Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 87)

— Але ж воно було!

— І БУЛО ТАКОЖ.

Сюзен дивилася вниз на нічний пейзаж. Тут і там світилися цятки поодиноких ферм і хуторів, де люди просто жили своїм життям й не думали, що коїться навколо — чи високо в небі над ними. Сюзен заздрила їм.

— Отже, приміром, що станеться з «Гуртом»? Просто цікаво... Що з ними буде?

— О, ТА ЩО ЗАВГОДНО, — Смерть зиркнув на маківку Сюзен. — ОТ, ПРИМІРОМ, ХЛОПЧИНА ЦЕЙ. МАБУТЬ, ПОЇХАВ ІЗ ВЕЛИКОГО МІСТА. МОЖЕ, ПОДАВСЯ КУДИСЬ ІЩЕ. ЗНАЙШОВ ЧИМ СОБІ НА ХЛІБ ЗАРОБИТИ. ЖИВЕ ЙОМУ ВІДПУЩЕНЕ. ТАК, ЯК САМ ЦЬОГО СХОТІВ.

— Але ж він мав загинути в «Барабані» того вечора!

— ЯКБИ НЕ ПІШОВ ТУДИ, ТО Й НЕ МАВ БИ.

— А ти можеш таке влаштувати? Його життя мало добігти кінця. Ти казав, що не здатен дарувати життя!

— Я НЕ ЗДАТЕН. А ТИ, МОЖЕ, І ЗДАТНА.

— Це ти про що?

— ЖИТТЯМ МОЖНА ПОДІЛИТИСЯ.

— Але ж він... Зник. Мабуть, я його вже більше ніколи не побачу.

— САМА ЗНАЄШ, ЩО ПОБАЧИШ.

— А ти звідки це взяв?

— БО ТИ ЗАВЖДИ ЦЕ ЗНАЛА. ТИ ПАМ’ЯТАЄШ УСЕ. ЯК І Я. АЛЕ ТИ ЛЮДИНА, І ТВОЯ ПАМ’ЯТЬ ДО ТЕБЕ МИЛОСЕРДНІША, ОТ І ВІДМОВЛЯЄ ТОБІ. АЛЕ ЩОСЬ ПРОРИВАТИМЕТЬСЯ. МОЖЛИВО, ЦЕ БУДУТЬ СНИ. ПЕРЕДЧУТТЯ. ПОЧУТТЯ. ДЕЯКІ ТІНІ ТАКІ ДОВГІ, ЩО ВИПЕРЕДЖАЮТЬ СВІТЛО, ЯКЕ ЇХ ПОРОДИЛО.

— Не впевнена, що хоч трохи зрозуміла, що тут до чого.

— ЩО ТУТ СКАЖЕШ. НЕПРОСТИЙ ВИДАВСЯ ДЕНЬ.

Внизу промайнула ще одна череда хмар.

— Діду.

— ЩО?

— То ти повернувся?

— ТА НІБИ. РОБОТИ НЕПОЧАТИЙ КРАЙ.

— То мені можна цього більше не робити? Виходило все одно не дуже.

— ТАК.

— Але ж ти щойно й сам порушив купу правил.

— МОЖЛИВО. ІНОДІ ПРАВИЛА ВИЯВЛЯЮТЬСЯ РАДШЕ НАСТАНОВАМИ.

— Але батьки мої все одно загинули?

— Я НЕ МІГ ПОДОВЖИТИ ЇМ ЖИТТЯ. Я МІГ ТІЛЬКИ ПОЗБАВИТИ ЇХ СМЕРТІ. НА ЇХНЮ ДУМКУ, ЦЕ НЕ ВАРТУВАЛО ЦІНИ, ЯКУ ДОВЕЛОСЯ БИ СПЛАТИТИ.

— Мабуть, я розумію, чим вони керувалися.

— АЛЕ ТИ, ЗВІСНО, ЗАВЖДИ ЗМОЖЕШ ПРИЇЗДИТИ В ГОСТІ.

— Дякую.

— ТАМ ЗАВЖДИ МОЖЕШ ПОЧУВАТИСЯ ЯК УДОМА. КОЛИ ЗАХОЧЕШ.

— Правда?

— КІМНАТА БУДЕ В ТОМУ Ж СТАНІ, В ЯКОМУ ТИ її ЛИШИЛА.

— Дякую.

— В РОЗГАРДІЯШІ.

— Пробач.

— ТАМ НАВІТЬ ПІДЛОГИ НЕ ВИДНО. МОГЛА БИ Й НАВЕСТИ ТАМ ЛАД БОДАЙ ТРОХИ.

— Пробач.

Унизу світилися вулиці Квірма. Хропунець знизився і м’яко зійшов на бруківку. Сюзен роззирнулася на темні стіни пансіону.

— То виходить, що я весь час там лишалася?

— ТАК. ХІД ПОДІЙ У МИНУЛІ КІЛЬКА ДНІВ БУВ ДЕЩО... ІНАКШИЙ. ТИ НЕПОГАНО СКЛАЛА ІСПИТИ.

— Невже? І хто ж їх за мене склав?

— ТИ.

— Он як... — Сюзен знизала плечима. — Ну, гаразд, і скільки в мене з логіки?

— ВІДМІННО.

— Ох, не дражнися, мені завжди «відмінно з плюсом» ставили.

— БО ТРЕБА БУЛО СЕБЕ ПЕРЕВІРЯТИ.

Смерть сів на коня.

— Хвилинку, — сказала Сюзен. Вона просто мусила спитати.

— ТАК?

— А що з тим принципом, буцім змінити долю когось одного — означає змінити долю всього світу?

— ІНОДІ ДОЛЮ СВІТУ ТРЕБА МІНЯТИ.

— Он як. Що ж. Діду?

— ЩО?

— Хотіла тобі сказати дещо. Про гойдалку. Ну, ту, що в садку. Хотіла сказати, що вона тобі вдалася. Дуже вдала гойдалка.

— СЕРЙОЗНО?

— Я просто була замала, щоби оцінити.

— ТО НАСПРАВДІ ВОНА ТОБІ СПОДОБАЛАСЯ?

— Вона така... Стильна. Упевнена, ні в кого на світі більше такої немає.

— ДЯКУЮ.

— Але все це неважливо, ти розумієш? На світі все одно безліч дурних людей. Вони мозком зовсім не користуються. Мені здається, вони просто не хочуть тверезо мислити.

— НА ВІДМІНУ ВІД ТЕБЕ?

— Я принаймні намагаюся. Скажімо... От якщо мене тут не було останні кілька днів, то хто зараз спить у моєму ліжку?

— ГАДАЮ, ТИ ПРОСТО ВИЙШЛА ПРОГУЛЯТИСЯ ПІД МІСЯЦЕМ.