Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 20)

Дехто сказав: Її можна вбити?

Дехто сказав: О, так.

Дехто сказав: Тоді добре.

Дехто сказав: Ем... ми ж не потрапимо через це в халепу? Це все не дуже... дозволено. Ми не прагнемо зайвих питань.

Дехто сказав: Наш обов’язок — позбавити Всесвіт від сентиментальності.

Дехто сказав: І всі будуть вдячні, коли про це дізнаються.

Хропунець легко приземлився на газон Смерті.

Сюзен вирішила не морочитися з вхідними дверима, а відразу ввійшла в задні, які ніколи не зачинялися.

Відбулися певні зміни. Принаймні одна істотна зміна.

У дверях вирізали котячі дверцята.

Вона витріщилася на них.

За секунду з них вийшов рудий кіт, подарував їй погляд «Я-не-голодний-а-ти-не-цікава» і побіг у сад.

Сюзен прочинила двері на кухню.

Коти усіх розмірів і кольорів заповнили собою весь вільний простір. На неї обернулася сотня очей.

«Типова пані Гамак», — подумала вона. Старенька була частим гостем у «Бірсі» і вважалася цілком схибнутою, а одним із проявів її божевілля був хронічний котизм. Як правило, її кішки опановували всі тонкощі котячого життя, але так і не запам’ятовували, де котячий лоток.

Деякі коти засунули свої носи в миску з молоком.

Сюзен ніколи не розуміла, чим можуть подобатися коти. Переважно вони належали людям, які шаленіли від пудингів. У світі дійсно існували люди, яким рай уявлявся у вигляді шоколадного кошеняти.

— Киш звідси, — наказала вона. — Я й подумати не могла, що в нього є домашні тварини.

Кішки глянули на неї, показуючи, що і так збиралися іти звідси, і рушили, облизуючись.

Миска повільно заповнилася молоком.

Усі кішки явно були живими. Колір тут мало лише життя. Усе інше створив сам Смерть. Колір, водогін і музика — ось речі, непідвладні його генію.

З кухні Сюзен рушила до кабінету.

Тут також відбулися зміни. Схоже, він знову намагався навчитися грати на скрипці.

Смерть так і не зрозумів, чому жоден музичний інструмент йому не піддавався.

На столі панував безлад. Розгорнуті книжки громадилися одна на одній. Ці книжки Сюзен так і не навчилася читати. Деякі букви витали над сторінками чи утворювали химерні візерунки, читаючи вас, поки ви читали їх.

Поверх них були розкидані складні механізми. З віддалі вони нагадували навігаційні прилади — але на яких океанах і під якими зірками?

Кілька сторінок пергаменту були списані самим Смертю. Його почерк впізнавався з першого погляду. Сюзен не знала нікого, хто б міг писати з такими зарубками.

Схоже, він намагався скласти якийсь план.

НЕ ХАПОНІЯ. НЕ ЯКДИВНОЛЯНДІЯ. НЕ ІМПЕРІЯ.

НЕХАЙ 20 МІЛЬЙОНІВ ДІТЕЙ ПО 2 ФУНТИ ІГРАШОК НА ДИТИНУ.

ДОРІВНЮЄ 17 857 ТОНН. 1785 ТОНН НА ГОДИНУ.

ПАМ’ЯТКА: НЕ ЗАБУТИ ПРО СЛІДИ САЖІ.

СИЛЬНІШЕ ПОПРАКТИКУВАТИ ХО-ХО-ХО.

ПОДУШКА.

Вона обережно повернула аркуш на місце.

Рано чи пізно таке мало трапитися. Смерть захоплювався людьми, і вивчення світу людей ніколи не було однобічним процесом. Людина може провести багато років, вивчаючи життя елементарних частинок, а потім усвідомити, що вона розуміє або хто вона, або де вона, але не обидві речі водночас.

Смерть підхопив... людяність. Не насправжки, але щось подібне на неї, якщо уважно не придивлятися.

Його хата навіть імітувала людську домівку. Смерть створив спальню, попри те, що ніколи не спав. Якщо він дійсно наслідував людей, чому б не спробувати божевілля? Воно все-таки дуже популярне.

Можливо, після всіх цих тисячоліть він просто захотів стати милим.

Вона ввійшла в кімнату Часомірів. Коли вона була маленькою, полюбляла слухати їхній звук. Але тепер не отримувала колишнього задоволення від шипіння піску мільйонів пісочних годинників, клацання і стукоту, коли повні зникали, а порожні з’являлися. Тепер вона знала, що відбувається. Звісно, рано чи пізно всі помруть. Просто слухати, як це відбувається, — якось неправильно.

Сюзен вже збиралася піти, коли раптом помітила прочинені двері у місці, де їх ніколи не було.

Вони були замасковані. Потрібно було відсунути цілу секцію полиць із шелесткими часомірами.

Сюзен погойдала її вперед-назад. Потрібно було добряче придивитися, щоб побачити щілину.

По той бік була набагато менша кімната. Вона була усього лиш, скажімо, розміром із собор. Приміщення було від підлоги до стелі обставлене ще більшою кількістю пісочних годинників, ледь помітних у тьмяному світлі з більшої кімнати.

Сюзен ввійшла й клацнула пальцями.

— Світло, — наказала вона. Кілька свічок негайно запалало.

Ці піскові годинники були... якісь неправильні.

Часоміри в більшій кімнаті, наскільки б метафоричними вони не були, — велетенські, виготовлені з дерева, міді та скла. Але ці на вигляд були наче зроблені зі світла та тіней і не містили в собі реальної матерії.

Вона придивилася до найбільшого.

Табличка сповіщала: «ОФФЛЕР».

«Крокодилобог?» — здивувалася вона.

Ну, боги, ймовірно, теж мають життя. Але вони ніколи не вмирають насправді — наскільки їй було відомо. Вони просто зменшуються до розмірів голосу на вітрі або примітки в підручнику з релігії.

Тут були зазначені й інші боги. Кількох із них вона навіть упізнала. На одній із полиць стояли трохи менші часоміри. Побачивши таблички, вона мало не розреготалася.

— Зубна Фея? Піщаний чоловік? Джон Ячмінне Зерно? Качка душевного пундика. Бог... що?

Вона відступила назад, і під її ногою щось захрустіло.

На підлозі валялися уламки скла. Вона нахилилася й підняла найбільший. Від імені, викарбуваного на склі, залишилося лише кілька літер...

«Батько В...»

— О ні. Це неправда! Дідусю, що ж ти наробив!

Коли вона вийшла з кімнати, свічки відразу згасли. Темрява повернулася.

І в темряві, серед розсипаного піску, щось тихо зашипіло й злегка заіскрилося...

Маструм Ридикуль поправив рушник навколо талії.

— Як у нас справи, пане Модо?

Садівник Академії відсалютував.

— Баки повні, пане Архіректоре! — життєрадісно повідомив він. — Підігрівав воду в котлах цілий день!

Інші старші чарівники скупчилися у дверях.