Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 63)

Вона зітхнула.

— Це настільки старі чари, що вони вже практично перестали бути чарами, — сказала вона. — Якщо дістати чиюсь волосину, ніготь або зуб — ти зможеш керувати цією людиною.

— То та купа контролює мільйони дітей?

— Ага. І дехто з них уже став дорослим.

— І ти... ти можеш змусити їх думати й робити те, що забажаєш?

— Так, — кивнула Сюзен.

— І можна змусити їх відкрити гаманець тата й перевести вміст за певною адресою?

— Ну, про це я навіть не задумувалася, але, думаю, цілком...

— Або спуститися вниз, розбити всі пляшки в комоді для напоїв і пообіцяти в майбутньому не брати до рота ні краплини? — запитав О Боже з надією.

— Що ти верзеш?

— Добре тобі. Не доводиться щоранку вставати й дивитися, як усе твоє життя змивається в унітаз.

Середній Дейв із Котячим Оком пробігли коридором й зупинилися біля його розвилки.

— Ти підеш сюди, а я...

— Чому ми не можемо піти разом? — запитав Котяче Око.

— Що з вами таке? Минулого разу, у Квірмі, я на власні очі бачив, як ти прогриз горло двом сторожовим псам! Може, тебе ще за руцю взяти? Давай, перевіриш ті двері, а я — ось ці.

Середній Дейв пішов.

Котяче Око зазирнув в інший коридор.

У ньому не було дуже багато дверей. Та й особливо довгим його не назвеш. І, як колись казав Часначай, небезпеки тут немає — хіба що вони принесли її зі собою.

З-за дверей почулися голоси, і Котяче Око зітхнув із полегшенням. Із людьми він здатен впоратися.

Наблизившись до дверей, він почув якийсь звук й озирнувся.

Позаду коридором мчали тіні. Вони спускалися стінами і розтікалися стелею.

Зустрічаючись, тіні ставали все темнішими. І темнішими.

Тоді піднялися. І кинулися на нього.

— Що це було? — поцікавилася Сюзен.

— Хтось наче спробував закричати, — сказав Сушняк.

Сюзен прочинила двері.

Назовні нікого не було.

Однак щось таки рухалося. Вона побачила, як у куті стискається і зникає пляма пітьми, ще одна тінь ховається за рогом. А в центрі коридору стояла пара черевиків.

Черевиків вона не змогла пригадати.

Сюзен принюхалася. Повітря пахло щурами, вологою і цвіллю.

— Пора вибиратися звідси, — сказала вона.

— Як ми знайдемо Фіалку? Тут стільки кімнат...

— Не знаю. Я повинна була... відчути її, але не зуміла. Сюзен зиркнула за ріг коридору. Здалека було чутно крик якихось чоловіків.

Вони знову вислизнули на сходи й піднялися на наступний поверх. Тут було значно більше кімнат, у кожній із яких стояло по прочиненій шафі.

Тіні рухалися по кутах. Здавалося, наче кімнатою м’яко пересувається якесь невидиме джерело світла.

— Це дуже нагадує мені дім твого... гм... твого діда, — сказав О Боже.

— Знаю, — відказала Сюзен. — Там не існує жодних правил, окрім тих, що він вигадав із часом. Сумніваюся, щоб він був щасливий, якби хтось увірвався і розкурочив його бібліотеку...

Вона зупинилася. А коли заговорила знову, її голос набув іншої тональності.

— Це місце створене дітьми, — сказала вона. — І правила залежать від того, у що вірять діти.

— Яке полегшення.

— Думаєш? Але не все буде логічним. У країні Качки душевного пундика качки здатні нести шоколадні яйця, тоді як країна Смерті чорна й похмура, тому що в це вірять люди. Щодо таких речей він додержується строгих традицій. Повсюди черепи та кості. А тут...

— Гарненькі квіти та дивне небо.

— Думаю, далі буде набагато гірше. І набагато дивніше.

— Дивніше, ніж зараз?

— Гадаю, тут неможливо померти.

— Чоловік, що злетів сходами, здався мені доволі мертвим.

— Ну, ти, може, і помреш. Але не тут. Ти... розумієш... потрапиш в інше місце. Зникнеш. Тебе просто перестануть бачити. Приблизно так це розуміють трирічні діти. Дідусь казав, що ще якихось п’ятдесят років тому було інакше. Він розповідав, що за всіма плакальниками часто не було видно ліжка з померлим. А тепер дітям просто кажуть, що бабуся пішла. Цілих три тижні Твайла вірила, що її дядька поховали у Садочку суму за сараєм разом із Бастером, Міпо і трьома Пухлячками.

— Трьома Пухлячками?

— Мишками. Вони, знаєш, часто вмирають, — пояснила Сюзен. — Потрібно виявляти неабияку спритність, щоб підмінити мишку, поки дитина не бачить. Ти дійсно нічого не знаєш?

— Е-е... агов?

Голос долинув із коридору.

Вони наблизилися до наступної кімнати.

Там, на підлозі, прив’язана до ніжки білого стенду, сиділа Фіалка. В її погляді промелькнули страх, здивування, і нарешті вона впізнала дівчину.

— Хіба ти не?..

— Так, так, ми іноді бачилися в „Бірсі“, а коли ти приходила по останній зуб Твайли, то була настільки шокована, що я можу тебе бачити, що мені довелося дати тобі води, щоб заспокоїти, — сказала Сюзен, розв’язуючи мотузки. — Не думаю, що в нас є багато часу.

— А він хто?

О Боже спробував ще більше пригладити своє прилизане волосся.

— А, просто бог, — відповіла Сюзен. — Його звати Сушняк.

— А ти п’єш? — поцікавився О Боже.

— Що це за пита...

— Він питає, щоб вирішити, чи варто тебе ненавидіти, — пояснила Сюзен. — Проблеми богів.

— Ні, я не п’ю, — відповіла Фіалка. — Таке вигадати. У мене навіть є синя стрічка!

О Боже питально зиркнув на Сюзен, піднявши брову.

— Це означає, що вона є членом Ліги помірності Оффлера, — пояснила Сюзен. — А вони дають обітницю ніколи не вживати алкоголь. Не розумію чому. Звичайно, Оффлер — крокодил. Вони не часто ходять в бари. Більше полюбляють воду.

— Ніколи-ніколи не вживати алкоголь? — вражено запитав О Боже.