Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 83)

— Дурне! На той світ не забереш!

Асфальт потягся рукою. Підводу хитнуло.

— Зараз знову хитнеться, — пробурмотів Асфальт.

— А хто ж, — спитав Бескид, коли підвода іще трошки підсувалася до краю, — хто тримає Паді?

Якусь мить усі троє подумки намагалися визначити положення своїх тіл і кінцівок у просторі.

— Я... здається, він упав, — сказав Толоз.

Пролунало чотири акорди.

Паді повис на задньому колесі й смикався над проваллям, доки музика вигравала на його душі восьминотний квадрат.

Не вмирай. Не згасай. Живи вічно, живи останньою палкою миттю, коли кричить юрба. Коли кожна нота звучить у такт серцебиттю. Злітай у небо.

Ти ніколи не постарієш. Про тебе ніколи не скажуть «помер».

Ось і все. Ти будеш найкращим музикантом на світі.

Живи швидко. Помри молодим.

Музика вигравала на його серці.

Ноги Паді повільно гойднулися й намацали скелю. Він зосередився, заплющив очі й підтягся на колесі.

Його плеча торкнулась рука.

— Ні!

Очі Паді широко розплющилися.

Він повернув голову, подивився на Сюзен, тоді на підводу.

— Що... — пробурмотів він спантеличено й глухо.

Відпустивши одну руку, він незграбно намацав ремінь, скинув його з плеча, схопився, перехопив гітару за гриф і жбурнув її в темряву. Струни зависли на льоту.

Друга рука ковзнула зі скрижанілого колеса, і він упав у провалля.

Усе вкрив туман. Паді важко впав на щось оксамитове, просякнуте запахом кінського поту.

Сюзен упіймала його вільною рукою, а іншою скерувала Хропунця вгору крізь сльоту.

Кінь ступив копитами на дорогу, Паді упав у багно й підвівся на ліктях.

— Ти?

— Я, — сказала Сюзен.

Вона дістала косу. Блиснуло лезо; сніжинки падали й на льоту розтиналися навпіл.

— Ходімо заберемо твоїх друзів?

У повітрі відчувалася напруга — так, ніби цілий світ раптом на чомусь зосередився. Смерть вдивлявся в майбутнє.

— ОТ ХОЛЕРА.

Усе розпадалося. Бібліотекар зробив, що міг, але кістки й дерево такого не витримають.

Пір’я й перлини розлітались і, задимлені, падали на дорогу. Під час різкого, майже горизонтального повороту одне колесо злетіло з осі й покотилося геть, гублячи шпиці.

Великої погоди це не зробило. Там, де бракувало деталей, повітря світилося так, як світяться душі померлих.

Якщо взяти блискучу машину й підсвітити її, щоби блищала і сяяла, а потім забрати машину й лишити саме світло...

Лишився тільки кінський череп. Він, і ще заднє колесо, що диміло, обертаючись у вилці зі світлових розрядів.

Коли вся це проревло повз Нудля, його кінь сіпнувся й стрімголов помчав уперед.

Смерть звик до швидких мандрів. Теоретично він і так був усюди водночас і всіх дожидався. Найшвидший спосіб подорожувати — зразу бути на місці.

Але він ще ніколи не мчав так швидко, рухаючись так повільно. Краєвид на швидкості розмазався й втратив різкість — та повертався лиш тоді, коли він ледве не чиркав колінним суглобом об землю на крутих поворотах.

Віз знову ворухнувся. Тепер навіть Бескид вдивлявся у темряву.

Щось торкнулося його плеча.

— ХАПАЙСЯ, АЛЕ НЕ ЗА ЛЕЗО.

Паді тим часом нахилився назад.

— Толозе, якщо відпустиш мішок, я можу...

— Навіть не думай.

— У саванах немає кишень, Толозе.

— Поганий, значить, у тебе кравець.

Зрештою, Паді схопився за чиюсь ногу й потяг до себе. Один за одним учасники «Гурту» вибралися на дорогу. І витріщилися на Сюзен.

— Білий кінь, — сказав Асфальт. — Чорний плащ. Коса. Гм.

— Ви теж її бачите? — спитав Паді.

— Сподіваюся, ти не скажеш, шо ліпше б не бачили, — відповів Бескид.

Сюзен витягла життємір і критично його оглянула.

— Я так розумію, домовлятися про щось уже пізно? — спитав Толоз.

— Просто перевіряю, мертві ви чи ні, — відповіла Сюзен.

— Мені здається, що я живий, — сказав Толоз.

— Хай ще трохи поздається.

Усі розвернулися на скрип. Підвода покотилася вперед і впала в провалля. Спершу пролунав тріск від зіткнення зі скелястим виступом, потім — далекий глухий удар об скелі на дні, й насамкінець «бабах» від вибуху оливи, яка зайнялася помаранчевим полум’ям.

Із купи уламків, лишаючи по собі вогняний слід, викотилося палаюче колесо.

— Ото й ми там були б, — сказав Бескид.

— А зараз що — краще? — озвався Толоз.

— Ага, — відповів Бескид. — Ми ж не вмираємо під охопленою вогнем підводою.

— Та ні, але ось вона на вигляд трохи... потойбічна.

— Мені нормально. Я потойбічне щодня на хліб намазую.

Позаду Паді повернувся до Сюзен.

— Я... здається, я все зрозуміла, — сказала вона. — Музика... перекрутила історію. Її не мало бути в нашій історії. Ти не пам’ятаєш, звідки вона в тебе?

Паді мовчки дивився на неї. Коли тебе рятує від певної смерті приваблива дівчина на білому коні, питання про закупи трохи не на часі.