Тадей Ґолоб – Озеро (страница 10)

Цвілак відкрутив корок.

— Тепер мені до пенсії лишилося півроку, і бодай стану алкоголіком за тих шість місяців, тож... Окрім того, святкова нагода завжди була поруч, я просто її не помічав. Я живий, а вона — вже ні. Як і всі мої клієнти... Земля їм пухом. Якщо це не привід для святкування... Ну от, а склянок у мене нема.

Цвілак ковтнув з пляшки.

— Ти далі не п’єш?

Тарас кивнув головою.

— Далі алергія?

— Востаннє, коли пив, була реакція.

Цвілак запитально глянув на колегу.

— П’ять років тому. Одна склянка.

— І не пробував відтоді? Може, минулося?

— Останній раз мені було дуже погано. Звідси близько до станції швидкої, але хіба то радість — пити з думкою про можливі наслідки? Я вже відвик від питва.

Цвілак іще раз перехилив пляшку, зробив ковток, облизав губи і поставив її на стіл.

— А ти пив би, коли б міг?

— Якби мене не підводив шлунок чи якби алкоголь не був шкідливим?

— І те, й інше.

— Тоді я б не просихав.

Цвілак засміявся, подивився на пляшку, закрутив корок і поставив її назад у шухляду.

— Ні, Тарасе, тільки не ти... П’ятнадцять років чекати на ось це? Пхе-е...

Кілька митей вони просиділи у тиші, Цвілак провів руками по своєму сивому волоссі.

— І чим ти заміняєш?

— Чому я маю щось заміняти?

— Бо так, — сказав Цвілак. — Ніхто не годен витримати життя таким, як воно є. Може, ти щось куриш? Як теперішні підлітки.

— Ти вже другий, хто мене про це запитав за два дні. Ні, я не курю.

— То що?

— Нічого.

Цвілак покрутив головою, мовляв, не вірю, аніскілечки.

— Ну, о’кей, я бігаю, займаюся спортом і все таке.

— Це допомагає?

Тарас стенув плечима.

— Ти не полюєш?

— Полюю... де?

— На дівчат?

Тарас засміявся. Цвілак похитав головою, відсунув шухляду, знову видобув пляшку і відкрутив корок.

— Ти ніколи не був говірким, правда? Я вивчив тебе за всі ці роки. Я ж бачив, що тебе мучить, я ж не якийсь ідіот, і я теж не з Любляни.

— Це ти до чого?

Цвілак усміхнувся.

— Ти працюєш і намагаєшся доскочити до тих, які відпочивають на таткових дачах у Тренті і на мамусиних у Порторожі. Ти все життя на роботі розбираєшся з покидьками і нічого не отримуєш навзамін, а вони катаються на лижах в Австрії. І не кажи мені, що це не достатня причина для поганого гумору.

— Ну, зараз я маю все, — сказав Тарас, — і за тиждень ми з Аленкою їдемо на лижі. Вгадай, куди.

— Але травми вже завдано, хіба ні?

— Бад-Кляйн... — він мусив повторити оте «Кляйн», щоб змогти повністю вимовити назву Кляйнкірхгайм. — Апартаменти, вісімсот євро за чотири дні, джакузі і краєвид на трасу.

— Ти й без мене все знаєш.

Тарас усміхнувся. Що він може відповісти? Що Цвілак і має рацію, і не має її? Що в нього був би інший настрій, навіть коли б ті двадцять років не були такими, якими їх описав Цвілак?

— Не в тому справа, — нарешті озвався інспектор.

— Я тобі це кажу, бо маю тебе за товариша, хоча ми й не бачимося часто... Ти стаєш мовчазним, тож вибач, що набридаю.

— Люди міняються.

— Ні, — пробурмотів Цвілак, який зібрався відпити ковток віскі і сперечатися водночас. — Не міняються. — Він ­за­хлинувся і закашлявся. — Ми не міняємося, просто стаємо прикрішими.

Поставивши склянку на стіл, він подивився співрозмовникові у вічі.

— Що робитимемо, Тарасе?

— Це не моя справа. Навіть якби я й захотів її взяти, вона моєю не стане. Завтра, коли всі прокинуться після новорічних забав, справу заберуть федерали, бо в кранському управлінні забагато роботи і замало людей, бо в нашу компетенцію не входить розслідувати вбивства, скоєні північніше від району Медводи, бо не щодня на стіл потрапляють обезголовлені трупи.

Цвілак продовжував, ніби нічого й не чув:

— Хто здатний відрізати голову молодій жінці, дівчині?

Лікар подивився на пляшку.

— Вона була живою в той момент?

Цвілак заперечно похитав головою, взяв пляшку, а тоді поставив її назад на стіл.

— Ні, вона не кривавила, серце зупинилося ще до того.

— Ти не знаєш причину смерті?

Цвілак знову похитав головою.

— Я віддав тканини на гістологію, але, здається, тут запитань не буде. Кров і часточку м’яза відправив на аналіз ДНК, результати отримає твоя група, тож зможете пошукати в базах. Усі інші сліди, як ти й сам здогадуєшся, змила вода.

— А знаряддя вбивства?

Цвілак, удавши подив, глянув на інспектора, а тоді на пляшку, що наче запрошувала скуштувати її вміст.

— Певно, тра охолодити. Таке тепле заливати в себе — то велика шкода.

Тарас усміхнувся. Цвілак останні сорок п’ять років прожив у Любляні, та окремі словечки з горянської говірки, які проскакували то тут, то там, викривали його походження. Такі, як оте «тра» й інші.

— Чому ти смієшся? — запитав Цвілак.

Йому бракуватиме цього лікаря, коли той піде з Інституту. Спочатку Пенца, а незабаром Цвілак. Сивочолий пан, чудовий спеціаліст, який у своєму житті і на своєму столі бачив усе, що людина може побачити і чого не мала б. Який завдяки своєму спокою й вихованості надавав справі — розтину мерт­вих людей — сенсу і гідності. І мав почуття гумору.

«В Інститут я потрапив випадково, — якось розповів Цвілак Тарасові. — Я був молодим, працював лікарем у поліклініці в Мостах, де на наші голови полювали чотири відьми. Це були ще часи колективного спеціалізованого органу, і нас посилали то зашивати якісь маленькі рани на руках, то на швидку, одне слово, куди завгодно. А тоді я побачив оголошення д-ра Мільчинського про те, що він шукає асистента в Інститут, і подав заяву. У мене й так жодного шансу, думав я, бо в оголошенні було вказано, що бажано, аби кандидат мав науковий ступінь або хоча б писав наукову роботу. Я, звичайно, нічого такого не робив, та все ж отримав листа — запрошення на співбесіду, і тоді колеги порадили піти, щоб не затинатися зі старим. Отож я приходжу, а старий сидить у кабінеті, курить цигарку і каже: “Ну, колего, розкажіть мені ваш анамнез”. –“Пане Мільчинський, я з селян...” — починаю я, а старий як вигукне: “Чарівно!”