Тарас Шевченко – Садок вишневий коло хати (страница 63)

І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката, довелось пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші московську отруту! О друже мій добрий! друже незабутий! Живою душею в Украйні витай, Літай з козаками понад берегами, Розриті могили в степу назирай. Заплач з козаками дрібними сльозами І мене з неволі в степу виглядай. А поки що мої думи, Моє люте горе Сіятиму, — нехай ростуть Та з вітром говорять. Вітер тихий з України Понесе з росою — Мої думи аж до тебе... Братньою сльозою Ти їх, друже, привітаєш, Тихо прочитаєш... І могили, степи, море, І мене згадаєш.

18 ноября 1845,

в Переяславі

Відьма

Молюся, знову уповаю, І знову сльози виливаю, І думу тяжкую мою Німим стінам передаю. Озовітеся ж, заплачте, Німії, зо мною Над неправдою людською, Над долею злою. Озовітесь! А за вами, Може, озоветься Безталання невсипуще І нам усміхнеться. Поєднає з недолею І з людьми і скаже Спасибі нам. Помолиться Й тихо спати ляже. І примиренному присняться І люде добрі, і любов, І все добро. І встане вранці Веселий, і забуде знов Свою недолю. І в неволі Познає рай, познає волю І всетворящую любов. Коло осіннього Миколи, Обідрані, трохи не голі, Бендерським шляхом уночі Ішли цигане. А йдучи — Звичайне, вольниє — співали. Ішли, ішли, а потім стали. Шатро край шляху розп’яли, Огонь чималий розвели І кругом його посідали. Хто з шашликом, а хто і так, Зате він вольний, як козак Колись-то був. Сидять, куняють, А за шатром в степу співає, Неначе п’яна, з приданок Додому йдучи, молодиця: «Ой у новій хаті