Терри Пратчетт – Озброєні (страница 34)
«Вогонь на себе, вогонь на себе… — він підхопив шолом і начепив його на кінець наступної стріли. — Що потрібно зробити — присісти під вікном і…»
Він на мить замислився. Потім перекотився по підлозі у той кут кімнати, де стояла жердина з гаком на кінці. Колись її використовували, щоб відчиняти вікна на верхніх поверхах, а тепер вона іржавіла у кутку.
Він закріпив шолом на кінці жердини, сам втиснувся у кут, а жердину всіма силами поставив таким чином, щоб шолом визирав над підвіконням, і…
Тріски розлетілися саме з тієї точки, де зараз повинна була відчувати значні незручності людина, яка тримає шолом на жердині.
Ваймз усміхнувся. Хтось намагався його вбити, і це змусило його почувати себе живішим, аніж останні декілька днів.
І вони були не такі розумні, як Ваймз. Завжди варто сподіватися, що ваш потенційний убивця буде саме таким.
Він турнув жердину, підняв арбалет, прокотився повз вікно, вистрілив у невиразну форму на даху оперного театру навпроти, сподіваючись, що арбалетна стріла може подолати таку відстань, перестрибнув через усю кімнату і рвонув ручку дверей. Коли він вибігав, щось зі свистом розтрощило одвірок.
Він біг задніми сходами, через двері, дах туалету, провулок Суглобний, вгору задніми сходами ретрофренолога Зорго[15], вмить удерся до операційної і скочив до вікна.
Зорго та його пацієнт здивовано на нього глянули.
На даху опери не було нікого. Ваймз озирнувся і зустрівся з парою спантеличених поглядів.
— Доброго ранку, капітане Ваймзе, — сказав ретрофренолог, його масивна рука досі тримала молот у повітрі.
Ваймз якось дивно, маніакально посміхнувся.
— Просто мені здалося, — почав він, видумуючи історію на ходу, — що на даху сидить цікавий рідкісний метелик.
Троль і пацієнт ввічливо дивилися повз нього.
— Поки біг сюди, метелик, певно, вже полетів, — засмучено сказав Ваймз.
Він підійшов до дверей.
— Вибачте, що потурбував, — сказав він і пішов геть.
Пацієнт Зорго з цікавістю спостерігав за ним, доки той не зник з поля зору.
— Здається, у нього був арбалет, — сказав він врешті-решт. — Дивно. Він погнався за цікавим рідкісним метеликом з арбалетом.
Зорго знову налаштував накладену на лисину пацієнта сітку бажаних нерівностей.
— Хтозна, — сказав він, — може, Ваймз бореться з метеликами, які, за чутками, створюють усі ті урагани, — він знову підхопив молот. — Що формуємо сьогодні? Рішучість, так?
— Так. Ні. Можливо.
— Точно, трохи рішучості не зашкодить, — Зорго прицілився. — Буде, — сказав він з абсолютною впевненістю, — не дуже боляче.
Це була більше, ніж просто забігайлівка. Для ґномів це був своєрідний будинок культури. Коли Анґва увійшла, згинаючись майже вдвічі, голоси затихли, але, коли слідом за нею увійшов Морква, гомін відновився та став навіть ще гучнішим, хоча жартів стало менше. Капрал весело привітався з гостями закладу.
Потім він обережно прибрав два стільці. Якщо сидіти на підлозі, то можна було згинатися трохи менше.
— Дуже… миле місце, — сказала Анґва. — Етнічне.
— Я досить часто тут буваю, — сказав Морква. — Годують добре і, звичайно, тут зручно тримати вуха насторожі.
— Щодо останнього сумніваюся, — розсміялася Анґва.
— Перепрошую?
— Ну, я маю на увазі, вуха… вони ж у вас… колінами закриті…
Вона відчувала, що з кожним словом прірва між ними стає все ширшою.
Галас знову припинився.
— Е-е, — почав Морква, невпинно на неї дивлячись. — Як би пояснити… Тут говорять мовою ґномів… але слухають мовою людей.
— Вибачте.
Морква усміхнувся, а потім кивнув кухару за прилавком і голосно прокашлявся.
— Здається, у мене десь була цукерка від кашлю, — почала Анґва.
— Я замовив сніданок, — сказав Морква.
— Ви знаєте меню напам’ять?
— О, так. Тим паче, воно є на стіні.
Анґва повернулася і знову подивилася на те, що на перший погляд мало вигляд випадкових подряпин на стіні.
— Це оґґська мова, — сказав Морква. — Стародавнє і поетичне рунічне письмо, походження якого втрачено в туманах часу, але, як вважається, його винайдено ще до появи наших богів.
— Дивина! І що там написано?
Морква цього разу справді прокашлявся.
Овочевий салат, яйце, боби, щур — 12 центів.
Овочевий салат, щур, смажені хлібці — 10 центів.
Вершковий сир, щур — 9 центів.
Щур, квасоля — 8 центів.
Щур, кетчуп — 7 центів.
Щур — 4 центи.
— А чому кетчуп коштує майже стільки, як і щур? — поцікавилася Анґва.
— А ти пробувала щура без кетчупу? — сказав Морква. — Я замовив нам смажені хлібці. Ти коли-небудь куштувала ґомські смажені хлібці?
— Ні.
— Їх потрібно скуштувати хоч раз у житті, — сказав Морква. Він, здається, обдумував сказане. — У більшості людей саме так і виходить, — додав він[16].
Через три з половиною хвилини після пробудження капітан Семюел Ваймз, вартовий Нічної сторожі, робив останні кроки сходами, що вели на дах міського оперного театру, жадібно хапаючи повітря, але не витримав і виблював, одночасно вивергаючи нотки трагедії і комедії.
Потім він притулився до стіни, байдуже розмахуючи перед собою арбалетом.
На даху більше нікого не було. Була лише дахівка, що жадібно вбирала в себе ранкове сонячне світло. Рухатися далі було вже надто спекотно.
Коли йому стало трошки легше, капітан понишпорив між димоходів та маленьких віконець. Він знайшов лише десятки місць, де можна спуститися вниз, і тисячу місць, де можна сховатися.
Звідси він добре бачив свою кімнату. Цікаво, що він міг бачити кімнати більшості жителів міста.
Баліста… та ні…
Що ж, добре. Принаймні десь повинні бути свідки.
Він підійшов до краю даху і визирнув.
— Агов, унизу! — привітно крикнув він. Він моргнув. Внизу було ще шість поверхів — не найкращий вид для щойно спустошеного шлунку.
— Ем… Ти не могла б підійти ближче? — попросив капітан.
— Араз…