Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 84)

— В анк-морпоркській крамниці, — відповів Бескид.

— У загадковій старій крамниці?

— Як і все там. А ще...

— Ви туди поверталися? Вона досі там? Там само?

— Так, — відповів Бескид.

— Ні, — сказав Толоз.

— Там була ціла купа цікавинок, по які хотілося повернутися й про все розпитати?

— Так! — разом вигукнули Толоз і Бескид.

— Ага, — сказала Сюзен, — то про таку крамницю мова.

— Я знав, що їй там не місце, — сказав Толоз. — Хіба я не казав, що їй там не місце? Я казав, що їй там не місце. Я казав, що вона химерна.

— Я думав, це означає «довгаста», — сказав Асфальт.

Бескид виставив руку.

— Сніг перестав, — сказав він.

— Я впустив її в прірву, — озвався Паді. — Я... Мені вона вже не треба. Мабуть, розбилася.

— Ні, — відповіла Сюзен. — Вона не...

— Хмари... От вони зараз химерні, — зауважив Толоз, піднявши очі.

— Які? Довгасті? — перепитав Асфальт.

Усі раптом відчули, як... навколо світу зникли стіни. Засвистіло повітря.

— А це ще що таке? — спитав Асфальт, коли всі інстинктивно збилися в купу.

— Тобі краще знати, — відповів Толоз. — Я думав, ти всюди був і все бачив.

У повітрі затріскотіло біле світло.

Повітря й саме стало світлом — білим, наче місячне, але сильним, ніби сонячне. І звук — ніби рев мільйонів голосів.

Голоси казали: Я покажу тобі, хто я. Я музика.

Ранцерот запалив ліхтарі.

— Жени, жени! — кричав Шпень. — Їх треба спіймати, чуєш? Н-но!

— Не знаю, що зміниться, як вони втечуть, — пробурмотів Ранцерот, лізучи в карету, поки Шпень поганяв коней. — Ну, тобто вони втекли. Ось і все, правда ж?

— Ні! Ти їх бачив. Вони... вони дух всього цього безумства, — відповів Шпень. — Таке не можна спустити з рук!

Ранцерот роззирнувся. Йому вже не вперше спадало на думку, що пан Шпень геть зваріював з партитури, що він із тих, хто палко веде божевільну партію, керуючись холодним розумом і спираючись на просту й зрозумілу тему. Він, Ранцерот, був зовсім не проти пальцеломних фокстротів чи зубодробильних фанданго, але він ніколи нікого не вбивав — принаймні навмисне. Він був свідомий того, що в нього є душа (хай навіть трохи дірява й пошарпана), і плекав надію, що одного дня бог Реґ знайде йому місце в небесному оркестрі. Вбивці не грають у перших скрипках. Сидять, мабуть, десь в альтах.

— Може, спинимося просто зараз? — запропонував він. — Вони не повернуться...

— Заткнися!

— Але ж марно...

Коні позадкували. Карета захиталася. Щось промайнуло повз них і зникло у темряві, лишивши по собі блакитний вогненний слід, який ще трохи посвітився, а потім зник.

Смерть розумів, що колись муситиме зупинитися. Але до нього поволі доходило, що в темному словнику, звідки походила ця машина, слово «повільніше» було таким само неуявним, як і слово «обережніше».

Його природа опиралася зменшенню темпу за будь-яких умов, крім, хіба, драматичного сповільнення наприкінці третього куплету.

У цьому й була проблема Музики, Що Качає. Вона любила все робити по-своєму.

Дуже повільно, обертаючись у повітрі, переднє колесо відірвалося від землі.

Усесвіт занурився в цілковиту темряву. І озвався голос:

— Це ти, Бескиде?

— Ага!

— Добре. А це я, Толоз?

— Ніби ти.

— Асфальте?

— Тут.

— Паді?

— Толозе?

— А ця... Панна-в-Чорному?

— Так?

— Панно, а де це ми, не підкажете?

Землі під ногами не було, та Сюзен не почувалася завислою в повітрі. Вона просто стояла, а що не було на чому — це вже дрібниці. Не падала вона, бо падати не було куди й звідки.

Географія ніколи її не займала, та чомусь із голови не йшла думка, що цієї місцини не знайти в жодному атласі.

— Мені невідомо, де перебувають наші тіла, — обережно відповіла Сюзен.

— О, клас. Серйозно? — озвався Толозів голос. — Я тут, тіло моє невідомо де? А з грішми що?

Десь далеко в темряві почулися кроки. Звук наближався впевнено й ураз затих.

Голос сказав:

— Раз-два-три-чотири...

І Всесвіт явився.

Термін «Великий вибух» для опису того, що сталося далі, не пасує. Адже вибух — це всього-на-всього гучний звук, а зі звуку буває тільки звук і розпорошені по космосу частинки казна-чого.

Матерія виникла вибухово — і, на перший погляд, цілком безладно, та уважний слухач помітив би, що звук, який супроводжував її появу, був насправді акордом. Винятково потужним акордом. Усе суще суцільним потоком увірвалося в буття, ніби, до того зібгане невідомо де, враз випросталося.

І от блискавичним зиґзаґом рвонула крізь хмару всього сущого дика жива музика.

Вона мала форму. Вона мала зміст. Вона мала ритм. Вона пульсувала злагоджено і в розмір. І розмір той був танцювальним.

І все затанцювало.

Голос у голові Сюзен промовив:

— Ця музика житиме вічно.

Сюзен відповіла уголос:

— В усьому живому дещиця тебе, так?