Терри Пратчетт – Озброєні (страница 47)

— Я думаю, ти маєш рацію.

— Бачиш той провулок? Це гарний провулок. Він каже: «Привіт. Вони переважають за кількістю, як 256 + 64 + 8 + 2 + 1 до 1. Тікайте до мене».

Від шолома Щебня відскочив кийок.

— Біжімо!

Двоє вартових майнули у провулок. Імпровізовані армії спостерігали за ними, а потім, на мить забувши розбіжності, почали їх переслідувати.

— Куди він веде?

— Далі від людей, які за нами женуться!

— Я вже люблю цей провулок.

Їхні переслідувачі, намагаючись одночасно потрапити у простір, в який ледве вміщається один троль, зрозуміли, що вони штовхаються зі своїми смертельними ворогами, і почали битися один з одним у найшвидшій, найкількіснішій і, перш за все, найвужчій битві, яка коли-небудь відбулася у місті. Дуболом жестом зупинив Щебня і зазирнув за ріг.

— Думаю, що ми в безпеці, — сказав він. — Все, що нам потрібно зробити, — вийти з іншого кінця цього провулка і повернутися до штабу Сторожі. Зрозумів?

Він обернувся, але не побачив троля, зробив крок вперед і сам тимчасово зник зі світу людей.

— О, ні, — сказав сержант Колон. — Він обіцяв, що більше чарки не торкнеться! Подивіться, у нього ж ціла пляшка!

— Що це? «Обіймиведмідь»? — поцікавився Ноббі.

— Навряд чи — він досі дихає. Ну ж бо, допоможи мені.

Нічна сторожа скупчилася навколо. Морква всадовив капітана Ваймза на стілець посеред підлоги штабу Сторожі.

Анґва дістала пляшку і подивилася на етикетку.

— «Справжня автентична соковита гірська роса В. Д. В. Нудля», — прочитала вона. — Він помре! Тут написано, що міцність сто п’ятдесят відсотків, і це перевірено!

— Ні, просто старий Нудлевий рекламний трюк, — сказав Ноббі. — Ніхто нічого не перевіряв. Просто випадкові реакції.

— Де він подів свого меча? — помітила Анґва.

Ваймз розплющив очі. Першим, що він побачив, було стурбоване обличчя Ноббі.

— Прк-ля-ття! — прохрипів він. — Меч-ч? Хай забр-рає! Ура!

— Що? — не зрозумів Колон.

— Строж-жа! Немає! Всі… вдпустка…

— Гадаю, він досі п’яний, — сказав Морква.

— П’яний? Я не п-п’яний! Як ти смієш звти мене п-п’яним, коли я тврез-зий!

— Дайте йому кави, — запропонувала Анґва.

— Здається, наша кава йому не допоможе, — сказав Колон. — Ноббі, збігай до Товстуна Саллі на Пузоздавному провулку і принеси чашку їхньої спеціальної хапонійської кави. Але не металеву. Запам’ятав? Не металеву.

Ваймз моргнув, поки його всаджували на стільці.

— Усі геть, — кричав він. — Бабах! Бабах!

— Леді Сибіл розізлиться, — сказав Ноббі. — Знаєте, він обіцяв більше не пити.

— Капітане Ваймзе? — звернувся Морква.

— М-м-м?

— Скільки пальців?

— М-м?

— Гаразд, скільки рук?

— Чтир-ри.

— Дідько! Я його таким уже кілька років не бачив, — сказав Колон. — Зараз дещо спробую. Хочеш ще випити, капітане?

— Йому точно не потрібно…

— Замовкни, я знаю, що роблю. Ще випити, капітане Ваймзе?

— М-м?

— Я ніколи не бачив його таким, щоб він не міг чітко сказати «так!», — сказав Колон. — Думаю, краще відвести його до його кімнати.

— Я візьму його. Бідолаха, — сказав Морква. Він легко підняв Ваймза і перекинув його через плече.

— Боляче бачити його таким, — сказала Анґва, ідучи за ним сходами.

— Він п’є лише тоді, коли засмучений, — сказав Морква.

— А чому він засмучений?

— Іноді через те, що давно не пив.

Будівля Псевдополь-Ярду раніше була резиденцією родини Ремкін. Зараз перший поверх віддали Сторожі.

У Моркви була своя кімната. У Ноббі були одна за одною чотири кімнати, кожна трималася лише до тих пір, поки в ній ставало важко знайти підлогу. І у Ваймза була своя кімната.

Більш-менш. За її виглядом цього не можна було сказати. Навіть ув’язнений у камері десь викарбує хоч якісь ознаки своєї особистості. Анґва ніколи не бачила такої неживої кімнати.

— Він тут живе? — спитала Анґва. — Жах.

— А чого ти очікувала?

— Не знаю. Чого завгодно. Чогось. Не нічого.

У кімнаті стояло безрадісне залізне ліжко. Пружини та матрац провисли так, що утворювали своєрідну систему, змушуючи кожного, хто в неї потрапив, миттєво скластись у спальне положення. Під розбитим дзеркалом стояла чаша для вмивання. Біля дзеркала стояла бритва, обережно вирівняна у напрямку до Осердя світу, оскільки Ваймз поділяв забобон, що це дасть змогу довше зберігати її гострою. Був коричневий дерев’яний стілець із надламаним сидінням з очерету. І маленька скриня біля підніжжя ліжка.

І це було все.

— Я маю на увазі принаймні килим, — сказала Анґва. — Картину на стіні. Щось.

Морква поклав Ваймза на ліжко, де він несвідомо прийняв спальне положення.

— А у вашій кімнаті є щось? — спитала Анґва.

— Так. У мене вдома є діаграма стовбура шахти № 5. Це дуже цікавий стовбур. Я допомагав у його розробці. Ще є всілякі книги та речі. Капітан Ваймз насправді небагато часу проводить у приміщенні.

— Тут навіть свічки немає!

— Він казав, що добре пам’ятає шлях до ліжка.

— А якесь оздоблення чи що-небудь?

— Під ліжком є аркуш картону, — після деяких роздумів доповнив опис Морква. — Пам’ятаю, коли він його знайшов, ми прямували Філігранною вулицею. Він сказав: «Це ж підошов на місяць, якщо я в цьому хоч щось тямлю». Він дуже радів тому аркушеві.

— Він навіть не може дозволити собі чоботи?

— Думаю, може. Чув, колись леді Сибіл запропонувала купити йому будь-які чоботи, які він тільки захоче, і він дуже на неї образився. Він ніби намагався продовжити їм життя.

— Але ж ви можете купити чоботи, а отримуєте менше, ніж він. Та ще й відправляєте гроші додому. Мабуть, він усе пропиває. От ідіот!