Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 65)
Нудль відійшов у найдальший кут і натягнув капелюха на вуха.
— От тепер починайте, — сказав він.
У блаженній глухоті він спостерігав за гуртом кілька хвилин, аж доки цілковите припинення будь-якого руху не засвідчило, що всі ті злодійства, які вони чинили впродовж цього часу, остаточно вчинено.
Тоді він оглянув ящики.
Дроти в них тихенько вібрували, але звуку майже не було.
Учасники «Конспіративної матерії» товклися навколо нього.
— Ну як, працює воно, пане Нудль? — спитав Джимбо. Нудль похитав головою.
— Нема у вас, хлопці, того, що для цього діла потрібне.
— А що потрібно, пане Нудль?
— Тут ви мене підловили. Щось у вас все-таки є, — сказав він у відповідь на їхні засмучені погляди, — але що б це не було, у вас його замало.
— Е-е... Це ж не означає, що нам не можна буде грати на Відкритому фестивалі, пане Нудль? — спитав Довбень.
— Мабуть, — доброзичливо всміхаючись, сказав Нудль.
— Красно вам дякуєм, пане Нудль!
«Конспіративна матерія» побрела на вулицю.
— Треба нам зібратися, якщо хочемо розворушити публіку на тому фестивалі, — сказав Довбень.
— Ти про що? Тобто... навчитися грати по-справжньому? — спитав Джимбо.
— Ні! Музика, що качає, виходить сама собою. Коли тільки й робиш, що вчишся, ніколи не досягнеш успіху, — сказав Довбень. — Ні, я про те... — він озирнувся. — Нам треба по-іншому вдягтися. Ти про шкіряні плащі подбав, Кивуне?
— Типу, — сказав Кивун.
— Тобто, «типу»?
— Типу шкіряні. Я ходив на Федри до кожум’яків, і там у них була нічо так шкіра, але вся якась... смердюча.
— Гаразд, добре, тоді почнемо над цим працювати сьогодні. А що там із леопардовими штанями, Паскудо? Ми ж ніби обговорювали, що леопардові штани — класна ідея?
Обличчя Паскуди набуло виразу трансцендентного відчаю.
— Я типу трохи дістав.
— Ти або дістав, або ні, — сказав Довбень.
— Ага, та вони типу... — Паскуда розгубився. — Слухайте, я не знайшов крамниці, де про таке би чули, але був тут у нас той цирк на минулому тижні... І я оце там мав розмову з мужиком у циліндрі, ну і ми дешево зійшлися, і...
— Паскудо, — тихо й спокійно спитав Довбень, — що ти купив?
— Дивіться на це так, це типу як леопардові штани й леопардова сорочка, а ще леопардовий капелюх, — добрав слова Паскуда й радісно витер спітніле чоло.
— Паскудо, — у Довбневому голосі вже звучали недобрі басовиті нотки, — ти живого леопарда купив, зізнайся.
— Ну типу такого леопардового, так.
— Ох ти ж божечки...
— Але тупо задешево, практично задарма, всього двадцятка. — І той мужик сказав, що в принципі потрібні нам якості у тварини є.
— А чого він хотів його спекатися тоді? — допитувався Довбень.
— Він типу глухий. Не чув дресирувальника.
— Ну, нам з нього користі не буде.
— Не розумію чому. Нащо штанам тебе слухати?
— ПОДАЙТЕ КОПІЄЧКУ, ПАНЕ.
— Діду, відвали, — сказав Довбень, не озираючись.
— ЩАСТИ ВАМ.
— Щось забагато стало жебраків, каже мій батько, — промовив Довбень, коли вони проштовхувалися крізь натовп. — Каже, Гільдії жебраків треба щось із цим робити.
— Але ж усі жебраки з тієї гільдії.
— То хай не набирають стільки людей.
— Так, але це краще, ніж якби вони по вулицях вештались.
Найменша мозкова активність серед учасників гурту спостерігалася в Паскуди, а тому не заважала йому правдиво бачити світ. Він трохи відстав від товаришів і його непокоїло відчуття, ніби він щойно наступив на чиюсь могилу.
— А цей щось геть кістлявий якийсь, — пробурмотів він.
Інші не звертали уваги, бо повернулися до обговорення теми, що непокоїла їх повсякчас.
— Мені вже та назва «Конспіративна матерія» в печінках засіла, — сказав Джимбо.
— Тупа назва.
— Реально кістлявий він, — сказав Паскуда й попорпався в кишені.
— Ага, мені більше подобалося, коли ми були «Ага», — сказав Кивун.
— Але ми звалися «Ага» тільки пів години! — сказав Довбень[28]. — Учора. Коли перестали бути «Мертвяками» й ще не стали «Свинцевою кулею», згадав?
Паскуда відшукав-таки десять пенні й озирнувся.
— Мусить нам трапитися якась класна назва, — сказав Джимбо. — Зуб даю, як побачим, то одразу відчуєш, що воно наше.
— О, так. Ну, колись нам трапиться назва, про яку ми не будемо сперечатися кожні п’ять хвилин, — сказав Довбень. — Нашій кар’єрі гаплик, коли люди не знатимуть, хто ми такі.
— А пан Нудль казав, що краще, коли не знатимуть, — сказав Кивун.
— Ага, ну але камінь, що котиться, мохом не обростає, — сказав Довбень.
— Ось тобі, старий, — сказав Паскуда, добряче уже відставши від товаришів.
— ДЯКУЮ, — сказав вдячний Смерть.
Паскуда побіг доганяти інших, які саме повернулися до обговорення леопардової глухоти.
— Де ти його лишив, Паскудо? — спитав Довбень.
— Ну, типу в спальні...
— А як убити леопарда? — спитав Кивун.
— О, а в мене ідея, — похмуро сказав Довбень. — Хай він насмерть вдавиться Паскудою.
Крук оглянув годинник у передпокої уважним оком фахівця, котрий знається на якісних муляжах.
Сюзен помітила, що годинник той був не замалим для приміщення — насправді він просто не вписувався у співвідношення просторових вимірів. Він здавався малим, але приблизно в тому ж сенсі, в якому щось дуже велике здається малим іздалеку, тобто в цьому випадку розум просто весь час нагадує очам, що вони помиляються. Але вони помилялися в розмірі годинника і зблизька. Годинник був із темного, почорнілого від віку дерева. У нього був маятник, який поволі хитався.
Стрілок не було.