Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 88)

— Ой, ну тоді все гаразд.

— КХЕ-КХЕ. Я ПОДУМАВ...

— Про що?

— РОЗУМІЮ, ЦЕ ТАКА ДУРНИЦЯ...

— Що саме?

— Я ПОДУМАВ... РАПТОМ ТИ ХОЧЕШ ПОЦЬОМАТИ ДІДА НА ПРОЩАННЯ?

Сюзен тупо на нього дивилася. Синювате світло в Смертиних очицях поволі тьмянішало — і, згасаючи, потягло її погляд за собою у чорні провалля його черепа, у темряву за ними.

Темряву нескінченно глибоку. Довічну. Не було їй назви. Навіть слово вічність було залюдським для неї. Означення обмежувало її, окреслювало її тривалість і тяглість. Так, чималі. Але ця темрява була тим, що лишалося по вічності, коли та зневірилася вичерпатись. У ній і жив Смерть. Сам-один.

Сюзен встала навшпиньки, нахилила його до себе й поцілувала кістяне тім’я. Воно було гладеньке й молочно-біле, мов більярдна куля.

Сюзен відвернулася й заходилася роздивлятися темні корпуси пансіону, намагаючись приховати розгубленість.

— Сподіваюся, не забула лишити вікно відчиненим.

Зрештою, за одне запитання їй нічого не буде. Треба спитати, хай вона й сердитиметься за це на себе потім.

— Слухай, ті... Ті, кого я зустріла. Я їх ще колись побачу?

Коли вона озирнулася, поряд нікого не було. Сама тільки пара вогняних слідів від копит жевріла на бруківці.

Вікно було зачинене.

Сюзен обійшла будівлю, пройшла крізь головні двері й піднялася темними сходами.

— Сюзен!

Сюзен відчула, як про всяк випадок невидимішає. Просто за звичкою. І припинила. Не було потреби. Насправді ніколи в цьому не було потреби.

Під нічною лампою в кінці коридора хтось стояв.

— Так, панно Дупс?

Керівниця пансіону так на неї дивилася, ніби чогось чекала.

— Чи все добре, панно Дупс?

Викладачка завелася:

— Ви взагалі помітили, що вже по півночі? Який сором! І ви не в ліжку! Ще й вбрана в оце. І це аж ніяк не форма нашого пансіону!

Сюзен опустила очі. Подбати про найдрібніші подробиці завжди найскладніше. Вона й досі була вбрана в чорну сукню з мереживом.

— Так, — промовила вона, — і справді, — а тоді щиро всміхнулася до панни Дупс.

— Взагалі в нашому пансіоні є правила, — нагадала викладачка, але вже не так упевнено.

Сюзен поплескала її по плечу:

— Гадаю, це радше настанови, а не правила. Вам так не здається, Євлаліє?

Рот панни Дупс розтулився й стулився. І Сюзен враз помітила, яка ця панна директорка насправді маленька. Вона трималася високо, в неї була хода високої людини, і говорила вона звисока, і взагалі була високою натурою в усіх сенсах, крім фізичного. Просто дивовижа, як їй так довго вдавалося приховувати це від усіх навколо.

— Та, гадаю, мені час у ліжко, — вела далі Сюзен, осідлавши адреналінову хвилю. — Та й вам час лягати. У вашому віці шкідливо сновигати темними коридорами о такій порі, правда ж? Ви ж не хочете мати втомлений вигляд, коли до дівчат завтра приїдуть батьки?

— Е.. Ні... Дякую, Сюзен.

Сюзен ще раз привітно всміхнулася до розгубленої директорки й рушила до спальні, де роздяглася, не запалюючи свічки, й полізла під ковдру.

У спальні було тихо, якщо не брати до уваги мирного дихання дев’яти дівчат і приглушеного реву каменепаду — саме так дихала уві сні принцеса Гагата.

А тоді до цього хору долучився звук, із яким зазвичай схлипують ті, хто не хоче, щоби їх чули. Звук той чувся ще довго — багато що чекало своєї черги на оплакування.

Десь високо над світом Смерть мовчки кивнув. Можна обрати безсмертя, а можна — людяність.

І обирати кожен мусить за себе сам.

Той день був останнім у семестрі, а тому вкрай безладним. Хтось із дівчат їхав зранку, весь час прибували батьки, тож ні про які уроки не було й мови. За традицією, в цей день суворі правила не діяли.

Сюзен разом із Ґлорією й принцесою Гагатою пішли прогулятися до квіткового годинника. Була за чверть маргариткова.

Сюзен почувалася одночасно порожньою посудиною й напнутою струною. Дивно, що з кінчиків її пальців не сипалися іскри.

Ґлорія купила трохи смаженої риби у Тритрояндовому провулку.

Із паперового згортка смерділо оцтом і незіпсутим корисністю холестерином, та в смороді тому бракувало нотки смаженої плісняви, що надавала запахам тамтешніх страв фірмового звучання.

— Батько каже, що треба мені повертатися додому й виходити заміж за якогось троля, — поділилася Багата. — Альо, кістки не викидай, доїм.

— А ти вже того троля бачила? — спитала Сюзен.

— Ні. Але батько каже, що він цар чималої гори.

— Моя би воля, я б на таке не погодилася, — сказала Ґлорія. — Уже ж Століття Летючої Лисиці! Я би вперлася й дала відсіч. А ти що скажеш, Сюзен?

— А?

Сюзен думала про щось геть інше, а коли подруги повторили, відповіла:

— А я би спершу придивилася. А раптом він дуже навіть нічого. Ще й гора в нього є.

— Так, це логічно. А батько тобі картинок не надсилав? — спитала Ґлорія.

— О, так, — пригадала Гагата.

— І як він тобі?

— Ну... Кревази там були нічогенькі, — замислилася Гагата. — А ще там є льодовик, який навіть серед літа не тане, якщо батько нічого не наплутав.

Ґлорія схвально кивнула:

— Ніби непоганий хлопець.

— Але мені завжди подобався Кряж із сусідньої долини. Батько його терпіти не може. Але він працьовитий, на всьому заощаджує, уже навіть на власний міст назбирав.

Ґлорія зітхнула:

— Тяжка іноді наша жіноча доля, — вона підштовхнула Сюзен у бік. — Хочеш рибки?

— Не голодна, дякую.

— А дарма, воно смачне. Без плісняви й корости, як раніше.

— Та ні, дякую.

Ґлорія ще раз підштовхнула її в бік і хитро всміхнулася в бороду:

— Тоді, може, піди глянь, що там є?

— Нащо мені?

— О, та просто ваші людські дівчата сьогодні туди бігають, ніби там їм медом помазано. Це все через того хлопця новенького. От бороду на відсіч даю, що він із тих, ельфонутих.