовими дурнями, вони зняли їх із запобіжників.

Виверт насправді не був поганою людиною. Він не мав уяви. Він так довго давав раду тим різновидам узагальнених низькосортних злочинців, що й сам став на них трохи схожим[22]. Багато людей працюють на робочих місцях, які їм не відповідають, але є різні способи на це реагувати. Іноді вони стають роздутими і ввічливими, а іноді перетворюються на вивертів. Виверт максимально увійшов у роль: неважливо, правий ти чи ні, головне — впевнений. Загалом в Анк-Морпорку не було справжніх расових забобонів; коли у вас є ґноми і тролі, то колір шкіри інших людей не є головною проблемою. Але Виверт був тією людиною, що природно вимовляє слово «негр» з двома «ґ».

І шолом у нього був із пір’ям.

— Заходьте, заходьте, — сказав Ваймз. — Ми тут все одно нічого важливого не робили.

— Капітане Ваймзе…

— Все добре. Ми знаємо. Віддати йому зброю. Це наказ, Моркво. Один службовий меч, одну піку або алебарду, одну палицю, один арбалет. Сержанте Колоне, я правильно кажу?

— Так, сер.

Морква на мить завагався.

— Ну добре, — сказав він. — Мій службовий меч в арсеналі.

— А на поясі що?

Морква нічого не сказав. Однак він став трохи по-іншому. Його біцепси напружилися, і під одягом проступили могутні м’язи.

— Все правильно, нас цікавить лише службовий меч, — задкував Виверт. Він був із тих людей, які краще відійдуть від сильного супротивника, але слабкого будуть бити безжалісно. — Де каменесос? — спитав він. — І скеля?

— А-а-а, — сказав Ваймз, — Ви маєте на увазі тих членів нашого товариства, яких узяли з метою боротьби з видовою дискримінацією у місті?

— Я маю на увазі ґнома і троля, — сказав Виверт.

— Не маю жодної гадки, — весело сказав Ваймз. Анґві здалося, що він знову п’яний, якщо люди можуть напитися від відчаю.

— Ми не знаємо, сер, — сказав Колон. — Їх цілий день немає.

— Напевне, б’ються один з одним у Кар’єрному провулку, разом з іншими, — сказав Виверт. — Таким не можна довіряти порядок у місті. Запам’ятайте.

Анґві здалося, що хоча слова на кшталт каменесоса та скелі були образливими, порівняно зі словом «таким» вони навіть виражають ідею загального братерства в устах подібних на Виверта людей.

Анґва здивовано помітила, що її погляд зосередився на Вивертовій яремній вені.

— Б’ються? — спитав Морква. — Чому?

Виверт знизав плечима.

— Хто їх, гадів, знає?

— Здається, я знаю. Дайте подумати, — почав Ваймз. — Може, це пов’язано з якимось незаконним арештом? Це ніяк не пов’язано з певними радикальними ґномами, які потребують лише приводу, щоб напасти на тролів? Як ви думаєте, Виверте?

— Ваймзе, не думаю.

— Ідеально! Ви — саме та людина, яка потрібна місту.

Ваймз підвівся.

— Тоді я піду, — сказав він. — Побачимося завтра. Якщо воно настане.

Він гучно грюкнув дверима.

То була величезна зала. Розмірами з міську площу. Щокілька ярдів стояли стовпи, які підтримували дах. Від неї, наче промені, розходилися тунелі в будь-якому напрямку та на різних рівнях. З багатьох тунелів текла вода, яка потрапляла до них із різних невеличких джерел та підземних потоків.

І ось саме це й було проблемою. Проточна вода змила усі сліди із кам’яної підлоги зали. Дуже великий тунель, майже перекритий сміттям і мулом, вів до того, що, як був упевнений Дуболом, було гирлом.

Там було майже приємно. Не було жодного запаху, крім вологої гнилизни під камінням. І там було прохолодно.

— У горах я бачив великі ґномські зали, — сказав Дуболом, — але мушу визнати, це щось інше.

Відлуння його голосу чулося по всьому приміщенні.

— Згоден, — сказав Щебінь, — це має бути щось інше, бо ми не в горах і це не ґномська зала.

— Бачиш хоч якийсь шлях наверх?

— Ні.

— Ми могли проминути десяток шляхів до поверхні і навіть цього не помітити.

— Так, — сказав троль. — Це заплутана проблема.

— Щебню?

— Так?

— Ти знаєш, що у прохолодних місцях стаєш розумнішим?

— Правда?

— А якщо ти розумнішаєш, то, може, спробуєш придумати, як нам звідси вибратися?

— Копати? — запропонував троль.

Де-не-де в тунелі лежали валуни. Небагато; взагалі кладка була напрочуд якісною.