Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 19)

— Нас приваблюють яскраві кольори. Автоматична реакція.

— Це стосується сорок!

— От чорт. Правда?

Смерть Щурів кивнув.

— ПИСК.

— О, тепер ти в нас пан Орнітолог? — буркнув крук.

Сюзен сіла й простягнула руку.

Смерть Щурів вчепився в неї. Вона відчувала його кігті, схожі на крихітні шпильки.

Це було майже як та сценка, де мила й красива героїня співає дуетом з Синьою птахою.

Принаймні схоже.

Щонайменше ідея була схожа. Але при перегляді батькам довелося б затулити очі маленьким дітям.

— У нього щось із головою?

— ПИСК, — щур знизав плечима.

— Але таке могло статися, правда? Він дуже старий, і, гадаю, постійно бачить купу жахливих речей.

— ПИСК.

— Всі біди світу, — переклав крук.

— Я зрозуміла, — сказала Сюзен. Це належало до її талантів. Вона не знала напевне, що сказав щур, але збагнула, що він мав на увазі.

— Щось пішло не так, і він не хоче мені зізнатися? — запитала Сюзен.

Від цього вона ще більше розізлилася.

— Але Альберт теж у цьому задіяний, — додала вона.

Сюзен подумала: тисячі, мільйони років виконувати одну й ту саму роботу. Не найприємнішу. Цей світ покидають не лише життєрадісні старі в поважному віці. Рано чи пізно така робота зламала би кожного.

Комусь потрібно було щось зробити. Як тоді, коли бабуся Твайли почала розповідати всім, що вона — імператриця Круля, і перестала носити будь-який одяг.

Сюзен була достатньо розумною, щоб розуміти, що фраза: «Комусь потрібно щось зробити» — сама собою не є корисною. Люди, які її вживали, ніколи не робили доповнення: «І цим кимось буду я». Але хтось повинен був щось зробити, і зараз коло зацікавлених осіб складалося лише з неї і нікого більше. Бабуся Твайли зрештою опинилася в будинку для літніх, з видом на море Квірму. Такої можливості тут, схоже, не передбачалося. Крім того, інші мешканці його навряд чи вподобали б.

Вона зосередилася. Це належало до її найпростіших талантів. Її дивувало, що інші люди на це не здатні. Заплющила очі, простягнула долоні на рівні плечей, розчепірила пальці й почала опускати руки.

Коли вони були на півдорозі, Сюзен почула, що годинник перестав цокати. Останній удар був затяжним, як передсмертний хрип.

Час зупинився.

Але тривалість продовжувалася.

У дитинстві вона завжди замислювалася, чому візити до дідуся могли тривати кілька днів, однак коли вони поверталися, календар показував той самий день, ніби вони нікуди й не від’їжджали.

Тепер вона знала чому, хоча, ймовірно, жодна людська істота ніколи не зрозуміє як. Часом, десь, якось годинник переставав лічити час.

Між кожним раціональним моментом минає мільярд ірраціональних. Десь поза межами часу Батько Вепр іде на санях, зубні феї підіймаються сходами, Мороз малює свої картини, Качка душевного пундика відкладає свої шоколадні яйця. У нескінченних просторах між незграбними секундами Смерть рухається, як відьма, танцюючи між краплями дощу й ніколи не намокаючи.

Люди могли б... Ні, тут люди жити не могли. Ви можете розбавити склянку вина хоч цілою ванною води, збільшивши об’єм рідини, але кількість вина залишиться такою ж. Гумова стрічка залишається тією самою гумовою стрічкою, як сильно її не розтягуй.

Однак існувати тут люди могли би.

Тут ніколи не було занадто холодно, хоча повітря поколювало, як у зимовий сонячний день. Просто за звичкою Сюзен витягла плащ із шафи.

— ПИСК.

— Може, тобі час поратися з іншими мишами та щурами?

— Нєа, перед Вепроніччю доволі спокійно, — відгукнувся крук, намагаючись скласти кігтями клаптик червоного паперу. — От за кілька днів буде вдосталь хом’ячків і піщанок, згадаєш мої слова. Часто діти забувають їх годувати або прагнуть довідатися, що в них всередині.

Звісно, їй доведеться залишити дітей. Але з ними нічого не трапиться — на це просто не вистачить часу.

Вона поспішила сходами донизу й вийшла назовні.

У повітрі завис сніг. Це не був поетичний опис. Він висів, як зірки в небі. Коли сніжинки торкалися шкіри Сюзен, вони танули, випускаючи крихітні електричні іскорки.

На вулиці було чимало людей, але всі немов закам’яніли в часі. Обережно оминаючи їх, Сюзен дійшла до входу в парк.

Сніг досягнув того, чого не могли зробити ні чарівники, ні Варта, — очистив Анк-Морпорк. У нього просто не стало часу, щоб забруднитися. Вранці він, напевно, матиме такий вигляд, ніби місто засипало кавовими меренгами, але наразі кущі та дерева виблискували білизною.

Не чулося ані звуку. Снігова завіса затьмарила ліхтарі. Усього лише кілька ярдів углиб парку, а таке відчуття, ніби Сюзен опинилася у селі.

Вона засунула два пальці до рота й свиснула.

— Знаєш, це можна було зробити вишуканіше, — зауважив крук, який вмостився на засніженій гілці.

— Замовкни.

— Але вийшло непогано. Краще, ніж у більшості жінок.

— Замовкни.

Вони зачекали.

— Навіщо ти вкрав цей клаптик червоного паперу з подарунка маленької дівчинки? — поцікавилася Сюзен.

— У мене на нього свої плани, — похмуро відказав крук.

Вони продовжували чекати.

Сюзен задумалася, що станеться, якщо це не спрацює. Мабуть, щур хихотітиме до кольок у животі. Його хихикання було просто жахливим.

Однак почувся стукіт копит, стіна снігу розступилася, і з неї вийшов кінь.

Хропунець зробив коло й зупинився, від нього йшов теплий пар.

Сідла на ньому не було. Однак із коня Смерті не впадеш.

«Якщо я сяду на нього, — думала Сюзен, — усе розпочнеться знову. Я покину світлий бік і опинюся поза межами цього світу. Я втрачу рівновагу».

«Але ж ти хочеш цього... хіба ні?» — промовив голос усередині її голови.

За десять секунд у парку залишився тільки сніг. Крук повернувся до Смерті Щурів.

— Є ідеї, де можна знайти якусь мотузку?

— ПИСК.

За нею спостерігали.

Дехто сказав: Хто вона?

Дехто сказав: Ми ж пам’ятаємо, що Смерть усиновив дівчину? Це юне створіння — Ті дочка.

Дехто сказав: Вона людина?

Дехто сказав: Переважно.