Терри Пратчетт – Озброєні (страница 52)

— Тьху. Лопати ж немає, — поскаржився Дуболом.

Щебінь кивнув.

— Дай мені свій нагрудник, — сказав він.

Він притулив нагрудник до стіни і кілька разів постукав по ньому кулаком.

— Подивився. Більш-менш лопатоподібна форма.

— До поверхні далеченько, — із сумнівом у голосі промовив Дуболом.

— Ми знаємо напрямок, — сказав Щебінь. — Або копати, або залишатися тут і їсти щурів до кінця свого життя.

Дуболом вагався. Ідея була навіть привабливою…

— Без кетчупу, — додав Щебінь.

— Здається, я бачив кілька валунів он у тому напрямку, звідти й можемо почати, — сказав ґном.

Капітан Виверт озирнувся навколо з таким виглядом, наче цією дією він робив кімнаті послугу.

— Непогане місце, так, — сказав він. — Думаю, ми переїдемо сюди. Краще, ніж квартали біля палацу.

— Це наше місце, — сказав сержант Колон.

— То доведеться посунутися, — сказав капітан Виверт.

Він поглянув на Анґву. Її пильний погляд починав діяти йому на нерви.

— Це ще не всі зміни, які на вас чекають, — сказав він.

За ним скрипнули двері. У кімнату прокульгав маленький і дуже смердючий собака.

— Але лорд Ветінарі не призначив нового командувача, — заперечив Морква.

— Так-так… Здається, мені здається… — сказав Виверт, — що це, швидше за все, не один із вас. Здається мені так… Сторожі об’єднають. Нічну та Денну. Здається мені, що у вас тут безлад. Багато всілякого мотлоху… у Сторожі.

Він знову поглянув на Анґву. Від її погляду йому ставало все тривожніше і тривожніше.

— Здається мені, — знову почав Виверт, однак зупинився, помітивши собаку. — Погляньте лише! — сказав він. — Собака у штабі Сторожі! — він копнув ногою Гаспода і посміхнувся, коли той завищав і утік під стіл.

— А щодо вбивства Летиції Невдаліс із Гільдії жебраків? — спитала Анґва. — Її точно не троль убив. А щодо клоуна?

— Спробуй уявити загальну картину, — сказав Виверт.

— Пане капітане, — сказав низьким голосом з-під столу пес, так, що його почула лише Анґва, — у тебе зад свербить.

— То що ви там казали про загальну картину? — продовжив розмову сержант Колон.

— Подумайте про усе місто, — сказав Виверт. Він почав смикатися.

— Дуже свербить, — сказав голос під столом.

— Капітане Виверте, з вами все добре? — спитала Анґва.

Капітан скривився.

— Свербить-свербить-свербить, — не зупинявся голос.

— Я маю на увазі, деякі речі важливі, деякі — ні, — сказав Виверт. — Прокляття!

— Перепрошую?

— Свербить аж пече.

— Не можу я тут цілий день з тобою стирчати, — сказав Виверт. — Ти. Доповіси мені. Завтра після обіду…

— Пече-свербить, пече-свербить, — не вгамовувався голос.

— Крууу-гом!

Денна сторожа вискочила з кімнати, а за ними, забезпечуючи надійний тил, стрибав і чухався Виверт.

— Здається, він просто мріяв покинути кімнату, — сказав Морква.

— Так, — сказала Анґва. — Гадки не маю чому.

Вони подивилися одне на одного.

— Це все? — сумно сказав Морква. — Нічної Сторожі більше немає?

Переважно у бібліотеці Невидної академії дуже тихо. Звичайно, можна почути, як чаклуни шаркають по підлозі поміж полиць, час від часу кашель порушує академічну тишу, та лише інколи — передсмертні крики необережних студентів, які полінувалися поставитися до старої магічної книги з тієї обережністю, на яку вона заслуговує.

Розглянемо орангутанів.

У всіх світах, вшанованих їхньою присутністю, є підозра, що вони можуть розмовляти, але свідомо вирішили цього не робити, щоб люди не примусили їх працювати, наприклад, у телевізійній індустрії. Насправді вони можуть говорити. Просто розмовляють орангутанзькою мовою. Люди ж чують її як голоси диких тварин.

Бібліотекар Невидної академії в односторонньому порядку вирішив допомогти міжвидовій комунікації, створивши «Органгутанзько-людський словник». Він працював над словником три місяці.

Це було непросто. За весь цей час він дійшов до «У-ук»[23].

Він сидів поміж книжкових полиць, там було трохи прохолодніше.

Раптом він почув, як хтось співає.

Він витяг ручку з задньої лапи і прислухався.

Людина вирішила б, що не може повірити своїм вухам. Орангутани розумніші. Якщо не повіриш власним вухам, чиїм вухам тоді вірити?

Хтось співав, під землею. Або намагався співати.

Хтонічні голоси вербалізували щось на зразок:

— Отолоз, отолоз, отолоз, отолоз…

— Слухай, ти, тролю! Це найпростіша пісня у світі. Ну ж бо: «Золото, золото, золото, золото».

— Золото, золото, золото, золото…

— Та ні! Це другий куплет!

Орангутан також почув ритмічний звук, наче хтось кидає землю лопатою та тягає валуни.

На деякий час бібліотекар замислився. Що ж… ґном і троль. Обидва види йому подобалися більше, ніж люди. Хоча й жоден з них не був чудовим читачем. Бібліотекар, звичайно, дуже підтримував читання загалом, але самі читачі діяли йому на нерви. Те, як вони брали книги з полиць і зношували слова своїм читанням, здавалося якимось святотатством. Йому подобалися люди, які любили і поважали книги, і найкращим способом це продемонструвати, на думку бібліотекаря, було залишити їх на полицях, бо саме так задумано Природою.

Приглушені голоси, здавалося, наближалися.

— Золото, золото, золото…

— Тепер ти співаєш приспів!

З іншого боку, існували більш пристойні способи зайти до бібліотеки.

Він підбіг до полиць і вибрав визначну працю Горбитюльпа «Як убевати комах». Дві тисячі сторінок.

Ідучи Скун-авеню, Ваймз відчував якусь дивну легкість. Він усвідомлював, як його внутрішній Ваймз волав від несправедливості. Зовнішній Ваймз його ігнорував.

В Анк-Морпорку не можна одночасно бути справжнім вартовим і адекватною людиною. Якщо ти адекватний, то обов’язково почнеш бути небайдужим. А бути небайдужим в Анк-Морпорку — це наче відкрити бляшанку з м’ясом посеред зграї піраній.