Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 80)

Зацокали копита ще одного коня. Коли він стугонів повз них, вартові попритискалися до стіни.

Кінь був великий і білий. Чорний плащ вершниці та її розпущене волосся майоріли на вітрі. Раптовий шквал — і нема: понеслись у безкрай.

— Це була вона, — витріщившись, мовив Ноббі.

— Хто?

— Сюзен Смерть.

Світло в кулі зменшилося до цятки й згасло.

— Тепер у мене попереду три дні без чарів, — поскаржився Верховний верховик.

— Варте кожного свого таума, — сказав Завкаф неточних наук.

— Але краще все ж побачити їх живцем,— докинув Викладач новітніх рун. — Якось дивно з вас піт тече.

— Я гадав, усе скінчилось, як почало йти на лад, — сказав Завкаф. — Я думав...

У будівлі пролунало виття, й викладачі заціпеніли. Виття було трохи тваринне, а ще — неживе, металеве й дертке, мов пилка.

По хвилі Викладач новітніх рун промовив:

— Звісно, якщо ми почули вереск, від якого стигне кров, біжать по спинах мурашки й холонуть кістки, — це ще не значить, що сталося щось погане.

Чаклуни визирнули в коридор.

— Вило звідкись ізнизу, — сказав Завкаф неточних наук, прямуючи до сходів.

— Так чого ж ви йдете нагору?

— Бо я не бовдур!

— Але це може бути якась страхітлива еманація!

— Та ну? — кинув через плече Завкаф, прискорюючись.

— Ну, як хочете. Там же студентський поверх.

— А. Ага...

Завкаф повільно спустився, час від часу злякано зиркаючи на сходи.

— Ніщо не може проникнути сюди, — мовив Верховний верховик. — Це місце під захистом дуже потужних чарів.

— Так і є, — підтвердив Викладач новітніх рун.

— І ми точно час від часу їх посилюємо, згідно штатного розкладу, — продовжив Верховик.

— Ну. Так. Так, звісно, — підтвердив Викладач новітніх рун.

Звідусіль знову заревіло. У реві почувся повільний ритм.

— Гадаю, це з Бібліотеки, — мовив Верховний верховик.

— Хтось бачив Бібліотекаря?

— Коли я його бачу, він, здається, завжди щось несе. Ви ж не думаєте, що він узявся за темні чари, правда?

— Це ж чарівнича академія.

— Так, але я про ще сильніші чари.

— Тримайте себе в руках, гаразд?

— Я тримаю себе в руках.

— Бо коли ми разом, що нас може здолати?

— Ну... хіба тільки величезне...

— Цить!

Декан відчинив двері бібліотеки. Всередині було тепло й оксамитово-тихо. Час від часу якась книжка шелестіла сторінками чи неспокійно дзвеніла ланцюгом.

Зі сходів у підвал струменіло сріблясте світло і вряди-годи чулося «у-ук».

— Щось він не надто засмучений, — сказав Скарбій.

Чарівники скрадалися сходами. Двері впізнали одразу — там світилося.

Чарівники зайшли в підвал.

Їм перехопило подих.

На помості у центрі підвалу, оточена свічками.

Така і мала бути на вигляд Музика, Що Качає.

Висока чорна постать шмигнула з-за рогу на площу Сатор, наддала й промчала крізь браму Невидної академії.

Її помітив тільки Модо, гном-садівник, що весело котив свого возика з гноєм крізь сутінки. День видався хороший. У нього переважно видавалися хороші дні.

Він не чув про Фестиваль. Не чув про Музику, Що Качає. Модо взагалі мало про що чув, бо не слухав. Він любив гній. На другому місці після гною були троянди, для яких призначався гній.

Він від природи був задоволеним гномом і запросто давав раду всім побічним продуктам садівництва у високо-магічному середовищі: тлі, білокрилкам і моторошним істотам з мацаками. Не так-то воно й легко доглядати газони, коли туди можуть проникнути істоти з інших вимірів.

Хтось шмигнув газоном і зник у дверях бібліотеки.

Модо глянув на сліди й сказав:

— Ой леле.

Чаклуни знову задихали.

— Оце так, — сказав Викладач новітніх рун.

— Вривайся... — сказав Верховний верховик.

— Саме це я й називаю Музикою, Що Качає, — зітхнув Завкаф і ступив уперед із урочистим обличчям злидаря в золотій копальні.

Світло свічок кидало чорні й сріблясті відблиски. І тих, і інших було вдосталь.

— Оце так, — сказав Викладач новітніх рун. Звучало це як замовляння.

— А це хіба не моє дзеркальце для догляду за волоссям у носі? — мовив Скарбій, псуючи всім чарівну мить. — Це точно моє дзеркальце для догляду за волоссям у носі...

От тільки якщо чорне було чорним, то сріблясте насправді сріблястим не було. Воно складалося з дзеркал, блискучих бляшаних уламків, блискіток і дроту, який повизбирував і порозтинав Бібліотекар...

— ...у нього срібна рамочка... а чого воно на цьому двоколісному возику? Два колеса, одне за іншим? Сміх та й годі. Воно ж завалиться. А конячці як іти, я вас питаю?

Верховний верховик легенько постукав його по плечу.

— Скарбію? На два слова, старий.

— Га? Що таке?

— Здається, якщо ви зараз же не замовкнете, Декан вас уб’є.