Терри Пратчетт – Озброєні (страница 35)

Ваймз зупинився. Камені заскрипіли, і ґарґуйля почала наполегливо підніматися наверх, рухаючись, як персонаж дешевої лялькової анімації.

Він небагато знав про ґарґуйль. Морква якось казав, що це, як не дивно, міський вид тролів, який розвинувся у симбіозі з жолобами, і він захоплювався тим, як вони збирали стічну воду через вуха і випускали через дрібні сита в роті. Вони, мабуть, були найдивнішим видом у Дискосвіті[17]. Птахи переважно не гніздилися на будівлях, колонізованих ґарґуйлями, а кажани переважно облітали їх якомога далі.

— Як тебе звати?

— Арниза-е-Одвейська.

Губи Ваймза рухалися, коли він подумки додавав усі ті звуки, які пропустила істота, що не вміла повністю стуляти рота. Карниза-де-Бродвейська. Ім’я ґарґуйлі завжди було тісно пов’язане з місцем її проживання, чи краще сказати, розташування.

— Ну що ж, Карнизо, — сказав він, — ти знаєш, хто я?

— І, — похмуро сказала ґарґуйля.

Ваймз кивнув. Це створіння сидить тут, пропускаючи через вуха воду або комах (коли дощу немає). Невелике в таких осіб коло спілкування. Навіть у прищів діяльність передбачає більше соціальних контактів.

— Я капітан Ваймз, Нічна сторожа.

Ґарґуйля нагострила свої величезні вуха.

— Ер. О и аєш ана Оркву?

Ваймз знову напружився, щоб перекласти це. Він блимнув оком.

— Ти знаєш капрала Моркву?

— О, Ерр. Уссі ають Оркву.

Ваймз пирхнув. «Я тут виріс, — подумав він, — і, коли я йду вулицею, всі говорять: „А це що за похмурий телепень?“ Морква тут кілька місяців, і всі його знають. І він усіх знає. Та ще й усім подобається. Мене би це дратувало, якби він і правда не був таким схильним подобатися».

— Живучи тут, — сказав Ваймз, добряче зацікавившись, незважаючи на більш нагальні питання, що роїлися в його свідомості, — звідки ти знаєш Оркву… Моркву?

— Ін іноді ихо-ить юи, ово-ить ами.

— Авді?

— Ак.

— А ще хтось приходив сюди? Буквально щойно.

— Ак.

— Ти бачила, хто це був?

— І. Ін ускав тут ейєр-ерки. А отім обіг а О-о-ер-о-у у-ицю.

«Олофернова вулиця, — переклав Ваймз. — Тож злочинець, ким би він не був, утік уже далеко».

— У й-ого ула алка, — уже добровільно продовжила Карниза. — Алка, ейєр-ерк.

— Що?

— Ейєр-ерк. У ж о! А-ах! Ух! А-ам! Окети! А-ах!

— А, феєрверк!

— Ак, ін!

— Палка-феєрверк? Наче… палка-ракетниця?

— О, йо-оп! Алка, и ці-ишся, а алка ро-ить А-АХ!

— Ти цілишся, і палка робить БАБАХ?

— Ак.

Ваймз почухав голову. Наче робота чаклунів. Але вони не робили бабах. Принаймні навмисне.

— Гаразд… дякую, — сказав він. — И уже о-омогла.

Він повернувся назад до сходів.

Хтось намагався його вбити.

А Патрицій застерігав його від розслідування крадіжки з Гільдії найманців. «Крадіжка», — подумав він.

До цього часу Ваймз навіть не був упевнений, що сталася крадіжка.

До того ж не варто забувати про закони випадковості. У роботі вартових вони відіграють набагато більшу роль, ніж хотілося б. На кожне вбивство, яке розкривалося ретельним дослідженням відбитка взуття або недопалка сигари, сотня не розкривалася взагалі, тому що вітер невчасно зірвав листя з дерева, або тієї ночі не було дощу. Тож багато злочинів розслідуються методом вдалого збігу обставин — то могла бути випадкова зупинка автомобіля, підслухана розмова, особа відповідного походження, яка опинилася на відстані п’яти миль від місця злочину без алібі…

Навіть Ваймз знав про закони випадковості.

Його чобіт вдарився об щось металеве.

— А тут розташована, — сказав капрал Морква, — знаменита тріумфальна арка, зведена на честь Кришрізької битви. Здається, ми в ній перемогли. На арці представлено статуї близько дев’яноста відомих солдатів. Монумент врешті-решт.

— Краще б цей мунамент присвятили бухгалтерам, — почувся голос собаки позаду Анґви. — Це був перший у світі бій, в якому ворога переконали продати зброю.

— І де ж цей величний монумент? — спитала Анґва, все ще ігноруючи Гаспода.

— Ага. Так. У цьому й проблема, — сказав Морква. — Перепрошую. Пане Скупцю. Це пан Скупець. Державний хранитель пам’ятників. Згідно з давньою традицією, його зарплата становить один долар на рік і новий жилет кожної Вепроночі.

На табуреті, насупивши на очі капелюха, сидів старий. Він неохоче трохи зсунув капелюха, щоб роздивитися незваних гостей.

— Доброго дня, пане Моркво. Ви хочете подивитися на тріумфальну арку, так?

— Так, будь ласка, — Морква повернувся до Анґви. — На жаль, за фактичну розробку дизайну відповідав Клятий Тупак Джонсон.

Старий зрештою витяг з кишені невелику картонну коробку і шанобливо зняв кришку.

— І де ж вона?

— Прямо в коробці, — сказав Морква. — За кулькою вати.

— О.

— Боюся, що для пана Джонсона точні вимірювання були справою простолюду.

Пан Скупець закрив кришку, щоб цей величний монумент не зіпсувався від надмірного впливу сонячного світла.

— Його авторству також належить «Квірмський меморіал», «Висячі сади Анка» та «Колос Морпоркський», — сказав Морква.

— «Колос Морпоркський»? — перепитала Анґва.

Пан Скупець підняв свій худий палець:

— Ага, — сказав він. — Не кваптеся, — він помацав кишені. — Десь тут я його сховав.

— Цей Джонсон хоч раз розробив щось корисне?

— Що ж, він розробив декоративний набір для креслення для лорда Пасткуса Божевільного, — сказав Морква, коли вони пішли далі.

— І зробив усе правильно?

— Не зовсім. Хоча… ось цікавий факт: чотири сім’ї живуть у сільничці, створеній за його кресленнями, а його перчанку ми використовуємо для зберігання зерна.

Анґва усміхнулася. Цікавий факт. З Моркви просто перло цікавими фактами про Анк-Морпорк. Анґва відчувала неспокій через такі факти.

Прогулянка вулицею з Морквою була схожа на три екскурсії одночасно.