Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 5)

— Я вже придумав план, пане, — терпляче сказав Часначай.

— Придумав?

— Так, пане.

— Так швидко?

— Так, пане.

— О боги!

— Ну, пане, ви ж знаєте, що нам часто пропонують до розгляду гіпотетичні проблеми?..

— О, так. Дуже корисне завдання... — Дауні зупинився, а тоді шоковано подивився на Часначая. — Маєш на увазі, що дійсно присвятив час роздумам про те, як віддати землі Батька Вепра? — слабким голосом пробурмотів він. — Насправді сидів і міркував, як це зробити? Справді присвятив цьому свій вільний час?

— О, так, пане. І Качку душевного пундика. І Піщаного чоловіка. І Смерть.

Дауні знову моргнув.

— Ти справді сідав і роздумував, як...

— Так, сер. Я накопичив доволі цікаві матеріали. У свій вільний час, звісно.

— Я маю бути в цьому цілковито впевнений, пане Часначаю. Ти... присвятив... свій час вивченню способів, які можуть убити Смерть?

— Лише як хобі, пане.

— Ну, так, хобі, звичайно. Я і сам колись збирав метеликів, — сказав Дауні, згадуючи задоволення, коли він вперше використав отруту й приколов метелика шпилькою,— але...

— Насправді, пане, основні методи точно такі самі, як і для звичайної людини. Можливості, географія, техніка... Просто потрібно працювати з відомими фактами про певного індивідуума. Звісно, у цьому випадку відомим є багато чого.

— І ти продумав увесь план? — запитав Дауні, майже зачарований.

— О, давно, пане.

— Коли, якщо не секрет?

— Гадаю, в одну із Вепроночей, коли лежав у ліжку, пане.

«О боги, — подумав Дауні, — а я зазвичай просто слухаю дзвоники».

— Оце так, — сказав він вголос.

— Деякі деталі, мабуть, доведеться перевірити, пане. Я хотів би отримати доступ до деяких книг у Темній бібліотеці. Але, так, гадаю, основне вже зроблено.

— І все ж... ця особа... багато хто вірить, що він певним чином... безсмертний.

— Кожен має свої слабкі місця, пане.

— Навіть Смерть?

— О, так. Однозначно. Навіть декілька.

Дауні знову застукав пальцями по столу. Хлопець просто не міг мати справжнього плану, сказав він собі. У нього щось точно в голові перекрутилося — перекрутилося? Та в нього мозок, як спіраль! Однак Товстун не був однією зі звичних мішеней в черговому особняку. Очевидно, що люди намагалися вхопити його й раніше.

Від цього його охопило певне задоволення. Часначай провалиться і, можливо, навіть фатально, якщо його план достатньо дурний. Може, Гільдія тоді втратить золото, а може, і ні.

— Чудово, — сказав він. — Мабуть, деталі твого плану мені знати необов’язково.

— Ну це й на краще, пане.

— Що ти маєш на увазі?

— Бо я й не збирався розповідати вам деталі плану, пане. Ви б його не схвалили.

— Я вражений, що ти настільки впевнений, що це має спрацювати, Часначаю.

— Я просто думаю про речі логічно, — відповів хлопець із певним докором.

— Логічно? — перепитав Дауні.

— Гадаю, я просто бачу речі не так, як інші люди, — сказав Часначай.

Цей день видався для Сюзен тихим, хоча дорогою до парку Гавейн наступив на тріщину у тротуарі. Навмисно.

Методика виховання попередньої гувернантки зводилася до того, що в дітей потрібно вселити страх. Тому вона вигадала ведмедів, які піджидали на вулиці, щоб з’їсти вас, якщо наступити на тріщину.

Сюзен заховала кочергу під своє вишукане пальто. Одного сильного удару, як правило, вистачало. Ведмеді були захоплені зненацька, бо не очікували, що їх хтось побачить.

— Гавейне? — покликала вона, позираючи на нервового ведмедя, який раптово побачив її і тепер намагався відійти, набувши безтурботного вигляду.

— Так?

— Ти наступив на цю тріщину, щоб мені довелося відгамселити якусь бідну істоту, яка винна лише в тому, що хотіла розірвати тебе на маленькі шматочки?

— Я просто стрибав...

— Досить. Нормальні діти так не стрибають, якщо вони не під наркотиками, звісно.

Він широко посміхнувся їй.

— Ще раз піймаю на такому, зав’яжу ручки тобі за головою, — спокійно попередила Сюзен.

Він кивнув і побіг зіштовхувати Твайлу з гойдалки.

Сюзен задоволено зітхнула. Це було її особистим відкриттям. Абсурдні погрози їх не сильно лякали, але діти слухалися. Особливо, якщо використовувати мальовничі деталі.

Методом виховання колишньої гувернантки були різноманітні монстри та чудовиська. Завжди існувало щось, готове з’їсти або потягти поганих хлопчиків і дівчаток світ за очі, якщо вони заїкалися чи непокірно продовжували писати лівою рукою. На маленьку дівчинку, що смоктала великий палець, завжди чекав Людина-руки-ножиці, а в підвалі повсякчас ховалося чудовисько. Із отаких цеглинок і складалося їхнє невинне дитинство.

Намагання Сюзен переконати дітей у відсутності чудовиськ тільки загострили проблему.

Твайла почала мочити ліжко. Це, мабуть, було несвідомою формою захисту від страшної пазуристої істоти, яка, згідно з її переконанням, жила під ним.

Сюзен дізналася про це в першу ніч, коли дитина прокинулася в сльозах через чудовисько в шафі.

Вона зітхнула й пішла подивитися. Дівчина була настільки розлючена, що витягла його, вдарила по голові іграшковою кочергою, вивихнула плече, щоб справити сильніше враження, і виштовхнула через чорний хід.

Діти відмовилися облишити свою віру в чудовиськ, тому що, чесно кажучи, чудово знали, що ті таки існували.

Але Сюзен виявила, що вони так само щиро можуть повірити в кочергу.

Зараз вона сиділа на лавці й читала книгу. Кожного дня Сюзен водила дітей кудись, де вони могли б побавитися з однолітками. Якщо вони зможуть порозумітися на дитячому майданчику, думала вона, у дорослому житті на них не чекатимуть ніякі страхи. Крім того, так приємно слухати дзвінкі голоси маленьких дітей під час гри! Особливо за умови, що ви сіли достатньо далеко, щоб не чути, що вони там насправді говорять.

Пізніше було навчання. Стало набагато легше, коли вона викинула геть книжки про гумові кульки й песика з кличкою Плямка. Гавейна дівчина захопила історіями про військові походи генерала Тактикуса, які були набагато кровожерливішими. Однак важливішим аспектом було те, що вони вважалися занадто складними для дітей. Завдяки цьому його словниковий запас щотижня подвоювався, і він міг вже використовувати в повсякденній розмові слова на кшталт «випатрати». Зрештою, який сенс навчати дітей бути дітьми? Їм це від природи пречудово вдавалося.

З невимовним жахом Сюзен виявила в собі природну здатність ладнати з дітьми. Вона почала роздумувати, чи не було це її спадковою рисою. Якщо це так, судячи з того, як її волосся саме швидесенько зав’язувалося в акуратну ґульку, їй було призначено виконувати цю роботу до кінця життя.

То була вина її батьків. Звісно, вони не хотіли, щоб це сталося. Принаймні вона щиро на це сподівалася.

Вони хотіли захистити її, утримати від світів за межами цього, від того, що люди вважали окультним... від її дідуся, коротко кажучи. Вона відчувала, що це якимось чином перекрутило її «я».

Звичайно, потрібно визнати, що в цьому й полягає завдання батьків. Світ був сповнений стількох гострих кутів, що в нього неможливо було вписатися, не огинаючи їх. Батьки ж поставилися до цього розсудливо, були добрими до Сюзен, дали їй хорошу домівку й навіть освіту.

Це була хороша освіта. Але лише пізніше вона зрозуміла, що це була, так би мовити, освіта в освіті. Це означало, що коли комусь треба було вирахувати об’єм конуса, то він міг з упевненістю покликати Сюзен Стогелітську. Хто забув деталі походів генерала Тактикуса чи не вмів добути квадратний корінь із 27,4, міг сподіватися на її допомогу. Якщо ви потребували когось, здатного розповісти про предмети домашнього вжитку та речі, що продаються в крамницях, п’ятьма мовами, то Сюзен була перша в списку. Освіта була легкою.

Однак дійсно навчитися деяких речей було складніше.

Отримання освіти чимось нагадувало якусь інфекційну хворобу. Це робило вас непридатним для багатьох видів робіт, до того ж ви повсякчас прагнули передати комусь здобуті знання.