Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 96)

Зчинилася невелика метушня, і з’явився Веллінґтон.

— А, Мерліне! — вигукнув він, помітивши Стрейнджа. — Радий вас бачити! Потиснемо ж руки! Ви, певно, знайомі з герцогом Ричмондом[258]? Ні? То давайте ж вас представлю!

І досі все було жваво, але зараз, із появою його світлості, атмосфера ще більше зворушилась! Усі погляди звернулися до того, з ким він говорив, і (що цікавіше) з ким він фліртував. Можна було подумати, Веллінґтон явився в Брюссель тільки розважатись. Та щоразу, як Стрейндж намагався вислизнути, герцог прикипав до нього поглядом, немов благаючи: «Ви мусите лишитись! Ви мені потрібні!» Невдовзі він, не покидаючи всміхатись, схилив голову й прошепотів на вухо Стрейнджу:

— Ось! Зараз, думаю, вже час. Гайда! Тут за іншими дверима є оранжерея. Там нам не докучатиме натовп.

Вони сіли на крісла в тіні пальм та інших екзотичних рослин.

— Маю застерегти! — одразу промовив герцог. — Це не Іспанія. В Іспанії француза ненавидить кожен чоловік, кожна жінка, кожна дитина, усі від малого до великого. Тут інакша справа. Буонапарте має друзів на кожній вуличці, вони розпорошені по всій армії. В місті повно шпигунів. Тож наша (з вами!) робота — удавати, немовбито ми аніскільки не сумніваємося в своїй перемозі! Посміхніться, Мерліне! Випийте чаю. Заспокойте нерви.

Маг спробував безтурботно всміхнутися, але враз насупився, піддавшись тривозі, а тому, намагаючись відволікти увагу герцога від виразу свого обличчя, запитав, що той думає про військо.

— У кращому разі можу назвати його нікудишнім. Такою різношерстою армією мені ще командувати не випадало. Британці, бельгійці, голландці, німці — намішано всіх. Треба немовби змурувати стіну з півдесятка різних матеріалів. Кожен із них прекрасний по-своєму, та чи триматиметься все це купи — хтозна. Пруссаки обіцяють битися пліч-о-пліч з нами. І Блюхер — їх чудовий провідник. Любить битися. — (Мовилось про прусського воєначальника.) — Але, на жаль, він геть з’їхав із глузду. Вважає, що завагітнів.

— Га?

— Слоненям[259].

— Га?

— Вам треба негайно братися до роботи! Маєте з собою книжки? Срібну миску? Місце для роботи? У мене дуже сильне передчуття, що Буонапарте зайде із заходу, з боку Лілля. Я б і сам обрав такий маршрут, а наші друзі повідомляють у листах із міста, що його там чекають з години на годину. Це буде вашим завданням. Пильнуйте за найменшими знаками його наближення на західному кордоні й негайно дайте мені знати, якщо побачите французькі війська.

Наступні два тижні Стрейндж постійно викликав видіння тих місць, де герцог чекав на появу французів. Сам герцог допоміг йому двома речами: великою мапою та юним офіцером на ім’я Вільям Гедлі-Брайт.

Гедлі-Брайт виявився одним із тих щасливців, яких доля благословила найвишуканішими своїми дарами. Йому все давалося легко. Він був єдиною, обожнюваною дитиною багатої вдови. Закортіло служити у війську? Друзі прилаштували його в модний полк. Закортіло пригод і розваг? Герцог Веллінґтон обрав його одним зі своїх ад’ютантів. Потім, щойно йому спало на думку, що єдина річ, цікавіша від військової справи, — це магія, герцог призначив його в помічники неперевершеному, загадковому Джонатану Стрейнджу. Та й заздрили Гедлі-Брайтовим успіхом тільки найкисліші з людей, решту він полонив своєю веселою вдачею й доброю душею.

День за днем Стрейндж і Гедлі-Брайт вивчали стародавні укріплення древніх міст на заході Бельгії; роздивлялися нудні сільські вулички, озирали порожні пейзажі полів під неозорим небом із його акварельними хмарами. Французи не з’являлися.

Одного спекотного липкого дня у середині червня вони вкотре сиділи за своїм завданням, що, здавалося, не має ні кінця, ні краю. Була третя година. Офіціант забувся прибрати брудні горнятка з-під кави, і над ними тепер дзижчала муха. Із відчиненого вікна пахтіло сумішшю ароматів — кінським потом, персиками й прокислим молоком. Гедлі-Брайт, завмерши на стільці, демонстрував бездоганне володіння однією з найважливіших навичок солдата: він умів засинати за будь-яких обставин і в будь-який час.

Стрейндж роздивлявся мапу і навмання обрав нову точку. На плесі срібної посудини з’явилося тихе перехрестя; поруч із ним — ферма й два-три будинки. Якусь мить маг усе це розглядав. Нічого не відбувалося. Мимохіть Стрейнджеві очі заплющилися, і він мало не задрімав, як на позицію між кількома берестами невідомі солдати затягли гармату. Вигляд вони мали напрочуд діловий. Маг копнув Гедлі-Брайта і розбудив його:

— Хто це? — запитав він.

Гедлі-Брайт, кліпаючи, прикипів очима до води.

Солдати на перехресті мали зелені мундири з червоною облямівкою. Раптом їх висипало як із мішка.

— Нассау, — відповів Гедлі-Брайт, пригадавши війська у підпорядкуванні Веллінґтона. — Це молодці принца Оранського. Можна не хвилюватись. А куди ви дивитеся, сер?

— Перехрестя в двадцяти милях на південь від міста. Місцина зветься Катр-Бра.

— А, можете не марнувати на них час! — широко позіхнув Гедлі-Брайт. — Це по дорозі на Шарлеруа. З іншого її кінця прусська армія… принаймні мені так сказали. Цікаво, оці взагалі повинні там бути? — Ад’ютант заходився шарудіти якимись аркушами, на яких було розписана диспозиція військ союзників. — Ні, не думаю, не думаю…

— А це що таке? — перебив його Стрейндж, показавши на солдата в синьому мундирі, який раптом з’явився на верхівці пагорба з мушкетом напоготові.

— Француз, — після куцої паузи відповів Гедлі-Брайт.

— А він там бути повинен? — запитав Стрейндж.

До одного француза приєднався інший. Потім з’явилося їх іще з п’ять десятків. П’ятдесят швидко перетворилося на дві сотні, три сотні. На тисячу! Пагорб розродився французами, неначе сирна головка червами. Наступної миті вже всі стріляли з мушкетів по солдатах із Нассау на перехресті. Сутичка тривала якісь хвилини. По французах дали гарматний залп. Ті своєї артилерії не мали, а тому ретирувалися за пагорб.

— Ха! — зрадів Стрейндж. — Перемога! Вони втекли!

— Так, але мене більше цікавить, звідки вони взялися, — пробурмотів Гедлі-Брайт. — Ви могли би зазирнути за схил?

Стрейндж хлюпнув по воді і крутнув рукою над її поверхнею. Перехрестя зникло з виду, натомість відкрився прекрасний вид на французьке військо, ну, принаймні якщо не на все, то його значну частину.

Гедлі-Брайт упав на стілець, немов маріонетка, якій утяли ниточки. Стрейндж вилаявся по-іспанськи (мовою, яку він природно асоціював із війною). Армія союзників перебувала в геть іншому місці. Дивізії Веллінґтона стояли на заході, готові до смерті боронити місця, які Буонапарте і не збирався атакувати. Генерал Блюхер і його прусська армія все ще були далеко на сході. А французи несподівано об’явилися на півдні. Виходило на те, що цей полк із Нассау (чисельністю тисячі зо три-чотири) був єдиним, що відділяло Брюссель від французів.

— Містере Стрейндже, робіть щось, благаю вас! — вигукнув Гедлі-Брайт.

Стрейндж набрав побільше повітря в груди і широко розкинув руки, неначе намагався охопити ними геть усі магічні знання, які мав.

— Хутчіш, містере Стрейндже! Хутчіш!

— Я міг би пересунути місто! — сказав маг. — Я міг би пересунути Брюссель! І заховати його там, де французи не зможуть його знайти.

— Куди пересунути? — Гедлі-Брайт аж схопив Стрейнджа за руки та силоміць опустив їх. — Ми оточені арміями! Нашими арміями! Якщо посунути Брюссель, його будинки та бруківка розтрощать наших же солдатів. Герцогу це не сподобається. Йому потрібна кожна людина.

Стрейндж замислився.

— Придумав! — вигукнув він.

Дмухнув якийсь легіт — приємний вітерець зі свіжим присмаком океану. Гедлі-Брайт визирнув у вікно. За будинками, церквами, палацами й парками виднівся чорний гірський хребет, якого там раніше не було. Його немовбито вкривали сосни. Повітря віяло прохолодою, неначе ним іще ніхто не дихав.

— Де ми? — запитав Гедлі-Брайт.

— В Америці, — відповів Стрейндж і, пояснюючи, додав: — На мапах там завжди так порожньо.

— Господи милосердний! Це ж нічим не краще! Ви забули, що ми тільки-но уклали мирну угоду з Америкою? Гнів американців не знатиме меж, коли вони дізнаються про появу європейського міста на їхній землі!

— Не виключено! Але, смію вас запевнити, не варто хвилюватись. Ми далеко як від Вашингтона, так і Нового Орлеана, чи й узагалі будь-якого місця, де точилися бої. Думаю, сотні миль. Щонайменше… Одним словом, я не певен, де ми саме. Гадаєте, це має якесь значення?[260]

Гедлі-Брайт кинувся надвір шукати герцога, щоб доповісти йому, що, всупереч його очікуванням, французи вже дісталися Бельгії, звідки сам герцог тепер зник.

Його світлість (який саме чаював із кількома англійськими політиками та бельгійськими графинями) вислухав новини у звичній для себе незворушній манері. Але вже за півгодини він явився до Стрейнджа в готель у супроводі генерал-квартирмейстера полковника Де Лансі. Витріщившись похмуро в зображення у срібній мисці, він вигукнув:

— Богом присягаюся, Наполеон надурив мене! Де Лансі, негайно пишіть наказ. Ми повинні зібрати армію під Катр-Бра.

Сердешний полковник Де Лансі переполошився.

— Як же нам доставити накази офіцерам через усю Атлантику? — запитав він.

— О, — відмахнувся його світлість, — містер Стрейндж про це подбає.

Тут він кинув оком на щось за вікном. На вулиці саме проїжджало четверо вершників з поставами королів та ликами імператорів. Колір шкіри вони мали немов червоного дерева, довге чорнюще волосся виблискувало, наче перо крука. Вбрані вони були в шкури, прикрашені дикобразовими голками. Кожен мав по рушниці в шкірянім чохлі, по страхітливому на вигляд спису (прикрашеному, як і їхні зачіски, пташиним пір’ям) і по луку.