Терри Пратчетт – Душевна музика (страница 67)

— Ви не могли б їсти швидше? Там уже якісь люди в формі. З лопатами.

Пана Шпеня неприємно вразило почуте.

— Але ж ми вас найняли!

— Ми надаємо перевагу терміну «залучили», — сказав лорд Дауні, голова Гільдії найманців. Він дивився на пана Шпеня з виразом неприхованої зневаги. — Про те, на превеликий жаль, ми більше не можемо виконувати взяті на себе зобов’язання.

— Вони ж усього лише музиканти, — заперечив пан Шпень. — Невже їх так важко вбити?

— Мої люди воліють не надавати пояснень щодо виниклих складнощів. Звісно, ми в повному розмірі відшкодуємо виплачену нам суму.

— Хтось їх захищає, — пробурмотів Шпень, коли вони з Ранцеротом живі й, на щастя, неушкоджені виходили з арки штабу Гільдії найманців.

— Ну, я ж вам розповідав, що з нами в «Барабані» сталося.

— Це все якісь забобони, — огризнувся Шпень і глянув на стіну, що її прикрашало одразу три афіші фестивалю, оформлених яскравими чистими кольорами.

— Яка ж дурість це була з вашого боку — сподіватися, що з найманців буде за містом хоч якась користь, — пробурмотів Шпень.

— З мого боку? Та я...

— Варто їм віддалитися від хороших кравців і дзеркал хоч наскількись — одразу ж розклеюються.

Він дивився на афішу.

— «Відкритий», — пробурмотів він. — Ви донесли до всіх наших, що за виступ на тому фестивалі їх виключатимуть з гільдії?

— Так, пане. Але ніхто, здається, через це не переймається. Вони почали об’єднуватися незалежно від нас. Бачите, вони кажуть, що коли в місті стільки музикантів, що гільдія не вмістить, то варто нам...

— Але ж це влада натовпу! Об’єднуватися в угрупування, щоби нав’язувати неприйнятні правила мешканцям беззахисного міста!

— Штука в тому, пане, — сказав Ранцерот, — що коли таких буде багато, то... і коли вони вирішать виставляти свої умови патрицію, то... ви ж знаєте, який у нас патрицій, пане Шпеню...

Шпень похмуро кивнув. Гільдія має владу, доки всі визнають, що вона захищає інтереси своїх прибічників. Він уявив, як навколо палацу гуртуються сотні музикантів. Сотні нереєстрових музикантів...

Патрицій прагматична людина. Він ніколи не лагодить те, що не ламалося. Однак те, що не працює і ламається, — ще й як. Єдина надія — що їм буде не до масштабних думок, коли музика захоплюватиме їх над усе. А це Шпеня цілком влаштувало би.

А тоді він пригадав, що в усьому цьому замішаний той клятий Нудль.

Чекати, що Нудль не думатиме про все це з позиції грошей — це ніби як чекати від каміння, що воно забуде про закон всесвітнього тяжіння.

— Агов, Альберте?

Сюзен штовхнула двері до кухні. У величезному приміщенні за ними було порожньо.

— Альберте?

Вона піднялася нагору. Там була її кімната — і ще цілий коридор дверей, які не відчинялися, бо, певно, і не могли: і двері, й одвірки здавалися монолітами, ніби врощеними у стіни. Можливо, у Смерті була своя спальня, хоча, як каже народна мудрість, Смерть не спить. Може, він міг би принаймні читати в ліжку.

Вона перепробувала всі ручки, аж доки не знайшла ту, що поверталася. У Смерті таки була своя спальня.

Багато що в ній мало переконливий вигляд. Звісно, бодай щось йому давалося. Зрештою, він бачив чимало спалень. Десь далеко посередині величезного приміщення бовваніло велике ліжко на чотирьох ніжках-стовпах, та коли Сюзен дійшла до нього й торкнулася, то постіль виявилася твердою, мов камінь.

Було дзеркало на повний зріст. І шафа для одягу. Сюзен зазирнула в неї — раптом там будуть мантії на вибір, — та в шафі не було нічого, окрім старих черевиків[29].

На туалетному столику були глек і миска для вмивання, прикрашені орнаментами з омег і черепів, а також набір різноманітних пляшечок та інших предметів догляду.

Вона оглянула їх один за одним. Лосьйон після гоління. Бріолін. Освіжувач подиху. Два гребінці з чорненого срібла.

Все це було дуже сумно. Смерть вочевидь вивчив, що мусить бути на туалетному столику доглянутого мужчини, однак не спромігся поставити собі кілька важливих запитань.

Зрештою Сюзен знайшла ще одні вужчі сходи.

— Альберте?

Нагорі були двері.

— Альберте? Є тут хто?

«Коли спершу спитати, то вже не вважатиметься, що вдерся в чиїсь покої», — заспокоїла себе Сюзен і штовхнула двері.

Це була дуже маленька кімнатка. Справді крихітна. У ній було трохи меблів, зокрема невелике вузьке ліжко. У невеличкій книжковій шафі було менше десятка томів, чий вигляд не збурював жодної цікавості. На підлозі був аркушик пожовклого від віку паперу. На ньому була вервечка перекреслених чисел і одне не перекреслене —19.

Одна з книг називалася «Садівництво за несприятливих умов». Вона пішла униз до кабінету. В будинку нікого не було, і вона знала про це. Повітря було ніби мертвим. Від саду було те саме відчуття. Смерть міг багато чого створити, окрім сантехніки. Але життя як таке було йому недоступне. Його треба було привносити ззовні, мов дріжджі в тісто. Без життя все було охайненьким, чистеньким — і нестерпно, невимовно нудним.

«Ось так, певно, все й було, — думала Сюзен. — Доки він якогось дня не вдочерив мою матір. Із цікавості».

А коли вона народилася, мама й татко так перелякалися, що їй тут сподобається, аж виростили її такою... як би це сказати... такою Сюзен. Хіба таке ім’я пасує онучці Смерті? У такої дівчини мали б бути виразніші вилиці, пряме волосся й ім’я з купою літер В, К і С.

І, знов-таки, ота штука, що він змайстрував для неї. Сам змайстрував. Керуючись винятково власною логікою. Гойдалка. Простенька гойдалка.

На пустелю між Хапонією й Гершебою вже зійшла спека.

Повітря затремтіло й луснуло. На верхівці бархана раптом з’явився Альберт. Віддалік виднілися цегляні мури форту.

— Хапонійський іноземний легіон, — пробурмотів Альберт, коли пісок почав заповзати в чоботи.

Альберт брів до форту зі Смертю Щурів на плечі.

Постукав у браму, з якої стирчали стріли. За якийсь час у брамі прочинилося віконце.

— Чого вам, офенді? — спитав голос з-за брами.

Альберт показав карту.

— Ви не бачили декого, хто виглядає геть не так, як тут зображено?

Мовчанка.

— Гаразд, спитаю інакше: чи не бачили ви тут таємничого незнайомця, який би не говорив про своє минуле?

— Це Хапонійський іноземний легіон, офенді. Тут не говорять про минуле. Сюди приходять, щоби... щоби...

Альберт збагнув, що без підказок з його боку розмова заглухне остаточно.

— Щоби забути?

— Точно. Забути. Так.

— То не було у вас останнім часом рекрута, який поводився би, скажімо так, дивно?

— Може, й був, — повільно озвався голос. — Не пригадую.

Віконце ляснуло, зачинившись.

Альберт гнівно постукав удруге. Віконце відчинилося.

— Так, чого вам?

— Ви певні, що не можете пригадати?

— Про що пригадати?

Альберт глибоко вдихнув.

— Вимагаю відвести мене до старшого офіцера!

Віконце зачинилося. Відчинилося.