Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 64)
— Ага, ага, — сказав Толоз, беручи Паді під руку.
— Вона йде геть, і грець із нею, тому ходімо назад...
— Вона на коня сідає!
— Так, так, на великого чорного коня...
— Він білий, телепню!
Сліди копит на землі пожевріли якусь мить і згасли.
— І він зник!
Учасники «Гурту, що качає» дивилися в темряву.
— Ага, бачу, шо зник, — сказав Бескид. — Оце такий на вигляд кінь, якого нема, точно.
— Так, саме такий на вигляд кінь, який зник, — обережно сказав Асфальт.
— Ніхто з вас її не бачив? — спитав Паді, коли вони обережно вели його попід руки крізь передсвітанкову сірість.
— Я чув, що іноді музикантів — справжніх, дуже добрих музикантів — супроводжують напівголі дівчата, яких звуть музами, — сказав Толоз.
— Як Калейдоскопа, — додав Бескид.
— Ми їх звемо не музами, — всміхаючись сказав Асфальт. — Я ж розповідав, що як працював з Берті Баладником і Його відірваними Трубабурами, то весь час за ним натовпи дівчат вешталися...
— Просто дивовижно, з чого іноді виростають цілі легенди, якщо задуматися, — сказав Толоз. — Але ходімо вже, друже мій.
— Вона була там, — наполягав Паді. — Була.
— Калейдоскопа? — спитав Асфальт. — Бескиде, ти певен, що саме так її звати?
— Та в книжці колись читав. Калейдоскопа. Точно вам кажу. Чи типу того.
— Вона там була, — повторив Паді.
Крук мирно хропів на черепі, рахуючи уві сні мертвих овечок.
Смерть Щурів проліз крізь віконце над дверями, зістрибнув на величезну опливлу свічку, а з неї — на стіл, упавши на всі чотири кінцівки.
Крук розплющив одне око.
— О, це ти...
Раптом на його нозі зімкнулися пазурі, і Смерть Щурів стягнув його з черепа у нескінченний простір.
Наступний день приніс нові капустяно-польові краєвиди, хоча й дещо видозмінені.
— Ого, цікаво, — промовив Толоз.
— Шо саме? — поцікавився Бескид.
— Там поле з бобами.
Вони проводжали бобове поле поглядами, доки воно не зникло з поля зору.
— Але як все-таки мило, що ті люди надавали нам із собою їжі, — сказав Асфальт. — Капусти нам тепер не бракуватиме, еге ж?
— Ох, помовч, — ліниво визвірився Толоз, а тоді розвернувся до Паді, який сидів, вклавши підборіддя на руки, й сказав, — а ти не сумуй, скоро вже Псевдополь.
— Добре, — промовив Паді так, ніби був думками десь далеко.
Толоз перебрався вперед і дав Бескидові знак трохи нахилитися.
— Помітив, який він тихий весь час? — пошепки спитав він троля.
— Ага. Як гадаєш, вони встигнуть до нашого повернення?
— В Анк-Морпорку все можливо, — упевнено сказав Толоз. — Я, мабуть, в усі двері на вулиці Вправних ремісників постукав. Двадцять п’ять доларів!
— Хто б казав. Це ж не твій зуб закласти довелося.
Обоє озирнулися на гітариста. Той тупо дивився на безкраї поля.
— Вона була там, — бурмотів Паді.
Пір’їни опадали долу, виписуючи спіралі.
— Нащо було отак? — спитав крук, тріпочучи крилами. — Можна ж було попросити.
— ПИСК.
— Добре, але наступного разу проси перед тим, а не після. — Крук набундючився й оглянув яскравий пейзаж під чорним небом. — То це тут він живе? Ти часом свою посаду зі Смертю Круків не поєднуєш?
— ПИСК.
— Форма не важить. Зрештою, череп у тебе теж гостроносий. Чого тобі треба від мене?
Смерть Щурів схопив крука за крило й потягнув.
— Гаразд, добре!
Круг глянув на садового гнома. Той рибалив у декоративному ставку. За риб там були скелети риб, але це не заважало їм насолоджуватися життям, чи чим вони там насолоджувалися.
Крук пострибав за щуром, зрідка б’ючи крилами.
В.Д.В. Нудль трохи відійшов назад.
Джимбо, Довбень, Кивун і Паскуда дивилися на нього.
— Нащо всі ці коробки, пане Нудль? — спитав Довбень.
— Ага, нащо? — спитав Паскуда.
Нудль обережно посунув десяту коробку на тринозі.
— Ви, хлопці, бачили колись іконограф? — спитав він.
— О, так... Тобто, точняк, — сказав Джимбо. — Там всередині маленький бісик, який малює все, на що йому вкажеш.
— Це щось типу того, але для звуку, — пояснив Нудль. Джимбо зазирнув під кришку.
— Не бачу там... Тобто, прикол, там не видно бісика.
— Бо його там немає, — сказав Нудль. Це його теж непокоїло. Йому було б спокійніше, коли б там був бісик чи ще щось чарівне. Щось просте й зрозуміле. Усі ці загравання з наукою йому не подобалися. — Отже, «Ссання»...
— «Конспіративна матерія», — перебив його Джимбо.
— Як?
— «Конспіративна матерія», — повторив Джимбо. — Це наша нова назва.
— Нащо ви перейменувалися? Ви ж не пробули «Ссанням» і доби.
— Так, але нам здалося, що та назва заважала нашому успіхові.
— Як вона могла заважати вашому успіху, коли ви вочевидь до нього не йдете? — розлючено спитав Нудль, а тоді знизав плечима. — Так чи інак, хай як би ви назвалися... Заспівайте свою найкращу, не побоюся цього слова, пісню перед цими-от ящиками. Ні-ні, заждіть...