Терри Пратчетт – Озброєні (страница 32)

— Багато, — гордо сказав Ноббі. — Але я плювати на них хотів.

— Ти був на багатьох полях битв, правильно кажу?

— На десятках.

Сержант Колон кивнув.

— Отже, ти бачив багато трупів, правильно? Коли у твоїх обов’язках було віддавати данину полеглим.

Капрал Ноббс кивнув. Вони обоє знали, що «віддавання данини» в його випадку означало збирання з мертвих тієї самої данини у вигляді будь-яких особистих прикрас або чобіт. На багатьох далеких полях битви останнє, що бачив смертельно поранений воїн, — це капрал Ноббс, який прямував до нього з мішком, ножем та виразом обличчя професійного мародера.

— Честь не дозволяла залишати такі цінні речі гнити, — прокоментував Ноббі.

— Отже, ти помічав, як трупи стають… мертвішими, — сказав сержант Колон.

— Мертвішими, ніж просто мертві?

— Ну, ти знаєш. Більш трупними, — сказав сержант Колон, професійний судмедексперт.

— Це коли вони стають жорсткими, фіолетовими і таке інше?

— Саме так.

— А потім наче м’якшають і стають текучими….

— Так, все правильно…

— Зверни увагу, з таких зручніше знімати персні.

— Справа в тому, Ноббі, що ти можеш виявити, як довго загиблий перебуває у мертвому стані. Візьмемо нашого клоуна. Ти його бачив, як і я. Що ти можеш про нього сказати?

— Зріст звичайний, п’ять футів та дев’ять дюймів. Чоботи мені не підійшли, я пробував. Великі на мене.

— Я питаю, що ти можеш сказати про те, як давно він помер.

— Пару днів. Це видно за…

— То як же Красунчик бачив його вчора вранці?

Вони йшли далі.

— Питання гарне. — сказав Ноббі.

— Еге ж. Думаю, капітана воно дуже зацікавить.

— Може, він був зомбі?

— Я так не думаю.

— Ніколи не любив зомбі, — зауважив Ноббі.

— Чому?

— А ти спробуй зняти з них чоботи!

Сержант Колон привітався з якимось жебраком.

— Ноббі, ти досі практикуєш народні танці у вихідні вечори?

— Так, Фреде. Цього тижня вчимо танець «Збирання солодкого бузку». Там такий складний момент з подвійним перехресним кроком.

— Ноббі, ти, безумовно, особистість космічних масштабів.

— Масштаби залежать від харчування.

— Я хочу сказати, ти — випадок інтригуючої дихотомії. Ноббі стукнув ногою маленького гиденького собаку.

— Ти знову взявся за книги?

— Маю підвищувати рівень інтелекту, Ноббі. Це все наші новобранці. Морква чи не весь вільний час проводить за книгами, Анґва знає слова, які доводиться перекладати зі словником, та навіть клятий коротун розумніший за мене. Сил моїх не вистачає! На їхньому тлі я вже почуваю себе якимось недолугим.

— Ти точно кмітливіший за Щебня, — сказав Ноббі.

— Ось і я собі це повторюю: «Фреде, що б не трапилося, ти завжди будеш кмітливішим за Щебня». А тоді додаю: «Як і дріжджі».

Він відвернувся від вікна.

Клята Сторожа!

Клятий Ваймз! Ось він — не та людина і не на тому місці. Чому люди не можуть вивчити уроки історії? Зрада повинна бути у нього в генах! Як місто може належним чином функціонувати, якщо скрізь нишпорить хтось подібний? Сторожу засновували зовсім не для цього. Вартові повинні робити те, що їм сказали, і стежити за тим, щоб це робили й інші люди.

Такий, як Ваймз, міг зіпсувати його план. Не тому, що він розумний. Розумний вартовий — це оксюморон, одне слово заперечує інше. Але випадковість його дій могла спричинити неприємності.

Ружжо лежало на столі.

— Що робити з Ваймзом?

Убити.

Анґва прокинулася. Надворі був майже полудень, і вона лежала у своєму ліжку у домі папі Кекс. Хтось стукав У Двері.

— М-м-м? — сонно пробурмотіла вона.

— Не знаю. То попросити його піти? — сказав голос, який лунав точно на рівні замкової щілини.

Анґва швидко почала згадувати. Інші мешканці попереджали її про це. Вона дочекалася відповіді на свою непромовлену репліку.

— Дякую, солоденька. Знов забула, — сказав голос.

З пані Кекс час мав вирішальне значення. Досить важко жити в будинку, коли у його власника розум лише номінально прив’язаний до сьогодення. Пані Кекс була медіумом.

— Пані Кекс, ви знову ввімкнули своє передбачення, — сказала Анґва, піднявши ноги з ліжка і швидко риючись у купі одягу на стільці.

— То де ми встановились? — сказала пані Кекс, досі не входячи до кімнати.

— Ви щойно сказали: «Не знаю. То попросити його піти?», пані Кекс, — нагадала Анґва. Одяг! Завжди з ним якість проблеми! Мінімумом, за який повинен перейматися чоловік-перевертень, була пара шортів, щоб будь-якого моменту можна було вдати, що він вийшов на пробіжку.

— Таки-так, — пані Кекс прокашлялася. — Внизу тебе жде якийсь молодик, — сказала вона.

— Хто він? — запитала Анґва.

На хвилину в коридорі запанувала тиша.

— Так, добре, все, розібралася, — сказала пані Кекс. — Звиняй, солоденька. Мені голова розвалюється, як люди не кажуть свої питання, а я на них одповіла. Золотце, ти в людській подобі?[12]

— Можете увійти.

Кімната була невеличка. Все було переважно в коричневих тонах. На підлозі коричневий лінолеум, стіни коричневі, а над коричневим ліжком висіла картина з коричневим оленем, на якого коричневі собаки напали на коричневому болоті на фоні неба, яке, всупереч встановленим метеорологічним стандартам, було коричневим. Була коричнева шафа. Можливо, якби хтось продерся крізь таємничі старі шуби[13], що висіли в ньому, він потрапив би у чарівну казкову країну, повну тварин, що говорять, та гоблінів, але, мабуть, краще цього не робити.

Пані Кекс увійшла. Це була маленька, але огрядна жіночка, що намагалася компенсувати нестачу зросту височенним чорним капелюхом; не таким, що носили відьми, а якимось дивакуватим, прикрашеним опудалами птахів, фруктами з воску та іншими різними декоративними предметами — все було пофарбоване в чорний колір. Анґві вона дуже сподобалася. Кімнати були чистими[14], ціни були низькими, а сама пані Кекс із розумінням ставилася до людей, які жили трохи незвичним життям і мали, наприклад, алергію на часник. Її власна дочка була перевертнем, і вона знала все про потребу довгих ручок на вікнах і дверях, щоб їх можна було відчиняти й зачиняти лапою.

— Він у кольчузі, — сказала пані Кекс. Вона обома руками тримала відро гравію. — І має повні вуха мила.

— А, тоді зрозуміло.

— Оі, я можу попросити його піти, — сказала пані Кекс. — У випадку, якщо щось піде не так. Особливо, якщо у нього є кілок. Я не можу цього допустити. Натовпи людей у передпокої, розмахування факелами…

— Здається, я знаю, хто це, — сказала Анґва. — Я сама потурбуюся про гостя.