Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 81)
Між двома колесами, розташованими одне за одним, примостилося сідло. Спереду була вигнута труба, за яку можна було схопитися тому, хто сидить у сідлі.
Решта — брухт. Кістки, гілляччя й сорочий подарунок під ялинку — купа блискучих абищиць. Над переднім колесом було прилаштовано конячий череп, і з кожного його отвору стирчало пір’я й стрічки.
Однак у всьому цьому розмаїтому смітті було щось похмуро-живе — не зовсім життя, а радше рух — неспокійний, скулений, готовий вистрілити — і Завкаф від цього аж похитувався. З першого погляду було ясно, що самим своїм існуванням і виглядом усе це порушує принаймні дев’ять законів і двадцять три розпорядження.
— Він закохався? — спитав Скарбій.
— Заведіть його! — сказав Декан. — Його треба завести! Його
— Так, але що це? — спитав Завкаф неточних наук.
— Це шедевр, — відповів декан. — Тріумф!
— У-у-ук?
— Може, його треба підштовхнути? — прошепотів Верховний верховик.
Декан стурбовано похитав головою.
— Ми чарівники чи хто? — сказав. — Маємо його зрушити.
І він пішов в обхід чудернацької конструкції. Від помахів його шкіряного клепаного плаща затанцювали вогники свічок і тіні на стінах.
Верховний верховик закусив губу.
— У мене є певні сумніви, — мовив він. — Здається, чарів там більш ніж треба. Воно... гм... воно дихає — чи мені здається?
Верховний верховик розвернувся й тицьнув пальцем у Бібліотекаря.
— Це ти його змайстрував? — гаркнув він.
Орангутан похитав головою.
— У-ук.
— Що він каже?
— Каже, що не змайстрував, а просто зібрав, — відповів Декан, не повертаючи голови.
— У-ук.
— Піду туди всядуся, — сказав Декан.
Інші чарівники відчули, як від їхніх сердець щось відтікає, поступаючись раптовій непевності.
— На вашому місці, старий, я б не рипався, — сказав Верховний верховик. — Хтозна, куди вас занесе.
— Та яка різниця, — відповів Декан. Він досі не зводив очей із конструкції.
— Я про те, що воно з іншого світу, — уточнив Верховний верховик.
— Зате я з цього — і вже сімдесят років тут живу, — відповів Декан. — Годі нидіти.
Він ступив у коло й поклав руку на сідло. Воно задрижало.
— ВИБАЧТЕ.
Висока чорна постать, що раптом з’явилась у дверях, опинилася в колі у два кроки.
Деканові на плече опустилася кістлява рука й обережно, проте наполегливо відставила його вбік.
— ДЯКУЮ.
Постать усілася у сідлі, вхопилась за ручки й оглянула штукенцію, яку осідлала.
Бувають моменти, коли все треба зробити саме так, а не інакше...
На Декана був спрямований палець.
— МЕНІ ПОТРІБЕН ТВІЙ ОДЯГ.
Декан позадкував.
— Що?
— ДАЙ МЕНІ СВОЮ МАНТІЮ.
Декан дуже неохоче скинув свою шкіряну мантію й передав гостеві.
Смерть одягнувся. Так значно
— ПОБАЧИМОСЬ...
З-під його пальців показалася блакитна іскра й розійшлася блакитними зиґзаґами, творячи корону на кінчиках пір’їн.
— Нічого, що ми в підвалі? — спитав Декан.
Смерть перевів на нього погляд.
— НІЧОГО.
Модо випростався й застиг, милуючись своїм квітником, де росли найчистіші чорні троянди, які йому тільки вдавалося вивести. Часом високомагічне середовище було на користь. Аромат висів у вечірньому повітрі, наче підбадьорливі слова. Квітник розлетівся навсібіч.
У поле зору Модо на мить потрапило полум’я й невідомий предмет, що летів у небеса, — а тоді згори посипалися перлини, пір’їни й м’які чорні пелюстки.
Він похитав головою й пішов по лопату.
— Сержанте?
— Що, Ноббі?
— Ваші зуби...
— Які зуби?
— Зуби у роті.
— Ага. Ну. Що з ними?
— Як вони пасують один до одного там, ззаду?
Сержант Колон якусь мить обмацував язиком глибини свого рота.
— Іае, — почав він, а тоді схаменувся. — Цікаве спостереження, Ноббі.
Ноббі скрутив папіросу.
— Зачиняти ворота, сержанте?
— Гадаю, так.
Доклавши трохи зусиль, вони зачинили стулки воріт. Це вже був навіть не захід безпеки. Ключі давно загубилися. Навіть напис «Дякуїмо, що не завойовуйте наше місто» остаточно вицвів.
— Гадаю, треба... — почав був Колон, але задивився на вулицю.
— Що це за світло? — спитав. — І що це так гуде?
На будинках у кінці довгої вулиці з’явилася блакитна заграва.