Тадей Ґолоб – Озеро (страница 54)

— Стійте, стійте! — загукав Ґолоб і, піднявши вгору обидві руки, заступив Брайца. — Можливо, ви маєте рацію. Може, це неправильно — копати ями на такому гарному цвинтарі.

Всі вичікувально дивилися на експерта. Ґолоб обернувся до колеги і паперовою хустинкою витер слину з куртки.

— Ми вже якось обійдемося без ексгумації. Не треба сварок.

Ґолоб підійшов до дверцят водія і моргнув Брайцові, сідай, мовляв, у машину. Брайц роззирнувся, заглянув у ворожі очі і вголос промовив: «І що я тут загубив...»

— Що за прикол, Ґолобе? — запитав він, та експерт не відповів — він саме намагався ватною паличкою засунути паперову хустинку у маленьку пробірку.

До готелю «Озеро» у Рибчевому Лазі Тарас, Тіна і Цвілак прибули пополудні, коли сонце вже сховалося за Воґелем і температура впала до нуля. Вони припаркувалися на стоянці, на якій було більше машин, аніж під час їхнього першого візиту, і яка була повністю, аж до асфальту очищена від снігу. На паркінгу стояла автівка Ґолобової групи зі знаками Національної лабораторії судової експертизи. Тарас знайшов експерта у готельному буфеті; той був у товаристві двох колег — Долеса і незнайомого чоловіка. Тарас глянув на годинник — четверта. Зараз він мав проїжджати Беляк, що за годину їзди до Кляйнкірхгайма, якщо вірити Мішлену. Тарас відчув полегшення.

Цвілак і Тіна відразу знайшли спільну мову. Тіна була чарівна, чемно відповідала на запитання Цвілака, які дуже нагадували Тарасові запитання при їхній першій зустрічі, потім розпитувала патологоанатома про початок його роботи і вислухала ту саму історію, що й Тарас, просто вона її почула на десять років раніше, ніж він свого часу, а тоді завела мову про Мільчинського, Цвілакового наставника і героя словенської патологоанатомії. Тіна згадала дві його відомі праці й запитала думку Цвілака про речі, про які Тарас уперше почув, аж старий десь там при повороті на Трієст схвально покивав головою у бік водійського сидіння, а вголос сказав: «Добру помічницю ти собі зладував, Тарасе».

Коли вони минали Радовлицю, Цвілак уже спав, і Тарас у дзеркалі заднього огляду побачив, як Тіна всміхнулася й підморгнула йому. Він і сам не знав чому, та йому здалося, наче вона щойно склала іспит.

— Сьогодні вже нічого не вийде, — почав замість привітання Ґолоб. –Клапан на одному з циліндрів пошкоджено. Завтра вранці мають привезти новий, і аквалангісти знову зможуть працювати. Але буде нелегко, бо... Цей пан тобі розповість.

Ґолоб показав на чоловіка з густою сивою бородою, який скорботно сидів неподалік. Він був одягнений у мисливську куртку, під якою виднівся товстий сірий пуловер, у бриджі, товсті шкарпетки і високі чоботи. З кишені куртки стирчали чи то шапка, чи то рукавиці кольору пуловера. Тарас підійшов до столу і подав руку. Від чоловіка долинала суміш ароматів, з яких запах хліва був найприйнятнішим.

— Штефе, — представився той. — Мене звати Антон, але всі мене кличуть Тона.

Тіна теж подала йому руку, яку він, як і Тарасову, потиснув без особливої радості.

Тарас розглянувся довкола і показав жестом на вільний стіл у найвіддаленішому кутку.

— Ходімо туди.

Усі сіли, Тарас рішучим помахом руки зупинив офіціанта, який, було, рушив до їхнього столу. Інспектор витягнув з кишені записник і ручку.

— Отож, Тоно, розкажіть, що сталося.

Чоловік відкашлявся, і схоже було, що його хвилювання зростає.

— Ну, бло так... Я був на озрі. Я хтів перевірити вудки, і...

Він замовк і з обережністю глянув на Тараса.

— Хоча зараз не можна рибалити, — підказав йому інспектор.

Чоловік від тривоги став затинатися...

— Ну, я вийхав на сома, соми тут і так не водьця, так кажуть...

Він зупинився, занепокоєно розглядаючи скатертину на столі і чекаючи, що Тарас його врятує або погубить. Тарас вирішив іще кілька хвилин посмажити його на повільному вогні у тиші.

— Це порушення, — зрештою заговорив інспектор, ніби не почувши тієї останньої репліки про сомів, — однак ми з колегою і колегами, — Тарас показав на стіл, де сиділа група Ґолоба, до якої доєднався Цвілак, — не полюємо на порушників. Ми тут через іншу справу, і, якщо ви докладете зусиль і нам допоможете, ми забудемо про те, що ви робили на озері.

Чоловік з полегшенням зітхнув.

— Ну, я міг і не повідомти, — мовив він уже сміливіше, щоб сподобатися Тарасові.

— Тоді це вважалось би злочином, а не порушенням. А про злочини ми пам’ятаємо.

Коли чоловік закінчив, у записнику Тараса було три речення.

— Це була чоловіча голова чи жіноча?

— Не знаю... Здаєця, чоловіча.

— Тільки голова?

— Що ви хочете сказати?

— Ви витягнули з озера лише голову чи під нею було ще щось?

— Ая, було, було. Я перше був пдумав, що взагалі йго не витяну.

Тарас іще раз звірився із записами. Є що є.

— І що ви про це думаєте?

Чоловік на нього вражено глянув.

— Шо ви майте на ввазі, про шо думаю?

— Ви, напевно, чули, що то не перший труп, який ми знайшли в озері?

Рибалка стенув плечима.

— Не маю пняття. Та жінка не наша, бо...

— Бо інакше всі би знали?

— Та. І про того так само. В селі ніхто не пропдав.

Тарас кивнув. У маленьких громадах усе про всіх знають, усі між собою знаються. І всі мовчать, якщо потрібно.

— Ви розповіли нашим колегам про жінку, яка завагітніла, а дитини не було. Це все, що ви про це знаєте?

Тарас уважно стежив за бородатим обличчям і правильно робив, бо міг би пропустити мить, коли зіниці співрозмовника на секунду розширилися. Він одразу ж узяв себе в руки, може, лише ледь сильніше примружив очі, ніж раніше.

— Ая, Тоначева нещасна, яка потім кинулася в воду. Більше нічо не знаю, то і так забгато.

Тарас іще пробував порозпитувати, від кого жінка завагітніла і як сталося, що поліція не відкрила справи, що говорили люди про долю дитини... Та у відповідь чув лише: «Більше нчо нзнаю».

Інспектор зітхнув і повернувся до Тіни, яка, здавалося, тільки цього й чекала.

— Це ви батько дитини?

Тона здригнувся і став підніматися, ніби збирався відштовхнути стіл, мало не кричучи:

— О нє, нє, то вже нє! Та яке! Де ж мені...

Він перелякано дивився на Тіну, яка стенула плечима.

— Я подумала, що ви й цього разу скажете: «Більше нчо нзнаю».

Тарас зітхнув і зазирнув у записи, ніби перевіряючи, чи те, що він записав, має хоч якусь прикладну цінність, і, схоже, вирішивши, що ні, ще раз обернувся до чоловіка.

— Отож це все, що ви можете мені повідомити?

Чоловік покивав головою, провів рукою по бороді, похитався на стільці, наче боровся сам із собою, а тоді змовницьки нахилився до Тараса. Поліцейський теж до нього нахилився і впіймав ніздрями хмару запахів хліва, застояного поту й лікеру.

— І все ʼдно, ті вусані таки водьця там, на дні Фужинської затоки, ви ше згадаєте, шо я вам гворив.

— То ми на сьогодні закінчили? — запитав Тарас, коли вони повернулися до Ґолоба з його групою і до Цвілака.

— Ми закінчили б і без проблем з клапаном. Знаєш, яка глибина озера в цій частині? Я вже мовчу про те, що температура води якийсь градус-два. Вони раз опускалися, а за правилами двічі не можна.

— І що тепер? — запитав Цвілак.

Тарас збентежено обернувся до нього. Коли подзвонив Брайц, інспектор подумав, що в Бохині на нього вже чекає труп, а не те, що вони тільки повинні будуть його знайти.

— То що, їхати назад, а завтра знову сюди, чи як?

Тарас стенув плечами.

— Коли ви завтра тут будете?