Тадей Ґолоб – Озеро (страница 53)

Його охопило гарячкове очікування. Якщо волосінь лишиться непорушною, то, значить, гачок зачепився за гілку якогось стовбура, який лежить там уже століття. А якщо це... Він потягнув сильніше, та все ж обережно, щоб волосінь не порвалася. Вона ще сильніше натягнулась, і він уже хотів попустити, вилаятись і відкласти справу, обдумати все, спробувати ще раз і, якщо нічого не зміниться, добути ніж, відрізати її й забратися додому, але те, за що зачепився гачок, ворухнулося, волосінь попустилася на кілька сантиметрів, які він швидко намотав на котушку. Він знову потягнув, знову волосінь послабилася, він знову швидко намотав і з розчаруванням зрозумів, що те, що було на шнурку, — не риба. Риба впиралась би, а те, що висіло на гачку, було важким і намертво прибитим до дна озера — три дзвіниці під поверхнею води, а тепер поволі піднімалося до нього. Бог знає, що це. Люди викидають у воду все що завгодно.

Чоловік перехилився через край човна. «Вже час тобі показатися», — сказав він і про всяк випадок поклав поруч на дошку ще сіті. Може, це все ж таки старий задиханий сом, якому він скоротить муки. На тарілку не піде, буде трофей. А тоді водою пішли хвилі, піднялися три пухирі, тріснули і сягнули його носа. «Фе! — хотілося йому крикнути, коли він вдихнув сморід гнилизни. — Якась дохлятина...»

Він іще більше нахилився над водою, взявся за волосінь і востаннє смикнув її на себе — він уже добрався до шнура зі свинцевими доважками. За тридцять сантиметрів під ним висіло щось важке. Він підтягнув шнур до себе і закричав з жаху.

З води на нього дивився диявол, покритий зеленими водоростями, під якими проглядалася біла, як вапно, шкіра; він дивився одним широко розплющеним оком, а в другому, порожньому, стримів гачок, великий одинарний гачок для сома, гачок, на якому й дотепер було насаджено курячі серця й печінку, і здавалося, ніби вони вилізли з голови того монстра.

Рибалка відхилився назад, гепнув на дно човна, човен хитнувся, вудка впала у воду, і коли він за кілька хвилин, які пролежав на мокрому дні, наважився виглянути за край, ніде не було ні голови, ні того, що було під нею, ні його вудки. Він наче навіжений завеслував до берега, вискочив з човна, не витягуючи його з води, і, минувши автомобіль, промчав усю дорогу додому.

Розділ 32

Через чотири години Ґолоб мусив визнати поразку. На великому зеленому військовому полотні, перед яким він сидів навпочіпки, було поскладано численні кістки, і як він їх не обертав і не вивчав, серед них не було жодної, яка могла б належати дитині, немовляті. А земля, звідки їх було викопано, не давала сподівань на те, що вони збереглися. Суха, піщана, добре аерована. Він підвівся і кивнув Брайцові, котрий вперше за весь той час з’явився на цвинтарі, — до нього кілька разів навідувався Остерць.

— Як нема, то нема, — сказав Брайц. — Чого нема, того нема.

Він видобув з кишені мобільник і набрав номер.

— Мішн комплітид, на жаль, безуспішно. Дати тобі Ґолоба? — і простягнув телефон експертові.

— Нічого не вийде, Тарасе. Коли щось у тих могилах і було, то вже нема. Нічого не залишилося.

— Запитай, чи нам їхати в Средню Вас, чи вона відміняється? Або я сам...

Брайц мало не вихопив мобільник з рук Ґолоба і повторив запитання.

— Так, але...

Брайц закотив очі і попрощався.

— Тарас усе-таки хоче, щоб ми подивилися могилу в Средній Васі. Цілий день намарно...

Брайц лайнувся і рушив до авта. Ґолоб збентежено дивився йому вслід, а потім глянув на робітників біля могили.

— І що тепер? — запитав екскаваторник. — Закопуємо назад?

— Так, мабуть...

Один із копачів узяв плахту з кістками, склав докупи чотири кути і витрусив вміст у розриту яму. Екскаваторник увімкнув двигун і металевим ковшем зачерпнув землю. Ґолоб із незрозумілими відчуттями рушив услід за Брайцом і Остерцем до автівки.

— Якщо мусиш, то мусиш, — сказала вона, сівши на заднє сидіння «ауді Q5».

— Мушу, — відповів Тарас, — і мені здається, що не дуже порядно... — він не встиг договорити, як Аленка захряснула дверцята.

Тарас махав услід машині Балажичів, поки та не зникла з вулиці. Дружина, правда, не махала йому у відповідь, і Тарас подумав, що вони вперше від народження дітей проведуть нарізно більше, ніж два-три дні. Він дістав з авта всі свої речі, залишив лише те, що потрібно для бігу на лижах, тоді витягнув з кишені телефон і наклацав номер.

— Що тобі треба, Тарасе, сьогодні п’ятниця, — почулось у динаміку.

— В Бохині виплив іще один труп, тож я подумав, може, тобі буде цікаво.

— Ти ж знаєш, що я вже не виїжджаю на місце події, — сказав Цвілак.

— А якщо зробиш це востаннє, перед тим як вийдеш на пенсію?

У відповідь тиша.

— Я їду туди у товаристві однієї панянки, і нам потрібна нянька, яка буде наглядати за юною леді, якщо та не встоїть перед моїми чарами.

Ще кілька секунд він мусив почекати, поки отримав відповідь.

— Дай мені півгодинки на збори. А про що йдеться?

Тарас розповів усе, що знав, і, попрощавшись із Цвілаком і знайшовши у телефоні номер Тіни, раптом подумав про те, що заповідається на цілу вечірку. Ідіотська думка.

Стара Фужина не мала свого цвинтаря. Це село входить до парафії в Средній Васі, над якою стрімко здіймається церква святого Мартина, довкола церкви розкинулося кладовище. Завдяки своєму розташуванню церква видається більшою, аніж є насправді. Вже з першого погляду стає зрозуміло, що тутешній цвинтар відрізняється від цвинтаря в Єсеницях. Гарно впорядковані католицькі могили з кам’яними надгробками чи деревʼяними хрестами, засаджені квітами. Біля огорожі вниз на село дивиться камʼяний обеліск, поставлений у памʼять воїнів великої армії, на обеліску викарбувані імена і дати народження полеглих у Першій світовій війні.

— Похорон, чи що, — зауважив Остерць, коли вони стрімким узвозом поміж будинками наближалися до церкви. Вгору по дорозі піднімалося стільки людей, що поліцейське авто рухалося дуже поволі.

— Щось вони геть неприязні, — сказав Брайц.

Поліцейські зупинилися перед маленькою стоянкою на терасі праворуч від вʼїзду. Перед вʼїздом стояв екскаватор, схожий на той, що був у Єсеницях.

Далі він проїхати не міг, бо проїзд загороджував наспіх поставлений деревʼяний шлагбаум.

Ґолоб опустив вікно і звернувся до чоловіків, які стояли біля шлагбаума.

— Ви не могли б це забрати, будь ласка?

Чоловіки нічого не відповіли, але їхні погляди заблищали гнівом.

— Ми з поліції... — знову спробував Ґолоб з таким самим ефектом.

Брайц відчинив дверцята і вийшов.

— Що таке? — закричав він. — Ви що, глухі? Ми приїхали офіційно, і хто нам завадить, тому кришка.

Чоловіки довкола напоперек поставленого шлагбаума переглянулися. Один із них ступив до Брайца. Йому було приблизно сорок років, він був одягнений у зелену мисливську куртку і мав на голові відповідний капелюх.

— Ви не будете рити на нашому цвинтарі, навіть якщо ви сто разів з поліції.

Брайцові чоловік видався знайомим, проте він не міг згадати, звідки.

— А ви хто?

— Ви добре знаєте, хто я.

Тоді Брайца осяйнуло. За день до того вони розмовляли по телефону. Хоча слово «розмовляли» занадто гарне для того, щоб описати їхнє спілкування.

— Добрий день, — привітався Брайц тоді. — Я хочу поговорити з паном Янезом Балохом.

На другому кінці телефону — тиша.

— Я з поліції, і я хочу поговорити з ним, тобто з вами, якщо це ви...

— Про що ви хочете поговорити зі мною? — недовірливо озвався голос на тому боці.

— Про смерть вашої сестри Діани Балох...

— Я не буду з вами про це говорити.

— Послухайте, — спробував Брайц, — я хочу лише...

У відповідь пролунали короткі гудки.

— Я не дозволю чіпати свою сестру! — вигукував чоловік, і на його крик натовп, що простував до церкви, оточив їх.

— Вандали!

— Я хотів про це поговорити з вами, — знов обізвався Брайц. — Якби ви погодилися на аналіз ДНК...

— Я нічо тобі не дам! — кричав чоловік. — Ніякого аналізу не получиш!

Брайц витягнув з кишені поліцейське посвідчення і розлючено вимахував ним.

— Бачиш це? — репетував він, та відразу ж відсмикнув руку, бо чоловік у мисливській куртці плюнув на документ. Плювок поцілив у куртку Брайца.

— Придурок! — закричав Брайц і рушив на Балоха.

Натовп принишкнув, вагаючись, чи підтримати односельця, чи ще зачекати. Все ж таки це була поліція, хоча й не у формі, та плюватися...