Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 62)

— Не забувай, із вершками й цукром. Справжній смак Анк-Морпорка. Із цих черевиків вийде принаймні чотири порції. Доволі чесно, хіба ж ні? Ми давно уже в шкарпетках...

— Сьомий столик каже, що стейки були чудовими, але трішечки жорсткими, — викрикнув офіціант, пробігаючи повз.

— Гаразд. Наступного разу скористайтеся більшим молотком і кип’ятіть їх трохи довше, — менеджер повернувся до головного офіціанта, що поринув у глибокі страждання. — Послухай, Білле, — сказав він, беручи його за плече. — Це не їжа. Ніхто й не очікує, що отримає їжу. Якби люди хотіли попоїсти, то лишилися б вдома. Вони приходять сюди за атмосферою. Заради вражень. Це не кулінарія, Білле, а кулінарне мистецтво. Це висока кухня. Розумієш? І вони повертатимуться знову.

— Гаразд, але старі черевики...

— Ґноми їдять щурів, — сказав менеджер. — А тролі їдять каміння. В Якдивноляндії існують народи, люди, які харчуються комахами, а на Противажному континенті їдять суп із пташиної слини. А наші черевики принаймні колись були коровою.

— А бруд? — похмуро поцікавився головний офіціант.

— Пригадуєш старе прислів’я, за яким людина повинна з’їсти пуд бруду, перш ніж померти?

— Так, але ж не весь зразу.

— Білле? — люб’язно звернувся менеджер, беручи в руки лопатку.

— Так, босе?

— Знімай ці кляті черевики, негайно!

Коли Сітка дістався до низу вежі, він тремтів, і не лише від зусиль. Він рушив далі, до дверей, але Середній Дейв встиг схопити його за руку.

— Відпусти мене! Він мене переслідує!

— Гляньте на його обличчя, — сказав Котяче Око. — Наче привида побачив!

— Так, але то був не привид, — пробурмотів Сітка. — А набагато гірше, ніж привид...

Середній Дейв дав йому ляпаса.

— Опануй себе! Озирнися! Ніхто тебе не переслідує! Так чи інакше, ми ще здатні поборотися!

З часом жах трішки розвіявся. Сітка озирнувся на сходи. Там нічого не було.

— Добре, — сказав Середній Дейв, спостерігаючи за його обличчям. — Тепер скажи... Що сталося?

Сітка опустив очі.

— Я думав, що мене переслідує шафа, — пробурмотів він. — Ну от, можете сміятися.

Вони не сміялися.

— Яка шафа? — запитав Котяче Око.

— Ой, коли я був маленьким... — Сітка незрозуміло замахав руками. — У нас була така велика шафа, ну ви знаєте. Дубова. У ній було... таке... на дверях було щось... типу... обличчя, — він подивився на такі самі дерев’яні обличчя своїх товаришів. — Тобто не справжнє обличчя, а... всякі такі... візерунки навколо замкової щілини, типу квіточки, листочки й таке інше, але якщо дивитися на нього в... правильний спосіб... складалося обличчя. І цю шафу поставили в мою кімнату, бо вона була дуже великою, і вночі... вночі... вночі...

Вони всі були дорослими — або принаймні прожили кілька десятиліть, що в певних суспільствах дорівнює поняттю дорослості. Але не часто побачиш обличчя, настільки спотворені жахом.

— Ну, вночі? — хрипло озвався Котяче Око.

— ...воно шепотіло — тихо, наче полівка в підземеллі, — озвався Сітка.

Вони перезирнулися.

— Що саме? — запитав Середній Дейв.

— Не знаю! Я завжди ховав голову під подушку! Так чи інакше, це просто дитячі спогади. Наш тато, зрештою, позбувся тієї шафи. Спалив, а я дивився.

Вони подумки здригнулися — як будь-яка людина, чий розум знову повертається до світла.

— Це як я і темрява, — сказав Котяче Око.

— Ой, не починай, — урвав його Середній Дейв. — У будь-якому разі, темряви ти не боїшся. Вона тебе прославила. Ми з тобою в стількох підвалах побували! Ти ж завдяки цьому отримав своє прізвисько. Бо бачиш, як кіт.

— Ну, так... треба ж було рано чи пізно цього позбутися, — сказав Котяче Око. — Коли виростаєш, то усвідомлюєш, що це просто тіні. Однак у нашому підвалі була зовсім інша темрява.

— О, то для дітей існує спеціальна темрява? — поцікавився Середній Дейв. — Не така, з якою ти стикаєшся зараз?

Сарказм не спрацював.

— Ні, — просто відповів Котяче Око. — Не така. У нашому підвалі була інша.

— Наша мама зазвичай лупцювала нас, якщо ми спускалися до підвалу, — сказав Середній Дейв. — Вона тримала там самогонний апарат.

— Так? — якось здалека поцікавився Котяче Око. — Ну, а наш тато лупцював мене, коли я намагався вийти. Усе, досить розмов.

Вони дійшли донизу.

Там не було нікого. І тіла теж.

— Він ж не міг вижити? — озвався Середній Дейв.

— Я бачив, як він пролітав, — сказав Котяче Око. — Шия не повинна так вигинатися...

Він зиркнув нагору.

— Хто це там рухається?

— А що з його шиєю? — тремким голосом запитав Сітка.

— Розділіться! — наказав Середній Дейв. — Кожен на інші сходи. Щоб вони не прошмигнули непоміченими!

— Хто вони? Що вони тут роблять?

— А що ми тут робимо? — почав Персик й озирнувся.

— Прийшли забрати наші гроші? Після всього того, що ми пережили з ним?

— Ага... — докинув Персик, тягнучись позаду. — Ем... ви чули цей звук?

— Який звук?

— Якесь клацання...?

— Ні.

— Ні.

— Ні. Напевно, тобі причулося.

Персик нещасно кивнув.

Він почав підійматися сходами, а його переслідували крихітні тіні, що пробігли каменем.

Сюзен збігла зі сходів і потягнула О Боже коридором із безліччю білих дверей.

— Думаю, вони нас побачили, — сказала вона. — І якщо вони — зубні феї, то це не назвеш розумним прикладом політики рівноправності...

Вона відчинила якісь двері.

У кімнаті не було вікон, але її чудово освітлювали самі стіни. Посередині розташовувалося щось схоже на вітрину з відкинутою кришкою. Підлога була завалена пошматованими картками. Сюзен простягнула руку, підняла одну з них і прочитала: „Томас Агу, 4 роки й майже три чверті, Краєзамкова 9, Сто Лат“. Записка була написана ретельно заокругленими літерами.

Вона вийшла в коридор й увійшла до іншої кімнати, де побачила подібну картину спустошення.

— Тепер ми знаємо, де раніше зберігали зуби, — сказала вона. — До того, як їх зібрали й знесли вниз.

— Навіщо?