Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 41)

— От бачиш!

— Гм... Припускаю, що більшість людей на таке не здатна?

— Ні!

— Кричати зовсім не обов’язково. У мене не так багато досвіду спілкування з людьми. Крім того, переважно воно відбувається, коли перші промені сонця проникають крізь щілину в шторах. Здебільшого в них виникає бажання, щоб земля розверзлася і проковтнула їх. Я про людей, звісно, а не про штори.

Сюзен відкинулася на спинку стільця, усвідомивши, що крихітна частинка її мозку кричала: „Так, це справжній стілець, на ньому можна сидіти“.

— Є й інше, — сказала вона. — Я можу пригадувати події. Події, які ще не відбулися.

— Хіба це не корисно?

— Ні! Тому що я ніколи не знаю... слухай, на вигляд це наче дивитися на майбутнє крізь замкову щілину. Бачиш щось частинками, але не до кінця розумієш, що це означає, поки не прибуваєш безпосередньо на місце події і не бачиш, як узгоджуються ці частинки.

— Так, тут можуть виникнути проблеми, — ввічливо погодився О Боже.

— Повір мені. Найгірше — це очікування невідомого. Ти спостерігаєш, як ці частинки пролітають повз тебе. Зазвичай я не запам’ятовую нічого корисного — лише хитромудрі підказки, які не набувають сенсу, поки не стає занадто пізно. Ти впевнений, що не знаєш, чому опинився в замку Батька Вепра?

— Ні. Я лише пам’ятаю, що я... ну, ти знаєш, що таке безтілесний розум?

— О, так.

— Добре. Тоді спробуй зрозуміти, що таке безтілесний головний біль. І от раптом я опиняюся на спині, якої в мене не було, у купі чогось білого, чого я раніше ніколи не бачив. Припускаю, якщо тобі потрібно розпочати своє існування, байдуже, де це станеться.

— Ні, це станеться там, звідки зник той, хто повинен був там існувати, — пробурмотіла Сюзен собі під ніс.

— Вибач?

— Батька Вепра там не було, — сказала Сюзен. — Він однаково не мусив там бути, тільки не в цей вечір, але цього разу він був відсутній не тому, що перебував в іншому місці, а тому, що його більше ніде не було. Навіть його замок почав зникати.

— Сподіваюся, що з часом отримуватиму задоволення від існування, — сказав О Боже.

— Більшість людей... — почала Сюзен і раптово здригнулася. — О ні. Що він робить? ЩО ВІН РОБИТЬ?

— ГАДАЮ, МИ МОЛОДЦІ.

Сани з гуркотом розтинали ніч. Під ними пролітали поля, вкриті памороззю.

— Хмф, — відказав Альберт і шморгнув носом.

— ЯК НАЗИВАЄТЬСЯ ЦЕ ТЕПЛЕ ВІДЧУТТЯ ВСЕРЕДИНІ?

— Печія! — гаркнув Альберт.

— МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЧИ У ТВОЄМУ ГОЛОСІ ПРОЛУНАЛА НОТКА НЕОБГРУНТОВАНОЇ СВАРЛИВОСТІ? — запитав Смерть. — БІЛЬШЕ ЖОДНИХ ЦУКРОВИХ ПОРОСЯТ, АЛЬБЕРТЕ.

— Мені не треба подарунків, пане, — Альберт зітхнув. — Хотів би лише прокинутися і зрозуміти, що все повернулося на круги своя. Слухайте, ви ж знаєте, що щось завжди виходить із ладу, коли ви починаєте змінювати хід речей...

— АЛЕ БАТЬКУ ВЕПРУ МОЖНА ЗМІНЮВАТИ РЕЧІ. ПОВСЮДИ СТАЮТЬСЯ МАЛЕНЬКІ ДИВА І ЛУНАЄ ВЕСЕЛЕ ХО, ХО, ХО. ВІН ВЧИТЬ ЛЮДЕЙ СПРАВЖНЬОГО ЗНАЧЕННЯ ВЕПРОНОЧІ, АЛЬБЕРТЕ.

— Тобто зарізати всю худобу, щоб вистачило їжі на зиму?

— КОЛИ Я КАЖУ ПРО СПРАВЖНЄ ЗНАЧЕННЯ...

— Лише тому, що якийсь нещасливець знайшов у своєму обіді квасолину, відрубати йому голову й сподіватися, що тепер літо повернеться?

— НЕ ЗОВСІМ, АЛЕ...

— О, ви про те, щоб загнати якусь бідну тваринку й стріляти в яблуні, щоб злі тіні зникли?

— СЕНС У ЦЬОМУ Є, АЛЕ...

— Чи про величезне багаття, щоб дати сонцю натяк і сказати йому, щоб перестало ховатися під горизонтом і нарешті приступило до роботи?

Поки кабани перелітали через гірський хребет, Смерть мовчав.

— ТИ НЕ МАЄШ РАЦІЇ, АЛЬБЕРТЕ.

— Що ж, інакших значень Вепроночі я не знаю.

— ДУМАЮ, РАЗОМ МИ Б ЗУМІЛИ ЙОГО ВІДНАЙТИ.

— Але все пов’язано з сонцем, пане. Білим снігом, червоною кров’ю на ньому та сонцем. Завжди було.

— ДУЖЕ ДОБРЕ. ТОДІ БАТЬКО ВЕПР НАВЧИТЬ ЛЮДЕЙ НЕСПРАВЖНЬОГО ЗНАЧЕННЯ ВЕПРОНОЧІ.

Альберт сплюнув через край саней.

— Ха! „Як би було мило, якби всі були милими“, га?

— ІСНУЮТЬ І ГІРШІ БОЙОВІ КЛИЧІ.

— О боги, о боги, о боги...

— ПЕРЕПРОШУЮ...

Смерть засунув руку в кишеню мантії й витягнув часомір.

— РОЗВЕРТАЙ САНИ, АЛЬБЕРТЕ. ОБОВ’ЯЗОК КЛИЧЕ.

— Який?

— ПОЗИТИВНИЙ НАСТРІЙ ЗАРАЗ БИ НЕ ЗАВАДИВ. ВЕЛИКЕ СПАСИБІ.

— Захопливо. У когось ще є олівець? — запитав Ридикуль.

— Воно вже з’їло чотири, — сказав Викладач новітніх рун. — І огризка не лишило. Знаєш, олівці взагалі-то грошей коштують.

Це був удар у вразливе місце. Як і більшість людей, що не розуміють принципи економіки, Маструм Ридикуль прирівнював „належний фінансовий контроль“ до підрахунку канцелярських скріпок. Навіть старшим чарівникам доводилося приносити йому огризки від олівців, щоб отримати нові із замкненої полиці під його столом. Оскільки з рештками олівців постійно щось траплялося, чарівникам доводилося потайки вибиратися з Академії й купувати нові на власні гроші.

Причина зникнення огризків зараз сиділа просто перед ними, голосно дожовуючи олівець. Тоді вона плюнула гумкою в Скарбія.

Зрозум Впертонз щось занотовував.

— Думаю, принцип дії такий, — сказав він. — Ми отримуємо персоніфікацію сил, як Гекс і говорив. Але це працює тільки тоді, коли істота.... ну, логічна, — він ковтнув слину. Зрозум дійсно вірив у логіку, і йому не подобалося використовувати це слово за таких обставин. — Я не вважаю логічним, що існує Пожирач шкарпеток, але це... е-е... це має певний сенс... тобто це робоча гіпотеза.

— Нагадує Батька Вепра, — сказав Ридикуль. — Для дитини цілком логічне пояснення.

— А чим не логічний ґоблін, який принесе мені величезний мішок грошей? — похмуро запитав Декан.

Ридикуль згодував Викрадачу олівців ще один олівець.

— Ну, пане... по-перше, ви ніколи таємничим чином не отримували величезні мішки грошей, до того ж потрібно знайти гіпотезу для пояснення цього; по-друге, ніхто інший у це не повірить.

— Ха!

— Але чому це відбувається саме зараз? — запитав Ридикуль. — Подивіться, воно стрибнуло на мій палець! У когось є ще один олівець?

— Ну, ці... сили завжди були тут, — сказав Зрозум. — Шкарпетки й олівці завжди зникали незрозумілим чином. Але чому ці істоти раптом стали персоніфікованими... Боюся, для цього в мене немає пояснень.

— Ну, тоді нам краще про це дізнатися, — сказав Ридикуль. — Не можу дозволити, щоб все це відбувалося і далі. Дурнуваті антибоги й різноманітні страховища виникають лише тому, що люди про них подумали? Так може виникнути що завгодно. Припустимо, якийсь ідіот скаже, що повинен бути бог нетравлення шлунку, що тоді, га?

Дзинь-дзилинь-дзень-дзелень.

— Ем. Думаю, що хтось щойно саме це й зробив, пане, — сказав Зрозум.

— Що таке? Що таке? — запитував О Боже, схопивши Сюзен за плечі.