Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 42)

Вони здалися йому дуже кістлявими.

— ДІДЬКО, — вилаялася Сюзен. Вона відштовхнула його й сперлася на стіл, намагаючись приховати від О Боже своє обличчя.

Нарешті, завдяки самоконтролю, якого вона навчилася протягом останніх кількох років, Сюзен зуміла повернути свій голос.

— Він поступово перестає бути самим собою, — пробурмотіла вона, звертаючись до всієї зали. — Я відчуваю, що він це робить. І це затягує мене на його місце. Для чого він все це робить?

— А мені звідки знати? — здивувався О Боже, поспішно задкуючи. — Ем... тоді... перед тим, як ти відвернулася... було схоже, що ти дуже сильно підфарбувала очі... але ти не була...

— Слухай, це дуже просто, — сказала Сюзен. Вона відчувала, як її волосся змінює зачіску — воно завжди робило так у тривожних ситуаціях. — Ти знаєш, як усе відбувається в сім’ях? Блакитні очі, криві зуби й тому подібне передається від батьків дітям. Ну от, у моїй сім’ї таким чином передається Смерть.

— Ем... хіба так не в кожній сім’ї? — здивувався О Боже.

— Замовкни, будь ласка, не мели нісенітниці, — сказала Сюзен. — Я не маю на увазі смерть. Я про Смерть із великої літери. Я пам’ятаю те, що ще не відбулося, і можу ГОВОРИТИ ОСЬ ТАК, і ходити як Смерть, і... коли він відволікається, мені доводиться працювати замість нього. А він сильно відволікається. Я не знаю, що сталося зі справжнім Батьком Вепром або чому дідусь виконує його роботу, але я дещо знаю про його спосіб мислення: у нього немає... ніяких розумових щитів, як у нас. Він не здатний забувати або ігнорувати щось. Він сприймає все буквально й логічно й не розуміє, чому воно не завжди спрацьовує...

Вона помітила, що О Боже збентежився.

— Послухай... що б ти вчинив, аби переконатися, що всі на світі нагодовані? — запитала вона.

— Я? Ой, ну, я... — на мить О Боже задумався. — Думаю, доведеться подумати про панівні політичні системи й належний поділ і культивування орної землі, і...

— Так, так. Але він би просто роздав кожному їжу, — сказала Сюзен.

— О, розумію. Дуже непрактично. Ха, так само нерозумно, як прислів’я про голих, яких можна одягнути, подарувавши їм якийсь одяг.

— Так! Тобто ні. Звичайно, ні! Я маю на увазі, очевидно, дати... ой, ну ти знаєш, що я маю на увазі!

— Так, гадаю, що так.

— А він ні.

Біля них щось обвалилося.

З палаючих уламків завжди викочується обгоріле колесо. Перед комедійним актором, залученим у божевільну автомобільну погоню, завжди з’являються двоє чоловіків з величезним склом. Деякі умовності настільки сильні, що еквівалентні події трапляються навіть на планетах, де опівдні від спеки починає плавитися каміння. І коли завалюється повністю сервірований стіл, дивом неушкоджена тарілка завжди викочується із завалів і крутиться до повної зупинки. Сюзен і О Боже дивилися на неї, поки їхню увагу не привернула величезна постать, що тепер лежала в залишках гігантської фруктової композиції.

— Він просто... з’явився нізвідки, — прошепотів О Боже.

— Дійсно? Та не стій без діла. Допоможи його підняти, — сказала Сюзен, тягнучи велику диню.

— Гм, у нього за вухом виноградне гроно.

— Ну і?

— Від однієї думки про виноград...

— Ой, облиш вже.

Разом їм вдалося поставити новоприбулого на ноги.

— Тога, сандалії... він трохи схожий на тебе, — зауважила Сюзен, коли жертва фруктового обвалення сильно захиталася.

— Я теж був таким зеленим?

— Майже.

— Десь... десь поблизу є туалет? — пробурмотів гігант, ледь ворушачи губами.

— Думаю, треба пройти через цю арку, — сказала Сюзен. — Хоч я чула, що там не дуже чисто.

— Це не чутка, це прогноз, — сказав товстун і поспішив у вказаному напрямку. — Ви не могли б знайти мені склянку води й трохи активованого вугілля?

Вони провели його поглядом.

— Твій друг? — поцікавилася Сюзен.

— Думаю, це бог нетравлення шлунку. Слухай... я... ем... думаю, я дещо пригадав, — сказав О Боже. — Те, що сталося перед моїм втіленням. Але це звучить нерозумно...

— Ну?

— Зуби, — сказав О Боже.

Сюзен замислилася.

— Ти ж не про якусь істоту, яка тебе атакувала? — запитала вона.

— Ні. Просто... відчуття зубатості. Мабуть, це нічого не означає. Як бог похмілля я бачу й набагато гірші речі.

— Просто зуби. Багато зубів. Але не страшні зуби. Просто багато-багато маленьких зубів. Майже... сумне явище?

— Так! Звідки ти знаєш?

— Ой... можливо, я пам’ятаю, як ти сказав це, перед тим, як справді це зробив. Не знаю. А як щодо великої блискучої червоної кулі?

О Боже на мить задумався, а тоді відповів:

— Ні, боюся, такого не було. Лише зуби. Ряди й ряди зубів.

— Я не пригадую рядів, — сказала Сюзен. — Я просто відчуваю... що зуби чомусь важливі.

— А уявіть, на що ви здатні з дзьобом, — сказав крук, який досліджував навантажений стіл і спромігся зняти кришку з однієї баночки.

— Що там у тебе?

— Очні яблука, — сказав крук. — О так, чарівники знають, як треба жити. Тут усе, чого душа забажає.

— Це оливки, — сказала Сюзен.

— Вдала спроба, — сказав крук. — Але вони тепер мої.

— Це такі фрукти! Або овочі чи щось подібне!

— Ти впевнена? — крук крутнув одним задумливим оком на баночку, а іншим на неї.

— Так!

Очі знову крутнулися.

— То ти тепер експерт з очних яблук?

— Слухай, вони зелені, ти, дурнуватий птаху!

— Може, це дуже старі очні яблука, — сказав крук. — Іноді з часом вони...

— ПИСК, — сказав Смерть Щурів, який наполовину прогриз сир.

— І не такий я дурний, — сказав крук. — Круки мають дивовижний інтелект, а деякі лісові види чудово володіють підлапними інструментами!

— О, то ти експерт із круків? — запитала Сюзен.

— Панно, та я й сам...

— ПИСК, — знову сказав Смерть Щурів.

Сюзен і крук повернулися. Він тицяв на свої сірі зубки.

— Зубна Фея? — запитала Сюзен. — Що з нею?

— ПИСК.