Тадей Ґолоб – Озеро (страница 7)

Аленка зателефонувала донькам і повідомила, що вони з Тарасом цього вечора не повернуться в Любляну.

— Здається, вони не надто засмутилися, — пробурмотіла розчаровано жінка.

«А хіба б це засмутило якусь іншу двадцятирічну чи вісімнадцятирічну дівчину? — подумав Тарас. — Вони виявили ініціативу, і це вже немало».

— То був нещасний випадок, Тарасе?

Чоловік усміхнувся. Він не раз жартома казав дружині, що влаштує її на роботу в поліцію, якщо справи в клініці раптом підуть на гірше.

— Звідки ти взяла?

— Якби був якийсь шанс, що це нещасний випадок, ти б про це сказав. Бо нещасний випадок — це мінімум... — Аленка підбирала відповідне слово.

— Клопотів?

— Ні, ажіотажу. Найменше ажіотажу серед людей. А хіба твоя робота — не заспокоювати людей?

— Моя робота — шукати осіб, які вчинили кримінальний злочин.

Хоча насправді його робота — це «захист життя, безпеки і майна людей», — так написано у першому з дев’яти пунктів третьої статті «Закону про поліцію». А ще — «розслідування і розкриття кримінальних злочинів та правопорушень, запобігання їм, виявлення й арешт осіб, які вчинили кримінальний злочин або правопорушення...». І так до пункту дев’ятого. Були часи, коли Тарас знав усі напам’ять, правда, тоді їх іще не налічувалося дев’ять.

— Це так, але насамперед створити відчуття безпеки. В цьому наші професії схожі. Ми, лікарі, лікуємо, хоча зрештою помруть усі. Багато хто навіть раніше, ніж мав би за статистикою, і всі переконані, що їм належиться дожити хоча б до вісімдесятки. І багато з тих, хто псує статистику, — твої клієнти.

Заметіль поступово стихала, і Тарас уже міг розгледіти дорогу, та, щоб їхати нею, точніше ковзатися, навіть із ланцюгами на колесах, слід було докласти чималих зусиль. Іще кілометр — і вони виїдуть на безпечну ділянку. Він зустріне Новий рік у товаристві, яке весь вечір дійматиме його запитаннями про роботу.

— Думай як хочеш. Можеш навіть думати, що я ходжу на роботу лише для того, щоб отримувати зарплату.

— Ох, Тарасе, це ж не про тебе. Може, когось твоя байдужість і вводить в оману, на жаль, і тоді, коли додають зірочок на уніформу, але не мене. Якби це я випадково потрапила у якусь річку, як той нещасний сьогодні... До речі, кому належить тіло — чоловікові чи жінці?

— Жінці.

Аленка зітхнула, ніби цей факт погіршував ситуацію.

— Отож — якби я була на її місці, я б хотіла, щоб саме ти шукав того, хто викинув мене у воду. І знаєш чому?

— Бо я хороший криміналіст?

— Бо ти кожну справу береш близько до серця. Бо ти злиш­ся на...

— На людей, які вбивають інших людей? Хіба це не нормальне почуття?

— Ні, не тому. Ти злишся, бо тобі здається, що тим самим вони глузують із тебе. Якби вони не вбивали, якби їх не вбивали, ти міг би бути вдома вже об одинадцятій дня. Ти насміхаєшся з нас, лікарів, але ми зобов’язані бути в лікарні з восьмої до другої, навіть якщо пацієнтів нема. Ти здурів би, коли б мусив сидіти в кабінеті тільки тому, що так написано в правилах.

— А ти ніколи не думала, що справа в професійній етиці? Що я отримую задоволення від добре зробленої роботи?

Аленка погладила чоловіка по голові.

— Тарасе, я — твоя дружина. Прибережи це для наступної комісії.

Шакіра співала «donde son los ladrones»[3]. Може, зробити цю пісню поліцейським гімном? — подумав Тарас. Він розумів трохи італійську і припустив, що «ladro» і «ladron»[4] — те саме.

— Я не про це запитувала.

— А про що?

— Я вгадала? Вашій потопельниці хтось допоміг утопитися?

— Кохана, навіть якщо ти вгадала, я не маю права розповідати.

— Значить, прочитаю завтра в новинах, — відповіла жінка. Її голос здався радше знудженим, аніж ображеним. Тарас їй ніколи нічого не розповідав.

— Завтра свято.

— Інтернет працює і в свята.

Коли вони звернули на під’їзну дорогу до дачі, Тарас подумки подякував молодому поліцейському за ланцюги. Сліди від шин, які вони залишили по собі дві години тому, ледь виднілись, а їхній «С8» прокладав шлях по свіжому сухому снігу. З будинку долинав веселий гамір гостей, у чиїх шлунках хлюпалося на півлітра вина більше, ніж тоді, коли Тарас і Аленка вирушили додому. Вийшовши з автівки, чоловік подумав, що в будинку тепло і він зможе висушити шкарпетки, адже запасних не мав.

Поблизу вистрелило кілька петард.

Так, вони його дратували.

Розділ 5

Ранок був холодним. Снігу напáдало сантиметрів із три­дцять, і він не скоро розтане, якщо триматиметься така температура, — подумав Тарас, ступивши на терасу, де напередодні сидів із Прелцом. Крізь віття дерев виднілося озеро, точніше — вгадувалося за хмарками туману, що здіймалися над водою. Якщо тут стільки снігу, то скільки ж його у горах — у Ратечах, на Поклюці, на Роґлі... Між деревами в тумані не було чутно ані звуку, і Тарас подумав, що добре було б мати трохи часу й розвідати, яка ситуація з тутешніми трасами — від Рибчевого Лазу до Бохинської Бистриці, може, їх уже проклали? Гм-м, вранці першого січня? Потім інспектор подумав про дівчину, знайдену у воді, і його охопив звичний сором, що межував із почуттям провини. Коли Тарас був молодшим, він сподівався, що це з часом мине або притупиться, та все ж відчуття жалю всуміш із докорами сумління стосовно людей, яких Аленка називала його клієнтами, ніколи не зникало.

Тарас обернувся і відчинив двері саме тоді, коли Аленка спускалася сходами.

— Що ти тут робиш? Ти вже був надворі?

Вона була вбрана у вчорашній одяг, єдиний, який узяла з собою, крім лижного костюма. Низ — джинси, верх — обтислий білий спортивний топ. Аленка й так видавалася молодшою за своїх ровесниць, а серед розфарбованих і на десять років старших жінок на новорічній вечірці була наче підліток. Тарасові пощастило в багатьох сенсах.

— Ні, тільки на терасі.

— А Прелців не видно?

Тарас похитав головою.

Жінка глянула на годинник.

— Ми не можемо більше на них чекати, через дві години маємо зустрітися з нашими малими.

Тарас і Аленка поснідали, зібрали свої речі (тобто гаманці й телефони) і мало не крадькома рушили до автомобіля. Тарас не мав нічого проти того, аби не зустрічатися ні з Прелцом, ані з його дружиною. Вранці, перед тим, як увімкнути двигун (улюблений Тарасів вислів), він хотів побути у тиші, а після вчорашнього вечора тим паче.

Замок замерз, тож чоловік мусив добряче помучитися, щоб відчинити дверцята. Ґумові ущільнювачі на дверцятах також попримерзали, і коли Тарас щосили потягнув за ручку, ґумка віддерлася й жалібно повисла у повітрі, наче ослаблена тятива лука. Тарас спробував закріпити її на місце, підсо­вуючи пальцями ґуму під метал, ніби пробуючи втиснути під нього пластилін. Влітку, у спеку, йому це вдавалося, а нині, при кількох градусах морозу, — ні. Тож Тарас покинув марну справу і, сівши за кермо, обережно зачинив дверцята, аби ґумка хоч якось зайшла у щілину.

Він виїхав на під’їзну дорогу, та за якусь сотню метрів його зупинив сніговий замет. Снігоприбирач очистив головну дорогу, водночас нагорнувши снігу і заблокувавши виїзд на неї. Тарас вийшов, подивився на кучугуру перед собою і спересердя копнув її ногою. Що ж робити? Він обережно здав назад, намагаючись проїхати по залишених слідах, що було аж ніяк не просто — шиба ззаду, як і дзеркальця, вкрилася шкіркою з налиплого снігу і льоду.

— Ти бачила десь лопату? — запитав він Аленку.

Жінка заперечно похитала головою. Лопати на подвір’ї не було; Тарас глянув на дерев’яний сарай на протилежному кінці подвір’я, оцінив висоту снігу між ним, будинком і машиною, зітхнув і ступив у сніг. Коли добрався до сараю, шкарпетки знову намокли, а сарай виявився зачиненим. Він жестами показав Аленці, що потрібен ключ, бо не хотів будити Прелців. Аленка зникла в будинку і за якийсь час повернулася з в’язкою ключів. Тарас по своїх слідах пробрався до неї.

— Я їх знайшла на стіні за дверима. Подивись, чи якийсь із них підійде.

Тарас уважно роздивися замок, вибрав три найбільш підхожі ключі і спробував відімкнути замок першим із них. Двері відчинялися назовні, тож він насилу протиснувся досередини і спробував розібратися, чи проведено в сарай світло. Якийсь час обмацував стіну, поки не натрапив на вимикач, такий масивний, що він мусив докласти чимало зусиль, аби ввімкнути його обома руками. Світло виявилося несподівано слабким, ніби Прелц заразився скнарістю — тутешнім способом економії. Лампочка кволо освітлювала приміщення, в якому всі речі були акуратно поскладані. Два велосипеди на стійках, лижі, ґумовий човен біля дальньої стіни, якісь інструменти і серед них — лопата. Тарас схопив її і рушив до дороги. Коли він закінчив відкидати сніг, Аленка повісила ключі на місце. Прелци не прокинулися.

В машині стояв собачий холод — двигун не поспішав розігріватись, адже Тарас мусив їхати поволі. Тепла не додавав вентилятор, увімкнений на повну для того, щоб на шибках не збиралася волога і вікна не замерзали; коли вентилятор не допоміг, чоловік відчинив вікно. Аж за п’ятнадцять хвилин машина нагрілася до більш-менш терпимої температури і стало видно дорогу.

— Ти ж можеш придбати собі краще авто, — сказала Аленка, гріючи руки під пахвами.

Тарас стенув плечима і, відмахнувшись правою рукою над кермом, усміхнувся сам до себе. Якби він вів допит і допитуваний на його запитання відповів так, як-от щойно він сам, Тарас повторив би запитання.