Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 6)

Отож вона стала гувернанткою. Це була одна з небагатьох робіт, доступних освіченій дівчині. І Сюзен старанно взялася до своїх обов’язків. Вона пообіцяла собі, що якщо коли-небудь піймає себе на танцях на даху із сажотрусом, то заб’є себе до смерті своєю ж парасолькою.

Після чаю вона зазвичай читала їм історії. Діти обожнювали її розповіді. Книжковий варіант був доволі нудним, але версії Сюзен збуджували інтерес. Читаючи, вона перекладала й вносила свої доповнення.

...Тоді Джек зрубав бобове стебло, додавши вбивство та екологічний вандалізм до крадіжки, розпусти та незаконного вторгнення на приватну територію, про які вже згадувалося, але уникнув покарання і жив довго й щасливо, не відчуваючи мук совісті через те, що зробив. Що доводить те, що якщо ви герой — вам пробачать майже все, бо ніхто не ставитиме незручних запитань. А тепер, — вона закрила книжку, — пора спати.

Попередня гувернантка навчила їх молитві-сподіванню, що якийсь бог забере їхню душу, якщо вони помруть уві сні.

Наскільки могла судити Сюзен, під цим малося на увазі щось дуже хороше.

Одного дня, пообіцяла собі Сюзен, вона відшукає цю жінку...

— Сюзен, — покликала Твайла десь з-під ковдри.

— Так?

— Знаєш, минулого тижня ми писали листи Батьку Вепру?

— І...?

— Тільки... Рейчел із парку сказала, що його не існує, а подарунки насправді приносять наші батьки. І всі інші погодилися, що вона має рацію.

Сусіднє ліжко зашурхотіло. Брат Твайли перевернувся і потайки прислухався.

«Ой лишенько», — подумала Сюзен. Вона сподівалася, що зможе уникнути цього питання. Схоже, що все буде, як в історії з Качкою душевного пундика.

— Хіба це важливо, якщо ви однаково отримуєте подарунки? — запитала вона, звертаючись безпосередньо до жадібності.

— Та.

Ну й біда з вами! Сюзен сіла на ліжко, роздумуючи, як би їй викрутитися. Вона торкнулася долоні Твайли, що виднілася з-під ковдри.

— Тоді поглянемо на це таким чином, — сказала вона й подумки глибоко вдихнула. — Інколи люди бувають дурні й абсурдні... вони наділені концентрацією уваги, як у курчати під час бурі, й знанням місцевості одноногого таргана... і коли люди по-дурному довірливі, пристрасно віддані історіям із дитинства й при тому так само добре розуміються на реаліях фізичного всесвіту, як устриця на альпінізмі... так, Твайло: Батько Вепр існує.

З-під ковдри не пролунало ні звуку, однак вона відчула, що тон голосу спрацював. Слова не мали ніякого значення. У цьому, як би висловився її дідусь, уся суть людства.

— Добраніч.

— На добраніч, — відповіла Сюзен.

Це навіть не був шинок. Це було просто приміщення, де люди пили, чекаючи на інших людей, з якими вели бізнес, — зазвичай пов’язаний із передачею власності однієї людини в руки іншої, але зрештою, хіба не в цьому суть усього бізнесу?

П’ятеро бізнесменів сиділи навколо столу, осяяного свічкою в крихітному блюдці. Також на столі стояла почата пляшка. Вони були передбачливими, тож помістили її подалі від полум’я.

— Вже шоста минула, — зауважив один із них, кремезний чоловік з дредами й бородою, в якій можна було сховати кількох козлів. — Годинник пробив чортзна-коли. Він не прийде. Ходімо геть.

— Всядься, заспокійся. Найманці завжди запізнюються. Це в їхньому стилі.

— Розумові відхилення?

— Ексцентричність.

— У чому різниця?

— У кількості грошей.

Трійця, що дотепер мовчала, переглянулася.

— Тобто? Ти ж не згадував, що він найманець, — обурився Сітка. — Він не казав, що хлопець — найманець, правда, Банджо?

Пролунав звук, схожий на грім удалині. Це відкашлявся Банджо Білоліл.

— Стопудово, — мовив голос із дальніх вершин. — Ти такого не казав.

Інші чекали, поки гуркіт не стих. Навіть голос Банджо був громіздким.

— Він... — перший мовець розмахував руками, немов намагаючись показати, що той був корзиною з їжею, кількома складаними стільцями, скатертиною, різноманітним кухонним приладдям і колонією мурашок, що вибралися з дому, щоб поживитися, — божевільний. А ще в нього смішне око.

— Звичайнісіньке скло, — відказав інший, відомий як Котяче Око, і, махнувши офіціанту, замовив чотири пива та склянку молока. — І він платить по десять тисяч доларів кожному. Тому мене не обходить, з чого зроблене його око.

— Я чув, що воно зроблене з того самого матеріалу, з якого ворожки виготовляють свої чарівні кулі. І в цьому немає нічого нормального. І він на вас цим дивиться, — зауважив перший, відомий як Персик, хоча ніхто так і не дізнався чому.[5]

Котяче Око зітхнув. Звісно, пан Часначай був трохи дивним, без усяких сумнівів. Але трохи дивними були всі найманці. А цей ще й добре платив. Багато найманих убивць використовувало інформаторів і зломщиків. Технічно, це було проти правил, але тепер мало хто дотримувався високих стандартів, що поробиш? Зазвичай вони платили пізно й скупо, ніби роблячи вам послугу. Але Часначай був не таким.

Правда, після кількох хвилин розмови з ним у вас починали сльозитися очі й виникало прагнення вичистити шкіру не лише ззовні, а й зсередини, але ніхто ж не ідеальний? Персик нахилився вперед.

— Знаєте що? — сказав він. — Гадаю, він вже може бути тут. Замаскований! І сміється з нас! Ну, якщо він тут сміється з нас... — Персик хруснув кістяками пальців.

Середній[6] Дейв Білоліл, останній із п’ятірки, озирнувся. У низькій темній кімнаті дійсно виднілося кілька поодиноких постатей. Більшість із них була в плащах із великими каптурами. Вони сиділи на самоті, у кутах, приховані своїм вбранням. Жоден із них не мав особливо доброзичливого вигляду.

— Не будь дурним, Персику, — пробурмотів Котяче Око.

— Але це типово для них, — наполягав Персик. — Вони майстри маскування!

— Ото з таким оком?

— У того хлопця біля вогню на оці пов’язка, — зауважив Середній Дейв. Зазвичай він говорив мало, зате багато помічав.

Інші повернулися і витріщилися в потрібному напрямку.

— Він чекатиме, поки ми втратимо пильність, а тоді зненацька як вистрибне! — сказав Персик.

— Вони не вбивають, якщо їм не платять, — заперечив Котяче Око, однак уже з ноткою сумніву.

Ватага витріщалася на чоловіка в каптурі. Той витріщався на них.

Якби їх попросили описати, чим вони заробляють на життя, п’ятеро чоловіків навколо столу сказали б щось на кшталт «То тим, то сим» або «Найкращим, на що здатен», а у випадку Банджо просто «Шо?». Вони були, за мірками байдужого до деталей суспільства, злочинцями, хоча себе такими не вважали й навіть не змогли б вимовити по буквах такі слова, як «нечестивий». Зазвичай вони переміщували різноманітні речі. Інколи речі перебували, скажімо, не з того боку сталевих дверей або в неправильному будинку. Часом речами були люди, надто неважливі для того, щоб турбувати Гільдію найманців, але, однак, заважали там, де вони помилково опинилися, і набагато краще б почувалися, наприклад, десь на дні морському.[7] Жоден із п’ятірки не належав до будь-якої формальної гільдії і зазвичай знаходив своїх клієнтів серед тих людей, які з власних темних причин не хотіли вдаватися до послуг Гільдії, часом тому, що й самі були її членами. У них була купа роботи. Завжди існувало щось, що потрібно було перенести з точки А в точку В або, звісно, на дно точки С.

— Це може статися в будь-яку мить, — сказав Персик, коли офіціант приніс їм пиво.

Банджо прокашлявся. Це було ознакою того, що в його голові з’явилася якась думка.

— От шо я не розумію... — почав він.

— Так? — відгукнувся його брат.

— От шо я не розумію, відколи тут з’явилися офіціанти?

— Добрий вечір, — привітався Часначай, опускаючи тацю.

Вони мовчки на нього дивилися.

Він доброзичливо усміхнувся.

Величезна рука Персика ляснула по столу.

— Шо підкрадаєшся, малий... — почав він.

Люди, зайняті в подібній сфері діяльності, розвивають у собі певну передбачливість. Середній Дейв і Котяче Око, що сиділи обабіч Персика, незворушно відхилилися.

— Привіт! — сказав Часначай. Щось блиснуло, і в столі між великим і вказівним пальцями Персика затремтів ніж.

Він нажахано поглянув на нього.

— Моє ім’я — Часначай, — сказав Часначай. — А твоє?

— Ем... Персик, — пробурмотів Персик, усе ще дивлячись на вібруючий ніж.

— Досить цікаве ім’я, — сказав Часначай. — Чому тебе звати Персик, Персику?