Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 18)

Смерть повісив панчохи назад на камін.

— НАМ ВЖЕ ПОРА ЙТИ. ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ. ГМ. О, ТАК: ХО. ХО. ХО.

— Чудовий херес, — сказав Альберт, витираючи рота.

Гнів переборов цікавість Сюзен. Як би вона не старалася, шансів перемогти не було.

— Ти дійсно п’єш те, що маленькі діти залишають для справжнього Батька Вепра? — запитала вона.

— Так, а чому б і ні? Він же це не вип’є. Там, де він зараз опинився.

— І скільки ж ти вже випив, боюся спитати?

— Без поняття, я не рахував, — щасливо відказав Альберт.

— ОДИН МІЛЬЙОН ВІСІМСОТ ТИСЯЧ СІМСОТ ШІСТЬ КЕЛИШКІВ, — сказав Смерть. — І ШІСТДЕСЯТ ВІСІМ ТИСЯЧ СТО ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ ПИРОГІВ ЗІ СВИНИНОЮ. І ЩЕ ОДНА РІПКА.

— Вона мала форму свинячого пирога, — виправдався Альберт. — З часом таке стається з усіма речами.

— Як ти не луснув?

— Без поняття, ніколи не мав проблем із травленням.

— ДЛЯ БАТЬКА ВЕПРА ВСІ ПИРОГИ ЗІ СВИНИНОЮ — ЦЕ ОДИН ПИРІГ ЗІ СВИНИНОЮ. ХОДІМО, АЛЬБЕРТЕ. МИ ЗЛОВЖИВАЄМО ЧАСОМ СЮЗЕН.

— Навіщо ти це робиш? — прокричала Сюзен.

— ПРОБАЧ. Я НЕ МОЖУ ТОБІ СКАЗАТИ. ЗАБУДЬ, ЩО ЗУСТРІЧАЛАСЯ ЗІ МНОЮ. ЦЕ НЕ ТВОЯ СПРАВА.

— Не моя справа? Як це може...

— А ТЕПЕР... НАМ ПОРА...

— На добраніч, — побажав Альберт.

Годинник пробив двічі. Було досі пів на шосту.

І вони зникли.

Сани зі свистом летіли в небі.

— Ви ж знаєте, що вона спробує з’ясувати, у чому річ, — сказав Альберт.

— ТА НЕВЖЕ.

— Особливо після того, як ви сказали їй, що цього робити не слід.

— ТИ ТАК ДУМАЄШ?

— Так, — сказав Альберт.

— НІЧОГО СОБІ. МЕНІ ЩЕ СТІЛЬКИ ВСЬОГО ТРЕБА ДОВІДАТИСЯ ПРО ЛЮДЕЙ.

— Ой... навіть не знаю... — відгукнувся Альберт.

— ОЧЕВИДНО, ВТЯГУВАТИ ЛЮДИНУ У ВСЕ ЦЕ БУЛО Б ДУЖЕ НЕПРАВИЛЬНО. САМЕ ТОМУ, ЯК ТИ ПАМ’ЯТАЄШ, Я СТРОГО ЗАБОРОНИВ ЇЙ ВТРУЧАТИСЯ.

— Так... заборонили...

— ДО ТОГО Ж ЦЕ ПРОТИ ПРАВИЛ.

— Ви ж казали, що ці сірі негідники їх вже порушили.

— ТАК, АЛЕ Я НЕ МОЖУ ПРОСТО МАХНУТИ ЧАРІВНОЮ ПАЛИЧКОЮ Й ПОВЕРНУТИ ВСЕ НА СВОЇ МІСЦЯ. ІСНУЄ ПЕВНИЙ ПОРЯДОК, — Смерть на мить задивився вперед, а тоді знизав плечима. — І НАМ СТІЛЬКИ ВСЬОГО ЩЕ ТРЕБА ЗРОБИТИ. НЕ МОЖНА ПОРУШУВАТИ ОБІЦЯНКИ.

— Ну, ніч ще рання, — зауважив Альберт, відкидаючись на мішках.

— НІЧ СТАРА. НОЧІ ЗАВЖДИ СТАРІ.

Свині неслися галопом.

— Ні, не завжди, — пролунало згодом.

— ПЕРЕПРОШУЮ?

— Ніч не є старшою за день, пане. Це ж логічно. Для того, щоб зрозуміти, що таке ніч, обов’язково потрібно пізнати день.

— АЛЕ ТАК ЗВУЧИТЬ НАБАГАТО ЕФЕКТНІШЕ.

— А. Тоді гаразд.

Сюзен стояла біля каміна.

Не те щоб вона недолюблювала Смерть. Дивним чином він їй навіть подобався — як індивідуум, а не остання завіса життя. Однак...

Думка про Похмурого Женця, що у Вепроніч заповнює дитячі панчохи подарунками, не вкладалася в її голові, як не крути. Незалежно від того, куди вона її вивернула. Це те саме, що уявити Старого Бідуна замість Зубної Феї. О, так. Старий Бідун... дійсно неприємний тип.

Але, чесно кажучи, наскільки хворим треба бути, щоб вночі пробиратися в дитячі кімнати?

Ну, Батька Вепра це не стосується...

Десь з-під вепронічного дерева пролунав тихенький дзвін.

Від уламків однієї з блискучих кульок задкував ошелешений крук.

— Пробач, — пробурмотів він. — Просто видова реакція... розумієш... кругле, блискуче... так і тягне дзьобнути...

— Ці шоколадні монетки — для дітей!

— ПИСК? — озвався Смерть Щурів, відсахнувшись від блискучих монет.

— Чому він це робить?

— ПИСК.

— Ви теж не знаєте?

— ПИСК.

— Сталася якась халепа? Він щось зробив зі справжнім Батьком Вепром?

— ПИСК.

— Чому він мені не говорить?

— ПИСК.

— Дякую. Ти дуже допоміг.

Позаду неї щось розірвалося. Вона повернулася і побачила, як крук обережно здирає з подарунка смужку червоного обгорткового паперу.

— Припини негайно!

Він винувато на неї глянув.

— Лише маленький шматочок, — озвався крук. — За ним ніхто не сумуватиме.

— Навіщо він тобі здався?