Тадей Ґолоб – Озеро (страница 8)
— Чого ти боїшся?
— Нічого, — відповів Тарас.
— У нас є гроші і лише одне життя. Ми достатньо дорослі і достатньо всього пережили, щоб дозволити собі кращий побут.
— Ми через тиждень їдемо на лижі в Австрію.
— Ми справді поїдемо? Бо щоразу виникають усілякі несподівані перепони.
— Справді поїдемо.
Аленка витягнула руки з-під пахв, піднесла до рота і стала на них хукати.
— Ми платимо внески в Unicef, опікуємося одним місцевим нужденним і одним африканським, а їздимо на автівці з потрісканою ґумою на дверцятах і турбіною, чи що воно там, у якій пропадає тяга. «У-у-у» — і затихає, а тоді знову «у-у-у»... Що це таке?
— Думаю, зчеплення. Відвезу авто на сервіс.
— Ага, відвезеш. Сподіваюся, ще цього року.
— Це щойно почалося.
Аленка не засміялася.
— Тарасе, в мене є клініка, яка несе золоті яйця. І нестиме, бо люди завжди матимуть дітей. Чому нам не купити нову машину, якщо ми можемо собі це дозволити?
— Ти коли-небудь сідала в нову, велику, дорогу машину?
Аленка закотила очі, як це робили у свій найдурніший перехідний вік їхні Аня і Мойца. Дівчата набралися цього від матері, хоча якраз це закочування очей Аленку найбільше і дратувало.
«Ану перестань закочувати очі, шмаркачко мала!» — так зазвичай закінчувалася суперечка, перш ніж втручався Тарас.
— Я завжди їздила на нових, великих і дорогих машинах. До того, як познайомилася з тобою, і дотепер, коли їду у великій, старій і дешевій.
— Вибач, я постійно про це забуваю.
Тарас мав справу з дорогою машиною лише один раз — після убивств у Петачевому: коли він кілька митей купався у славі медіа, до нього звернулися з автомобільного журналу.
— Так, знаю, і тоді тобі дали той «мерседес», чи що там було, те теля.
— Так, класу S. На три дні, щоб я щось написав про нього.
Тарас усміхнувся і трохи помовчав, ніби вагаючись, розповідати чи ні.
— Дали саме тій людині, що треба.
— Точно. Дверцята, які самі зачиняються від доторку пальця, пасок безпеки, який сам защіпається, всякі функції, асистент... Прекрасне авто для інвалідів. Так я подумав, уперше сівши за його кермо, і мені було соромно їхати ним містом. На третій день мені вже здавалося, що ця машина мені належить, що я на неї заслужив. З усіма непотрібними причандалами, що в ній є.
— Вона ж не була твоєю.
— Знаю, та мені здавалося, що я на неї заслужив, бо я кращий, розумніший за інших, знаю більше, ніж вони. Я пам’ятаю, яким було моє обличчя, коли я паркувався перед якоюсь галереєю і побачив себе у склі.
— І?
— У мене на обличчі був такий ідіотський вираз. Такий... Не можу пояснити. Такий, який пасує дорогим автівкам.
Аленка знову закотила очі, ще виразніше.
— Я думаю, що така метаморфоза неминуча, отож треба себе стримувати.
— І тому ти не хочеш міняти зчеплення?
Тарас мусив визнати, що це така собі причина.
— Бачиш, а я пам’ятаю, який ідіотський вираз був на моєму обличчі всі ті роки, коли я перекладала квитанції за квартплату з лівої купки на праву. Чи коли мріяла про відпустку, якої не було, тож мусила відразу проганяти думки про неї. Часом мені здається, що ми викинули на смітник п’ятнадцять років нашого життя — отих, що між двадцять п’ятьма і сорока. І твоє кляте авто мені про це нагадує.
Вони під’їхали до місця, де напередодні стояла поліцейська машина. Місце було легко впізнати, бо це був єдиний відрізок дороги до Бледа, узбіччя якого було затоптано численними слідами.
— Ти вже можеш розповісти трохи більше, ніж учора в компанії?
До будинку Прелців вони повернулися за півгодини перед північчю. Їх вітальним вереском зустріли люди, з якими Тарас познайомився, либонь, годину тому, а вони поводилися так, ніби знайомі з ним усе життя. Звичайно, гості були п’яні, і середній рівень алкоголю становив більше, ніж півлітра на особу. Те, що вони — лікарі, аж ніяк не впливало на кількість випитого.
— Ш-ш-ш, — репетував Прелц, — ш-ш-ш, тихо, давайте послухаємо!
І коли всі замовкли, Прелц зібрався налити Тарасові склянку вина, ніби й забувши, що той не п’є.
— Ну, Тарасе, не розчаруй нас. Програма на телебаченні була гівна варта.
Всі засміялися. Дуже ймовірно, що так і було, хоча Прелц на своїй дачі не мав телевізора, принаймні у цій великій вітальні його не було.
— Боюся, що буду змушений вас розчарувати. Все, що я можу розповісти, це те, що ми знайшли мертву жінку в річці. Чому вона померла, хто вона така... не знаю, і навіть якби знав, усе одно не мав би права розповідати.
— А мені аж після півгодинного допиту сказав, що це була жінка, — повідомила Аленка, і в її голосі почулося щире розчарування.
Однак Тараса розпитували знову і знову, ніби сподіваючись, що комусь одному він розповість більше, ніж усім іншим.
І так аж до четвертої — пів на п’яту, коли гості нарешті розбрелися по своїх дачах, розташованих поблизу.
— Вона не втопилася, — повторила Аленка трохи згодом, коли вони забралися в ліжко, яке займало чи не всю кімнату для гостей на другому поверсі, і повторила це знову, коли вони їхали від Бохинської Бистриці до Бледа.
Тарас налаштував радіо на третю хвилю, де грав
— Бісова класика. Раніше мама зі своїм піаніно, тепер ти.
Траса була очищена до асфальту, тож Тарас завернув на найближчу заправку, щоб там зняти ланцюги. Завдання було нелегким, бо, вочевидь, молодий поліцейський дуже постарався і затягнув їх до кінця. Вже з першого дотику до металу Тарасові в руки зайшли зашпори. Стоячи й розтираючи руки, Тарас роззирнувся по заправці і лайнувся вголос. Якщо він щось ненавидів у ті часи, коли займався альпінізмом, то це скручені від холоду пальці. І вставання на світанку. Тепло ніяк не могло повернутись у руки, і саме тоді, коли йому нарешті вдалося зняти другий ланцюг, Аленка опустила вікно і помахала телефоном. Дзвонив Марн, технік-криміналіст, член Тарасової ширшої робочої групи. Що йому треба? На якусь мить Тарас завагався, чи відповідати. Він не був на чергуванні, всі знали, що його не буде в Любляні... Зітхнув і натиснув на кнопку із зображенням зеленої трубки.
— Тарасе, вітаю, щастя-здоров’я і так далі. Мені починати без тебе?
— Починати що?
— Огляд того, що сьогодні о... зачекай... о четвертій ранку прибуло в Інститут судової медицини. Це, мабуть, ти послав?
— Кого? Що послав?
Голос Марна зазвучав утомлено. Мабуть, він увесь запас гарного настрою витратив на перше речення.
— На акті прийому, — Марн говорив повільно, і було чути, що він шукає у документі потрібне речення, — жіночого тіла без голови записано, ось тут записано, що ім’я криміналіста, якого призначено розслідувати справу, — Тарас Бірса. Скількох Тарасів Бірс ти знаєш у Словенії?
Розділ 6
При вході до медичного факультету, на третьому поверсі якого містився Інститут судової медицини, сидів охоронець, якому випало чергувати на Новий рік. Із відчуттям легкої симпатії до людини, яка вступила в ту саму собачу бомбу, Тарас постукав у зачинене віконечко. Чоловік за склом розмовляв по телефону, обернувшись спиною до можливих, але в новорічний день нежданих відвідувачів. Охоронець не відреагував. Тарас постукав іще раз, трохи гучніше. Чоловік ледь розвернувся на своєму стільці, рівно настільки, щоб інспектор розпізнав студента, який, мабуть, заміняв постійного працівника, показав на мобільний у руці і відразу ж усміхнувся. Та усмішка, правда, призначалася не Тарасові, а мобільнику, тобто телефонному співрозмовникові. Потім хлопчина знову крутнувся на своєму стільці, обернувшись до Тараса спиною. Тарас підійшов до дверей будки й спокійно, обережно, але рішуче вийняв мобілку з рук чергового. Вираз на його обличчі вже був не таким привітним.
— Професор Цвілак? Де?
Студент здивовано глипав на Тараса, не знаючи, як повестися. У його погляді інспектор прочитав підлітковий протест, який, однак не толерував, навіть коли йшлося про його дочок, а тим паче про дорослого на вигляд чоловіка.
— Цвілак. Нагорі? Унизу?
— Унизу... — швидко відповів студент, чи хто він там був, і тим самим уникнув... ну, того, що могло статися.
— Дякую.
Тарас обернувся і спустився у підвал, хоча правильніше було б назвати його цокольним поверхом, де стояли холодильні камери — фіксовані й переносні. Там був іще один холодильник — велика темна скриня, яка вже з першого погляду наганяла страх і призначалася для «насипного вантажу»: решток тіл, постраждалих у сильних аваріях, вибухах і тому подібному. В холодильному залі з одного боку був відкритий заїзд для транспорту, темно-синіх бусиків, які доставляли тіла, а з іншого боку — вихід у коридор, точніше, коридор перетинав холодильну і вів у наступне, не менш моторошне приміщення — секційну. В коридорі між холодильною і секційною Тарас помітив кількох людей, а за скляною стіною надворі курили двоє чоловіків. Серед тих, хто був у коридорі, інспектор упізнав голову Інституту д-ра Цвілака, Шпаровця, теж з Інституту, й одного знайомого молодика, рентгенолога з Клінічного центру, чийого імені не пригадував; там були також фотографиня Хатлак, секретарка Майда і ще один молодший чоловік, якого Тарас не знав. Навіть менш посвячені впізнали б у всіх цих людях членів групи, які прийшли на розтин і, вочевидь, іще когось чекають. Цвілак неспокійно переминався з ноги на ногу.