Сьюзен Хилл – Напровесні (страница 1)
Сьюзен Хілл
Напровесні
Англійська письменниця Сьюзен Хілл (нар. 1942 р.), почавши свій творчий шлях у шістнадцять років» ще студенткою, за останнє десятиліття стала одним з провідних майстрів сьогоденної англійської літератури, мало не щороку здобуваючи визначні літературні премії Великобританії. В її творчому доробку близько десяти романів, збірники оповідань, п’єси.
Радянський читач уперше познайомився з творчістю Сьюзен Хілл у 1975 році, коли журнал «Иностранная литература» опублікував добірку оповідань із книжки «Трохи співів і танців» (1973), а в 1978 році на його сторінках побачив світ роман «Я в замку король» (1970).
Для творчості Сьюзен Хілл характерна поглиблена увага до психології людини, до світу особистих переживань у найбільш драматичні, а часто й трагічні моменти людського життя. Герої її творів — прості люди, що живуть у тихій англійській провінції, далеко від великих міст, немовби ізольовані, відчужені від складних соціальних і політичних проблем сучасності. Тема людської самотності, страждання, розпачу домінує в більшості творів письменниці.
Власне, ця сама тема лежить в основі й одного з останніх романів Сьюзен Хілл «Напровесні» (1974), що пропонується увазі читачів «Всесвіту». За свідченням самої письменниці, це твір автобіографічний, і хоч навряд чи варто розуміти ці слова надто буквально, однак ця обставина робить його тим більш цікавим як безпосереднє художнє відображення реальних подій. У цьому романі знову йдеться про страждання і розпач, але, на відміну від попередніх творів Хілл, у ньому не так відчутна гнітюча атмосфера безнадії та зневіри. Героїня твору зрештою знаходить у собі сили перебороти горе й самотність І повернутися до життя, щоб бути корисною людям.
Саме це й дає дослідникам підстави говорити про гуманістичний пафос роману «Напровесні» і розглядати його як новий етап у творчості талановитої англійської письменниці.
ЧАСТИНА ПЕРША
І
Вона причинила за собою двері, і стало зовсім тихо, зовсім темно. Вона стояла і вдихала ледь чутний сухий запах орляка, що долинав з вигону. Тепер уже все було сухе, бо майже три тижні палило сонце.
Ця погода змучила її. Проте, коли в квітні й травні лили дощі, глухе ляпотіння крапель по даху також її дратувало. Вона аж ніяк не сподівалася, що звертатиме увагу на погоду — на спеку, вогкість або хмари, на день або ніч, — адже все це існує поза її свідомістю, поза межами її розпачу. Але воно турбувало її, непокоїло, наче опік або невигойна рана.
Вона чекала, поки очі її звикнуть до темряви, і тоді вона піде вузькою стежкою поміж грядками та фруктовими деревами до курника. Цієї ночі не чути було ні совиного крику в гаю, ліворуч від будинку, ні шелесту дерев.
Раптом вона згадала: я самотня. Я сама-самісінька на цьому світі.
Немає ні інших людей, ні тварин, ні пташок, ні комах, немає людського дихання, немає ударів серця, не ростуть дерева, не шелестить листя, а трава висохла. Немає нічого.
Це було для неї нове відчуття. Власне, не відчуття. Самотність, страх перед нескінченними днями й ночами в порожньому будинку, безпорадне усвідомлення довічної розлуки з Беном — ото були відчуття.
А це щось зовсім інше. Це був стан. Це був факт. Абсолютна, безнадійна самотність. І все.
Тим часом місяць вийшов з-за хмари, і в його тьмяному світлі вона могла тепер бачити сірі стовбури фруктових дерев та розлогі верхівки в’язів. В темряві не можна було розрізнити барви, лише обриси. Вона повільно пішла в глиб саду. Була тільки дев’ята година. І був кінець серпня. Тепер щовечора вона заганятиме курей на кілька хвилин раніше, і ці хвилини наближатимуть зиму. Хоча їй не хотілось думати про зиму.
З луки долинув рев віслюка, і вона аж завмерла, сама не своя від страху, так це було несподівано і так сумно. Той рев завжди здавався їй трохи сумним і жалібним, наче волання про допомогу, про співчуття — хоч Бен і сміявся з неї: віслюкові, мовляв, зараз живеться просто чудово, адже він тішиться їхньою любов’ю і має цілий акр паші.
А Бенів брат Джо розповідав їй, що в Африці звірі — гієни, зебри й шакали — кричать ще чудніше; щоправда, про тих звірів він лише читав у книжках і лише уявляв їхні крики. Багато розповідав їй Джо усякої всячини, і знав він дуже багато — почасти з книжок, а почасти завдяки своїй природженій кмітливості. І слух у нього був гостріший, ніж у інших, так що він міг розпізнати щебет будь-якої пташки і навіть знав, як змінюється їхній спів протягом року; міг вгадати по шарудінню в кущах, що там пробігло — кролик, горностай чи лисиця.
Отакий він був, Джо. Минув і уже тиждень, чи навіть більше, як він востаннє її навідав; тепер вона вже не втрачає відчуття часу, як у ті перші тижні, коли для неї все зливалося докупи: день із ніччю, понеділок із п’ятницею, — і жодна година прожитого часу не мала j ніякісінького сенсу.
Почувши її ходу, віслюк заревів знову, і вона, вже заспокоївшись, тихенько озвалася до нього. Навіщо Бен купив віслюка? Коли він привів його і додому з м’якою мотузкою на вкритій виразками шиї, то сказав, що це подарунок для неї, та й для нього також — «аби щось живе було поряд».
І Бен натрапив на віслюка за Довгим гаєм. Тварина з великим хомутом на шиї була прив’язана до дерева на узбіччі дороги. Лудильник, якому віслюк належав, з радістю погодився продати його за фунт стерлінгів, узявши на додачу сир, варені яйця та пиво, що знайшлися у Бена в торбі.
Того дня віслюк дивився на і них якимись застиглими очима; його брудно-сіра шерсть позлипалась від струпів. Він побрів стежкою на луку, потім зупинився і так стояв, не вірячи у своє визволення від хомута, а можливо, він і боявся цієї волі, боявся, що навколо нього стільки паші.
Днями стояв він, притулившись до огорожі, і не доторкався ні до сіна, ні до трави, що їх йому приносила Рут.
Минуло кілька днів, перш ніж він нахилив голову до відра і то лише тоді, коли Рут зникла з його очей, зайшовши до будинку.
Щоб подолати цей страх, потрібні були тижні, тижні витримки й ласки, протягом яких Рут спускалася стежкою на луку, лагідно говорила до віслюка і навіть легенько торкалась його шолудивої, зраненої шиї. Спочатку вони ніяк не називали його. Бен виходив у садок і просто гукав: «Гей, ослику!» або: «Хлопче!». Джо перший назвав його Валаамом. Він приніс біблію і знайшов там оповідь про Валаамову ослицю, яка побачила ангела і заговорила до нього людським голосом. Але ж, заперечив Бен, Валаамом звали Чоловіка, а не його ослицю. Але тут майже всі вони водночас глянули на луку і побачили віслюка — голова у нього була задерта, вуха нашорошені, він уже зважився трохи відійти від огорожі й починав досліджувати навколишній світ, — тоді всім одразу здалося, що Валаам —єдине можливе для нього ім’я. Щоправда, Дора Брайс, почувши, як назвали віслюка, взяла їх на глузи, а чоловік її заявив, що це блюзнірство, проте Рут не здивувалася, бо вона вже звикла до цього всього і з самого початку змирилася з тим, що вони не люблять її і ніколи не простять їй одруження з Беном. Джо одразу ж запевнив, що це його ідея — назвати так віслюка. Джо — хлопець чесний і палкий, коли треба стати па захист Рут. Джо — наймолодший і найрозумніший у їхній родині.
А втім, байдуже… Все віднині для неї байдуже.
Протягом цих місяців, що минули по весні, в неї не раз виникало бажання відпустити або продати віслюка. Після Бенової смерті вона не звертала на нього ніякої уваги, лише бездумно дивилася, як він пасеться на луці. Так само, без усякої цікавості дивилася вона й на все інше. Віслюк сумував за нею, йому не вистачало уваги, до якої він уже звик у своєму новому житті. Бували дні, коли він підходив уранці до огорожі й пильно дивився на будинок, підводив голову і ревів.
Коли до неї забігав Джо, — а це траплялося майже щодня, — він ішов на луку, доливав віслюкові води у відро, розмовляв з ним. Тож віслюк не почував себе самотнім і нікому не потрібним, як Рут.
І от тепер, почувши в темряві його рев, вона знову подумала: «А чи варто його тримати? Навіщо він мені?» Проте чудово знала навіщо: бо це її віслюк, бо купив його Бен, бо ця тварина — частка їхнього минулого. А їй уже не хотілося, як раніше, позбутися всього, що нагадувало б про минуле. Та й любила вона свого віслюка, любила дивитися на нього — сірого, недоладного, ще й з кривими ногами, — так само любила вона дивитися й на курей. Їй було б прикро бачити луку спустілою.
Яблуні в саду стояли так густо, і стежка між ними була така вузенька, що ввечері вона завжди простягала перед собою руку і, як сліпа, намацувала дорогу під навислим гіллям. Простягти руку тепер, вона спіткнулася і ступила із зарослої травою стежки на м’яку землю, мало не впавши на стовбур дерева. Вона не забилася. Випросталась і провела долонями по корі. Кора була шорстка, порепана і дуже холодна. Бен хотів вирубати ці яблуні, надто вони були старі й занедбані. Старий Слай, що був власником цього будинку років п’ятдесят тому, ніколи не підрізав їх, отож тепер на кожному дереві родило лише по кілька твердих, гірких і дрібних яблучок, що росли на самому вершечку. Зрубаємо, казав Бен, і будуть у нас дрова на кілька років — адже яблуні добре горять, та й попіл від них м’який і чистий. Потім він збирався посадити молодняк, ще яблунь та груш і айву, а поки вони підростуть, з будинку відкриватиметься гарний краєвид на луку та буковий ліс за нею.