Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 85)
— Саме так. Я серцебиття світу. Я доля сильна і доля слабка.
Сюзен досі не було нікого видно. Світло звуку струменіло повз неї шаленим потоком.
— Але ж він викинув гітару.
— Мені хотілося, аби він жив мною.
— Ні! Тобі хотілося, щоби він помер заради тебе! Злетів на підводі в урвище!
— Але яка різниця? Він все одно колись помер би. Та померти, віддавшись музиці... Люди пам’ятатимуть навіть ті пісні, яких він не встиг скласти. І ці пісні будуть найкращими на світі.
Жити однією миттю.
Жити вічно.
Не згасати.
— Відпусти нас!
— Я вас не тримаю.
Сюзен кліпнула. Вони були на дорозі. Повітря блискало й потріскувало, густо ліпила сльота.
Вона перевела погляд на спотворене жахом обличчя Паді.
— Треба забиратися звідси...
Він тримав перед очима долоню, та була прозора.
Бескид майже розчинився. Толоз силкувався схопитися за лямку торби, та пальці мов прослизали крізь неї. Обличчя його скривилося від жаху — чи то перед смертю, чи то перед бідністю. Сюзен закричала:
— Так нечесно! Він тебе викинув! Це несправедливо!
Дорогою наближалася цятка сліпучо-білого світла. Так швидко не могла їхати жодна карета, жоден віз. Цятка ревла, мов кнур у передчутті зустрічі з зоотехніком.
Джерело світла сягло повороту, смикнулося, підскочивши на камені, й зірвалося в прірву. Це сталося так швидко, що глухий і важкий голос тільки й устиг промовити: «ОТ СР...» — перш ніж штукенція, що везла його власника, вдарилася в протилежну стіну провалля й вибухнула полум’яною кулею.
Сюзен розвернулася, тримаючи косу напоготові для удару. Та музика пронизувала собою все. Жодна душа більше не трималася за неї на цьому світі.
Можна скільки завгодно докоряти Всесвітові несправедливістю чи нечесною грою. Всесвіт просто знизає чимось і скаже: «Ой, справді? Як шкода».
Можна когось рятувати. Можна опинятися в слушному місці в слушну мить, та хтось чи щось там у світобудові клацне пальцями й скаже: «Ні, все мусить статися саме так. Зараз я покажу вам як треба. Як мусить загинути легенда».
Сюзен потягнулася вперед і спробувала схопити Паді за руку. Навіть відчула її у своїй руці — а радше
— Ти чуєш мене? — кричала Сюзен крізь заглушливе ревіння тріумфальних акордів.
Паді кивнув.
— Це типу... Як легенда. Це мусить статися. Я тут не можу завадити. Хіба можна убити музику?
Вона відпустила його руку й підбігла до краю урвища. Внизу догоряла підвода. Вони в ній не з’являться. Вони там уже були.
— Я не можу ніяк зарадити! Це нечесно! — вона стиснула кулаки, ніби погрожуючи комусь, і крикнула: Діду!
Блакитне полум’я палахкотіло на дні урвища.
Фаланга пальця ворухнулася й покотилася, а докотившись до наступної фаланги, з’єдналася з нею. Ще одна кістка скотилася зі скелі, підскочила й приєдналася до своїх менших родичок.
У напівтемряві щось поторохкотіло між каменів, і жменька якихось білих штук прострибала між брил, щоби зрештою явитися світові в подобі руки, що її вказівний палець ніби грозив небу.
Тоді почулася низка гучніших поклацувань — це одна з одною з’єднувалися більші кістки, знайшовши одна одну в імлі.
— Я ж хотіла як ліпше! — кричала Сюзен. — Нащо взагалі така Смерть, яка гратиме за такими дурнуватими правилами!
— ПОВЕРНИ ЇХ.
Сюзен розвернулася в ту мить, коли фаланга великого пальця ноги вискочила з багна і зникла десь під полою Смертиної мантії.
Смерть рішучо підійшов, вирвав у Сюзен з рук косу й одним ударом з розвороту розбив її об скелю. Лезо розлетілося на уламки, мов скляне. Смерть підняв із землі крихітний трикутник.
Той сяяв у його кістлявих п’ястуках, мов крижана блакитна зоря.
— ДВІЧІ НЕ ПОВТОРЮВАТИМУ.
Коли музика озвалася до нього, сніжинки затанцювали в такт:
— Тобі мене не вбити.
Смерть витягнув з-під мантії гітару. Надтріснуту — та це не важило. Її обрис мерехтів у темряві, струни світилися.
Смерть став у стійку, що за неї Довбень життя би віддав, і заніс правицю над струнами. Під фалангами лівиці срібно блищали струни. Якби світло могло звучати, той блискіт дзенькотів би.
— Він прагнув бути найславетнішим музикантом на світі. Такі живуть за правилами. Непорушними. Доля — це те, що судилося.
То був єдиний раз в історії Дискосвіту, коли з лиця Смерті на мить зійшов вишкір.
Він опустив правицю на струни.
Ані звуку.
Радше, навпаки. Почулося приглушення звуку — вщухання того гомону, що його було повсякчас до того чути, як тепер розуміла Сюзен. Повсякчас. Вона чула його все життя. Цей гомін, що його помічаєш, тільки коли він замовкне.
Струни мовчали.
На світі акордів безліч. І безліч чисел. Та є одне, що про нього всі забувають, — і звати його
Смерть зіграв нульовий акорд.
Ритм невидимих ударних сповільнився. Почав слабшати. Всесвіт не припинив руху, і кожен атом далі жив своїм життям. Та невдовзі тому танцеві час буде добігти кінця, і танцюристи спиняться, озирнуться довкола, намагаючись второпати, що робити далі.
—
— НЕ МОЖУ. А ОТ ВІН — ЗМОЖЕ, — кивнув Смерть на Паді й кинув тому гітару. Та пройшла крізь хлопця.
Сюзен підбігла й ухопила інструмент.
— Ти мусиш взяти її! Мусиш зіграти! Мусиш запустити музику!
Вона нервово забряжчала по струнах, Паді зіщулився.
— Благаю, не зникай!
Музика гула в її голові.
Паді спромігся взятися за гриф, але на струни дивився так, ніби вперше їх бачив.
— А що буде, коли він не заграє? — спитав Толоз.
— Ви всі загинете на дні урвища!
— А РАЗОМ ІЗ ВАМИ ЗАГИНЕ МУЗИКА. І ТАНЕЦЬ СКІНЧИТЬСЯ. ТАНЕЦЬ УСЬОГО СУЩОГО.
Напівпрозорий, Толоз чемно кашлянув і уточнив:
— А це оплачуваний виступ?
— ТАК, ЦІЛИЙ ВСЕСВІТ БУДЕ ВАШ.