Тадей Ґолоб – Озеро (страница 56)

Перед ним здіймалася низка коротких підйомів, які вели до найвищої точки кола. Тарас помчав туди в шаленому темпі, швидше, швидше, ще швидше, і, досягнувши місця, звідки траса спускалася донизу, не витримав. Задихаючись, упав на коліна, а тоді завалився на бік і зарив лице у сніг.

Коли прийшов до тями, серце билося спокійніше, нерівномірне болісне хапання повітря змінилося глибоким диханням; він перевернувся на спину і задивився у нічне небо з мільярдами зірок, які можна розгледіти лише там, де їх не заступає штучне освітлення чи забруднене повітря. Як тоді, коли він вийшов уночі зі свого намета за потребою у базовому таборі під Дхаулагірі, а потім іще довго-довго не міг вернутися назад. Він стояв під білим куполом, який здіймався перед ним на чотири кілометри, і вдивлявся в зорі, вслухався у вітер, який уночі тягнув з Прихованої долини до Французького перевалу, й усвідомлював, наскільки все неважливе. Він сам, його напарник у наметі, інші в інших наметах, люди у селах в долині, той мільярд людей трохи південніше від Індії — всі і все на світі.

Тарас звівся на ноги, все ще спираючись руками на стегна, і вже зібрався спускатись, аж його погляд зачепився за озеро, що виблискувало вдалині сріблом. Це якесь світло на поверхні? Він став приглядатися. Щось блимало, розбившись рівномірно на численні іскорки... Ні, це не світло, це відблиски місяця на поверхні води. Тарас іще трохи постояв, поки серце не втихомирилось, і вслухався у тишу довкола. Звідти, де він стояв, було видно велику частину озера, але жодного знаку присутності людини. Стара Фужина ховалася за одним із пагорбів, а готель на цьому, ближчому боці озера заступав інший. На його західному краї, в Уканці, густішала молочна пара, туман, який до ранку, мабуть, накриє все озеро, хоча цієї миті він нерухомо висів над дачними будинками люблянських лікарів. Ніде жодного світла, крім отого вгорі, ніде жодного автомобіля і навіть собачого гавкоту. Влігся навіть ледь чутний вітерець, і в рівнесенькій гладіні озера відбивалися місяць і зорі, які вже й не миготіли, тому не було видно, де озеро закінчується, а де починається його берег. Якби зараз на поверхню виплив труп, якби що-небудь піднялося з дна, він би це помітив, він би помітив дрібні хвильки, які ширяться концентрованими колами з крихітною точкою посередині. Йому стало шкода, що він так зіпсував собі враження.

Звідки всі ці думки? Виріс рівень толерантності? Чи відтепер навіть біг не поможе? Його останній антибіотик перестає діяти?

Дурниці, мовив чоловік сам до себе, дай собі спокій, дай спокій Аленці. Що б там не сталося... це все дурниці. Лиши трупи там, де вони є.

Йому стало холодно, і він трасою спустився донизу.

Розділ 34

У номері не було нікого. На мить Тарас подумав, чи не розтягнутися на підлозі, але, торкнувшись ковроліну, вирішив, що йому затвердо, і пішов у душ. Він відчував приємну втому, приємну навіть від думки, що на сьогодні всі обов’язки позаду. Всі. Що на нього чекають посиденьки з людьми, які йому симпатичні. Він зателефонував Цвілакові й дізнався, що вони з Тіною у готельному буфеті.

— Ну що, ми набігалися? — запитав Цвілак.

— Набігалися.

— Мушу зізнатися, що я тобою захоплююся, Тарасе.

Тарас стенув плечима.

— Захоплення — це найчастіша реакція, яку я викликаю.

Тіна засміялась, і Цвілак подивився на неї спідлоба.

— Колега, очевидно, теж. Вона розпитувала про тебе, але я не міг їй особливо допомогти.

Дівчина почервоніла.

— А що тебе цікавить?

— Та я просто... — затнулася вона і втупила погляд у стіл.

— Ну, гарно вам посидіти, — сказав Цвілак, встаючи з-за столу. — А я йду насолодитися самотністю нашого номера.

— Ти не випʼєш з нами?

Цвілак заперечно похитав головою.

— Я вже випив, і якщо випʼю ще, з мене завтра нічого не буде. Я вже достатньо старий, щоб знати, коли треба зупинитися. На жаль. І, до слова, я хроплю. Тож розбудіть мене, будь ласка, коли підніметесь, і я спробую зайняти таку позу, щоб заважати поменше.

Цвілак кивнув офіціантові і показав рукою на Тараса, мовляв — він заплатить.

— У вас є безалкогольне пиво?

Офіціант похитав головою:

— Є легке.

Тарас замовив сандвіч, кока-колу і склянку води. Офіціант глянув на Тіну і порожнє кавове горнятко перед нею.

— Будете ще щось?

Тіна подивилася на своє горнятко, а тоді на Тараса, який теж подивився на її горнятко. Дівчина всміхнулася; в неї була цікава посмішка: через ледь виступаючі ікла вона нагадувала милу вампірку. У нього в дитинстві була кішка, яка мала такі довгі ікла, що вони стирчали назовні навіть тоді, коли писок був стулений. У Тіни — ні.

— А я б зараз випила пива.

Офіціант пішов до барної стійки, а Тарас секунду-дві проводжав його поглядом. Скільки ж часу минуло від його останнього пива... Чи він зможе пригадати смак?

— Нічого, якщо я випʼю пива? — запитала вона, ніби учениця.

— Гастроезофагеальний рефлюкс.

— Га?

— У мене синдром подразненого кишківника, я реагую на алкоголь.

— Що?

— Мене зазвичай усі про це питають. Тому я не пʼю.

Трьома реченнями він їй усе розповів. Він зарахував дівчині плюс — за те, що вона не ставила зайвих запитань і навіть не пробувала звичного «а звідки ти знаєш, що воно не минуло, ти ж так довго вже не пив...». Він просто знає, і все.

— Ти не проти, якщо я питиму? — запитала вона.

— Ні, я звик.

Вона засміялася.

— Я мала на увазі також те, що ти — мій шеф.

— Я не знаю, чи ти отримаєш добові за сьогодні, тому формально ти навіть не на роботі.

Обоє розсміялися.

Офіціант приніс сандвіч, кока-колу й пиво і, звичайно, забув про воду. Це був один із тих закладів, які в імʼя загадкової вишуканості подавали пиво лише в маленьких пляшечках. Коли Тарас іще пив, його це страшенно дратувало. А тепер перед ним стояла пляшечка темної підсолодженої води з кофеїном — його клітини прагли і цукру, і кофеїну, тож хай їм буде. Тіна налила пиво в склянку і відпила ковток. Тарас уже натренувався не думати про це, але час від часу йому не вдавалося стримати бажання. І тепер, наприклад, він заздрив Тіні через це пиво. Він узявся за сандвіч.

— Ти регулярно бігаєш на лижах?

— А, це твоє питання? Я думав, буде щось складніше.

— Це потім.

За останні два роки це було втретє. Ні, він не часто бігає на лижах, бо снігу майже не було. Колись так, коли ще були справжні зими.

— Тепер у Рожнику, Полхограйцях або вночі на Шмарній горі я займаюся чимось середнім між бігом і ходьбою.

Вона була вдягнена в обтислий зелений пуловер, і Тарас примушував себе не витріщатися на два горбики під ним. І коли його погляд таки звертав туди, він щоразу нагадував собі, що він старший на двадцять років, і думав також, що ані Міхелич, ані Прелц не мали з цим жодних клопотів. Йому хотілося вірити, що він кращий за них, але що, коли справа була просто у нагоді? Що, коли він просто не народився переможцем і не мав їхнього нахабства? Що, коли йшлося про мораль із запашком? Скільки любовних пригод міг мати інспектор-криміналіст, якби докладав зусиль? Якими були його шанси у порівнянні з лікарем-хірургом — викладачем у медичному університеті? З директором найбільшої фармацевтичної компанії в країні? Настільки малими, що думка про те, як вона скидає вузький зелений пуловер, розстібає заради нього бюстгальтер... здалася такою леткою і такою нереальною, що стала безпечною. Пиво, звичайно, допомогло б поставитися до цього безтурботніше, про це Тарас пам’ятав, і на мить задумався, чи Тіна часом замовила пиво не з подібної причини.

— Це було так по-дитячому.

— Що?

Вона потупила погляд, ніби їй було соромно зізнатися.

— Оте... Розчарування, що вбивця — звичайний божевільний, і всякі такі дитячі дурниці... Що я не міс Марпл... Коли ми повернулися від дружини Хлеба, я... отямилася.

Дівчина подивилась на нього.

— Ти ж знаєш... Що тут не кримінальний роман, що це не фільм, що мертві — це не просто трупи.

— А я думав, що тебе протверезив вигляд обличчя Хлеба.

Тіна задумалась, а тоді похитала головою.

— Ні. Правда. Було неприємно, особливо для шлунка, але... не знаю... У дружини мені було гірше. Я не хотіла б такого зазнати знову.

— А хто хотів би?

Дівчина піднесла склянку і зробила довгий ковток. Тарас випив свою кока-колу. Труднощі абстиненції в тому, що не існує жодного адекватного замінника алкоголю. Особливо тоді, коли в наявності нема безалкогольного пива, яке має хоча б той самий вигляд і об’єм.

Вона пролила пиво на гольф.

— О, чи я раптом не спʼяніла?

Дівчина серветкою промокнула три краплини на одязі.