Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 4)

— Вони однозначно чарівні! — скрикнув Вінво. — А ми ніколи не приймаємо магічних грошей!

Дауні кілька разів підкинув монету над столом. При падінні вона видала приємний дзвін коштовного металу. Вона не була чарівною. Магічні гроші мали б реальний вигляд, оскільки вся їхня мета й зводилася до обману. Але цим кружальцям не було потреби імітувати щось таке чисто людське, як звичайна валюта. Це золото, сказали його пальці. Прийми його або облиш.

Дауні сидів і думав, поки Вінво стояв і журився.

— Ми приймемо його, — сказав він.

— Але...

— Дякую, пане Вінво. Це моє рішення, — сказав Дауні. Певний час він дивився кудись у простір, а тоді посміхнувся. — Пан Часначай ще на місці?

Пан Вінво відсахнувся.

— Я думав, що Рада погодилася звільнити його, — сухо відказав він. — Після цієї справи з...

— Пан Часначай дивиться на світ не так, як інші люди, — сказав Дауні, піднімаючи картинку зі свого столу й задумливо її розглядаючи.

— Ну так, справді, це, безумовно, так і є.

— Будь ласка, покличте його сюди.

Гільдія залучала найрізноманітніших людей, подумав Дауні. От тільки він збагнути не міг, як так вийшло, що до них прийшов Вінво. Важко було уявити, що він готовий всадити комусь ніж у серце — це ж заплямує кров’ю гаманець жертви! Тоді як пан Часначай...

Проблема полягала в тому, що Гільдія приймала хлопчиків, давала їм чудову освіту, між тим навчаючи їх, як вбивати, чисто й безпристрасно, за гроші й на благо суспільства або принаймні на благо тієї частини суспільства, що мала гроші, — а було ще якесь інше суспільство?

Але час від часу з’являвся хтось на кшталт пана Часначая, якого гроші лише відволікали. Пан Часначай мав воістину блискучий розум, однак він виблискував, як тріснуте дзеркало, усіма дивовижними гранями й кольорами веселки. І, зрештою, являв собою щось цілковито роздроблене.

Пан Часначай надміру насолоджувався своїм життям. Нерідко за рахунок життя інших людей.

Про себе Дауні встиг вирішити, що незабаром із паном Часначаєм трапиться якийсь нещасний випадок. Як і багато людей із доволі розмитим поняттям моралі, лорд Дауні мав стандарти, які пан Часначай повсякчас відкидав. Убивство на замовлення було дуже тонкою грою, зазвичай проти людей, які самі знали правила або принаймні могли дозволити собі послуги тих, хто їх знав. Чисте вбивство приносило неймовірне задоволення. Не передбачалося, щоб подібне задоволення наступало від кривавої різанини. Такі речі однозначно призводили до пліток.

З іншого боку, збочений розум пана Часначая ідеально пасував для цієї ситуації. Якщо ж йому не вдасться... навряд чи винним виявиться Дауні, правда ж?

На якийсь час він повернувся до канцелярської роботи. Неймовірно — обсяг паперів ріс, мов на дріжджах. Але рано чи пізно доводиться їх впорядковувати. Зрештою, вони ж не якісь там головорізи...

Пролунав стук у двері. Він відсунув папери на бік і відкинувся на спинку крісла.

— Увійдіть, пане Часначаю, — сказав він. Ніколи не зашкодить нагнати трохи трепетного страху на свого колегу.

Однак двері відчинив один зі слуг Гільдії, обережно несучи тацю з чаєм.

— А, Картере, — сказав лорд Дауні, не видаючи свого здивування. — Просто постав його на стіл.

— Так, пане, — сказав Картер. Він повернувся і кивнув. — Пробачте, пане. Я піду й негайно принесу ще одне горня, пане.

— Що?

— Для вашого відвідувача, пане.

— Якого відвідувача? О, якщо пан Часначай...

Він зупинився. Він обернувся.

На килимку перед каміном сидів юнак, граючись із собаками.

— Пане Часначаю!

— Правильно вимовляти «Часу-не-чай», — сказав Часначай, із легким натяком на докір. — Але нічого, усі помиляються, пане.

— Як ти це зробив?

— Доволі легко, пане. Звісно, на останніх кількох футах злегка підсмажився.

На килимку виднілося кілька грудочок сажі. Дауні зрозумів, що чув звук їхнього падіння, але не надав цьому особливого значення. Ніхто не міг спуститися димоходом. Його верхівка була надійно захищена міцними ґратами.

— За старою бібліотекою є заблокований камін, — сказав Часначай, очевидно, прочитавши його думки. — Під решіткою димоходи з’єднуються. Коротка прогулянка, пане.

— Дійсно?..

— О, так, пане.

Дауні кивнув. Переважно всі старі будівлі були пронизані взаємопов’язаними димоходами — цей факт кожен найманець дізнавався на початку своєї кар’єри. А тоді, сказав він собі, забував його. Завжди корисно нагнати трохи трепетного страху на свого колегу. Він забув, що найманців навчали і цього.

— Схоже, собаки тебе вподобали, — зауважив він.

— Я добре ладнаю з тваринами, пане.

Обличчя Часначая було молоде, відкрите й привітне. Принаймні воно було постійно усміхненим. Приємне враження псував тільки той факт, що Часначай мав лише одне око. Інше постраждало внаслідок незбагненного нещасного випадку, тому його довелося замінити скляною кулькою. Результат збивав із пантелику. Але лорда Дауні набагато більше хвилювало інше око, яке можна було би назвати нормальним. Він ще ніколи не бачив такої маленької і гострої зіниці. Часначай ніби дивився на світ через вушко для голки.

Дауні виявив, що знову сидить за столом. Із Часначаєм так завжди. Ви почувалися набагато затишніше, якщо вас обох щось розділяло.

— Ладнаєш з тваринами, значить? — запитав він. — У мене є звіт, в якому написано, що ти прибив пса пана Джорджа до стелі.

— Не міг стерпіти, як він гавкає, коли я працював, пане.

— Можна було його просто приспати.

— А, — якусь мить Часначай став пригніченим, але тоді просвітлів. — Але я, безумовно, виконав контракт, пане. У цьому не може бути сумнівів, пане. Я перевірив дихання пана Джорджа дзеркалом, як і веліла інструкція. Це є в моєму звіті.

— Так, дійсно, — у той момент, очевидно, голова чоловіка лежала за кілька метрів від його тіла. Жахало те, що Часначая це абсолютно не бентежило.

— А... слуги?.. — поцікавився він.

— Не міг допустити, щоб вони увірвалися, пане.

Дауні кивнув, напівзагіпнотизований скляним поглядом і крихітною зіницею. Ні, він не міг допустити їхнього втручання. І найманець цілком може зіткнутися з серйозним професійним відпором, можливо, навіть від людей, яких навчали ті самі вчителі. Але старий дворецький і служниця, які мали нещастя опинитися в будинку не в той час...

Дауні довелося визнати, що правил, як таких, не існувало. Річ у тім, що протягом багатьох років Гільдія виробила певні етичні норми, і її члени переважно були дуже охайними у своїй роботі, навіть зачиняли за собою двері, та й узагалі прибирали перед тим, як піти. Заподіяння шкоди невинній людині вважалося гіршим, ніж порушення суспільних моральних цінностей, це було порушенням добрих манер. Це було навіть гіршим. Це був несмак. Але правил, як таких, не було...

— Усе ж було добре, пане? — запитав Часначай із очевидним занепокоєнням.

— Ну, гм... трохи не вистачило елегантності, — сказав Дауні.

— А. Дякую, пане. Я завжди радий, коли вказують на мої помилки. Наступного разу я це неодмінно врахую.

Дауні зробив глибокий вдих.

— Саме про це я б хотів поговорити, — сказав він і підняв картинку... як та штука його назвала?.. Товстун?

— Просто цікаво, — почав він, — як би ти звів зі світу цього... джентльмена?

Будь-яка інша людина, Дауні був упевнений, від такого б зайшлася сміхом. Вона б запитала: «Ви жартуєте, пане?» Часначай же просто нахилився вперед, із виразом цілеспрямованої цікавості.

— З труднощами, пане.

— Однозначно, — погодився Дауні.

— Мені знадобиться трохи часу, щоб підготувати план, пане, — продовжив Часначай.

— Звісно, і...

У двері постукали, і до них увійшов Картер із ще одним горнятком та блюдцем.

Він шанобливо кивнув лорду Дауні й непомітно вийшов.

— Добре, пане, — сказав Часначай.

— Прошу? — перепитав Дауні, на мить збентежившись.