Тадей Ґолоб – Озеро (страница 57)

— До того ж, новий труп в озері повернув тебе в «СSI»[32].

Коли вона натягнула гольф, вигляд став іще кращим. На мить йому подумалося, чи вона не зробила це навмисне. Хоча б трішечки навмисне.

— А ти можеш дивитися ті серіали?

Тарас кивнув головою.

— Після стількох років і справ?

— Я не дивлюся їх із професійної точки зору. Я дивлюся на стосунки між людьми, а форма... Форма — це просто форма. Фільм може бути поліцейський, медичний, будь-який. Все одно кінець завжди однаковий — герої наприкінці одружуються або ні.

Тарас розповів їй анекдот про бабцю, яку онук застав о першій ночі за переглядом порнофільмів...

Крім того, останнім часом він дивився по телевізору лише спорт — Лігу чемпіонів, теніс у Парижі й Вімблдоні, Тур де Франс... Інформаційних передач він уже давно не переглядав, а фільми — тільки на DVD.

Іще один ковток. Вона долила пива у склянку. У пляшці залишилося заледве на палець.

— Тарасе, чому ти пішов працювати у поліцію?

— Пішли справжні запитання?

Він засміявся. Дівчина не піддалася.

— Так.

— Чому я пішов працювати у поліцію?

Він підніс склянку, начебто для того, щоб подивитися, чи в ній щось залишилось, а оскільки вона була порожньою, поставив її назад на місце.

— Це довга і нудна історія.

— Я люблю довгі й нудні історії, — сказала Тіна і відкинулася в кріслі. — Звичайно, якщо ти не проти розповісти. Цвілак мене попередив, що ти можеш не захотіти.

Тарас озирнувся у пошуках офіціанта — той висів за своєю стійкою і робив вигляд, що нікого не бачить.

— Ні, не любиш. Нудних історій ніхто не любить, тому фільми і детективи такі, які є. Бо...

Він показав на майже порожню пляшку, і Тіна кивнула. Тарас помахав офіціантові і підняв палець — мовляв, по­втори. Офіціант приніс нове пиво і забрав порожню пляшку.

— А я... я буду каву, — попросив Тарас.

— Кава тобі не шкодить? — запитала співрозмовниця.

— Ні, але я й не пʼю багато кави. Дві на день.

Тарас зачекав, коли офіціант принесе його третю каву цього дня. Дівчина терпляче стежила за тим, як подали замовлення і як Тарас переставив горнятко з підставки на стіл.

— Я не про це питала, Тарасе, але гаразд... Отож?

— Бо злочинці зазвичай тупі як валянок. У серіалах, які ти дивилася, справу розслідують слідчі, звихнені на психології. І в книжках також. А це неправда. Нема геніальних злочинців, це здебільшого звичайні кретини... Ти знаєш, як ми знаходимо більшість грабіжників?

Дівчина стенула плечима.

— Зазвичай ми знаходимо грабіжника, бо він на місці злочину забуває плоскогубці чи лом, забуває інструмент, який використовував для злому. Завжди або майже завжди. Або під час грабунку запалює цигарку і залишає її там. Якщо я втрачу роботу, я подамся в кримінал, збиратиму недопалки і залишатиму їх на місцях пограбувань. А ще буває, вони п’ють пляшку пива і лишають її там.

Якби він у цей момент пив пиво, це могло б стати виправданням.

— Ти гарна жінка, — мовив Тарас. — І мушу визнати, хоча й не радо, що Дрварич раз у житті виявився правим.

— Я пʼю пиво не для того, щоб з тобою переспати, Тарасе.

— А навіщо?

— Бо мені подобається смак.

Вони розсміялись, а Тарас намагався розібратися в своїх почуттях — її відповідь викликала жаль чи полегшення?

— Проблеми виникають тоді, коли в діях не бачиш логіки, коли не знаєш, навіщо хтось щось зробив. Випадковий злочинець, який не вчинив жодного правопорушення, а тоді раптом із ним щось сталося. Такі стають проблемою. Хоча рано чи пізно він сам проговориться.

Задзвонив Тінин телефон, вона понишпорила в кишені, витягнула його, подивилася на вхідний номер і вимкнула.

— Не піднімеш?

Вона похитала головою.

— Я пригадую одного типа, який підробив вісімсот пʼятдесят чеків, і ми намагалися примусити його щось написати, щоб порівняти почерк, а він відмовлявся. Поки Пенца дещо не придумав. Він показав типу якийсь текст: «Це ти написав!» — «Ні, не я». — «Як не ти?» — «Не я». — «Напишеш для порівняння?» — «Напишу». І він написав. Був у нас також інспектор, котрий ходив на допити з лупою, яку наставляв на допитуваного: «Я бачу твої думки, зізнавайся». І віриш чи ні, але були такі, що зізнавалися.

Тіна реготала, і Тарас теж розсміявся.

— Одне слово, не чекай чогось грандіозного. Я вже два­дцять років у поліції, і я не знаю, чи за всі роки назбиралось би матеріалу на два фільми, які б надавалися до перегляду. Ця справа може виявитися найцікавішою у твоїй карʼєрі.

Дівчина піднесла склянку і відпила ковток, не відводячи погляду від співрозмовника. Є жінки, подумав він, що пʼють пиво як чоловіки, а є такі, що пʼють його, наче це рицинова олія. Тіна не належала ні до перших, ні до других. Симпатично — ось слово, яке спало йому на гадку.

— Ти не з Любляни, Тарасе, правда?

Він похитав головою.

— Ні.

— Тобі нудно зі мною?

Він знову похитав головою.

— Марибор... точніше, околиці. А потім я приїхав у Любляну в школу кадетів, бо в нас не було грошей на інший заклад, а кадетська була державна. Так я потрапив у поліцію. Потім я якийсь час працював у відділенні в Мостах, тоді в Інституті внутрішніх справ, де вчився на курсах і позбувся уніформи... І це все.

Дівчина дивилася на нього, ніби сподівалась на продовження, ніби хотіла ще щось запитати, але не знала, чи можна.

— А Тарас — це твоє справжнє імʼя? Тарас Бірса?

— Бо що?

— Бо Тарас — рідкісне імʼя, а Бірса — це ж прізвище, поширене в Приморʼї, а не в Штирії.

Він кілька секунд помовчав, підніс горнятко і задивився всередину, ніби хотів розшифрувати знаки на гущі.

— Це моє єдине імʼя, — сказав він нарешті.

Дівчина кивнула головою.

— А ти?

— Я? Ну, моя історія справді дуже нудна... Я з Любляни, тато — вчитель словенської, мама — бібліотекарка. Гімназія, психологія, компʼютерні технології. І це все. Тобі смішно... ти смієшся?

— Вибач, я не стримався.

— Ні, ні... Може, я погоджуся з тобою. Що саме тебе розсмішило?

— Оте останнє, якщо чесно, — зізнався Тарас.

— Бо що?

— Бо якщо говорити про комп’ютерні технології... Компʼю­тер — це робочий інструмент, трактор. Людині він потрібен, але я не знаю, чому ним усі так захоплюються. Ти ж не поїдеш на тракторі у місто, його завдання — орати землю.

— Ні, це не зовсім так. Компʼютерні технології — новий світ, цілий новий світ, у якому люди фактично проводять щораз більше часу. Те віртуальне, про яке ми постійно говоримо, більше не є віртуальним.

— Я — ні.

Дівчина розсміялася.