Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 9)
— Прошу, — відповів м-р Сеґундус, — це дрібничка.
Учене товариство магів міста Йорк було розпущене, а його членам (усім, крім м-ра Сеґундуса) було заборонено займатися магією, і хоча дехто з них відзначався дурістю і далеко не всі вирізнялися дружелюбністю, мені все ж здається, вони не заслуговували на таку долю. Чим же має займатися маг, якщо, згідно зі згубною угодою, студіювати магію йому не дозволено? День за днем він не знаходить собі місця в домі від неробства, бентежить свою племінницю (або дружину, або доньку) за шиттям, докучає прислузі питаннями, які раніше його ніколи не займали. І все це тільки тому, що немає з ким поговорити, аж поки челядь не починає скаржитися на нього господині. Він бере почитати книгу, але тільки на двадцять другій сторінці розуміє, що в руках у нього
Рада сказати[26], що м-р Ганіфут почувався трохи краще від інших. Добра душа, він дуже переймався через оповідь, розказану маленькою статуєю з мороку під дахом собору. У своїм крихітнім кам’янім серці вона проносила спогад про жахливий злочин кілька століть, вона пам’ятала мертву дівчину з плющовим листям у волоссі, коли всі інші про неї забули, то м-р Ганіфут подумав, що така вірність заслуговує на винагороду. Відтак він завалив листами декана собору, каноніків та архієпископа й дошкуляв їм, поки всі ці важливі особи не погодилися надати м-рові Ганіфуту дозвіл на розкопки в південному трансепті. Піднявши кам’яні брили, м-р Ганіфут і найняті ним чоловіки знайшли людські кістки у свинцевій домовині саме там, де вони мали бути за словами маленької кам’яної статуї. Однак потім декан собору заявив, що не може дозволити перепоховання кісток із церкви (чого домагався м-р Ганіфут) на підставі свідчень кам’яної скульптури. Таких прецедентів просто не існувало. «Ах! — тільки й зідхнув м-р Ганіфут. — Але ж насправді існували». Суперечка палала кілька років, і, як наслідок, м-р Ганіфут не мав часу жалкувати за тим, що підписав папір м-ра Норрелла[27].
Бібліотеку Вченого товариства магів міста Йорк спродали м-ру Тороґуду із провулку Коффі-ярд. Та якось сталося так, що м-р Сеґундус дізнався про це з третіх, якщо не четвертих рук, коли хлопчина з книгарні м-ра Тороґуда розповів про це товаришеві (котрий служив писарем у мануфактурника), а той товариш випадково згадав про це в присутності місис Коккрофт у заїзді «Джордж інн», а та, в свою чергу, переказала місис Плезанс, господині м-ра Сеґундуса. Щойно маг дізнався про це, то помчав засніженими вулицями Йорка до книгарні м-ра Тороґуда — без капелюха, пальта й чобіт. Проте книжок уже не застав. Він розпитав м-ра Тороґуда про покупця, але власник крамниці, перепросивши, сказав, що не в праві назвати його імені, бо той наче не бажав широкого розголосу. Без капелюха й без пальта, засапаний, у повних води черевиках та забрьоханих панчохах, м-р Сеґундус на очах всієї публіки в книгарні з крихтою втіхи відповів, що йому, власне, однаково, назвуть ім’я покупця чи ні, бо він і так найпевніше знав, хто цей джентльмен.
М-р Сеґундус не втрачав інтересу до м-ра Норрелла. Він багато про нього думав і часто про нього говорив із м-ром Ганіфутом[28]. Той був переконаний, що всі останні події можна цілком пояснити щирим бажанням м-ра Норрелла повернути магію в Англію. М-р Сеґундус у цьому сумнівався і взявся вивчати геть усе, що зможе, про м-ра Норрелла, зокрема, шукати його знайомих, які могли би хоч трошки розповісти про цю особу.
Звісно, будь-який джентльмен із таким гарним будинком та великим маєтком завжди цікавить своїх сусідів, і ті зазвичай дізнаються бодай щось із його життя-буття, хіба що вони геть дурні. Так, на вулиці Стоунґейт м-р Сеґундус знайшов одну сім’ю, чиї кузени мали садибу за п’ять миль від абатства Гертф’ю, подружився з ними і вмовив їх не тільки організувати звану вечерю, а ще й запросити на неї тих своїх кузенів. (М-р Сеґундус був прямо вражений, наскільки добре йому вдавалися такі плани.) Кузени приїхали й залюбки говорили про свого багатого й незвичайного сусіда, який був зачаклував цілий Йоркський собор. От тільки всі їхні відомості полягали в тому, що м-р Норрелл надумав перебратися з Йоркширу до Лондона.
М-ра Сеґундуса новини подивували, але ще більше його приголомшило, як вони вплинули на його настрій. Він раптом засумував, а такої дурнички від себе не чекав. Норрелл ним ніколи не цікавився і нічого доброго йому не зробив. А проте, м-р Норрелл тепер був його єдиним колегою. І з його від’їздом м-р Сеґундус лишатиметься єдиним магом, останнім магом у Йоркширі.
4
Друзі англійської магії
Уявіть собі чоловіка, котрий день за днем просиджує в бібліотеці; незначного такого собі чоловіка без особливих чеснот. На столі перед ним книга. Нові пера, ніж, аби їх гострити, атрамент, папір, записники — все, що потрібно, напохваті. У каміні завжди розведено вогонь, адже без вогню він не може — морозно. Зі зміною пір року міняється кімната, але не чоловік. У трьох високих вікнах звичайний англійський пейзаж, спокійний навесні, веселий улітку, меланхолійний восени й понурий узимку — як і годиться англійському пейзажу. Та зміна пір року чоловіка мало цікавить. Він заледве відриває очі від сторінок у книжці, а коли вирішує розвіятись, робить це так само, як і будь-який англійський джентльмен: в суху погоду його тривалі прогулянки ведуть по парку та околицями невеличкого ліска; в мокру погоду він трошки походить у підліску. Однак йому майже нічого не відомо ні про підлісок, ні про ліс, ні про парк. На бібліотечнім столі його чекає книга; перед його очима навіть зараз стоять рядки друкованих літер, йому все ще голова йде обертом від аргументів, викладених у ній, а в кінчиках пальців свербить од бажання гортати її далі. Двічі або тричі на сезон він бачиться з сусідами, бо живе в Англії, а тут сусіди нізащо не дозволять усамітнитись настільки, щоб суспільство про вас цілковито забуло, навіть якщо ви суха людина з кислим виразом обличчя. Чоловіка відвідують, надсилають йому свої картки через прислугу, запрошують на обіди чи бали. Наміри сусідів переважно доброчинні (на їхні переконання, чоловікові шкодить постійна самота), але крім того їх ще й цікавить, чи змінився чоловік хоч трохи за час, що минув з останньої їхньої зустрічі. Не змінився. Чоловікові нічого розповісти сусідам, і вони вважають його найнуднішою людиною в Йоркширі.
Та в крихітнім сухім сердечку м-ра Норрелла насправді жила амбіція, що вдовольнила би навіть м-ра Ганіфута — повернути магію в Англію, і саме жадання сповнити цю амбіцію до вимріяного кінця змусила м-ра Норрелла заявити про своє прагнення переїхати до Лондона.
Чилдермасс переконав його, що для цього саме настав сприятливий час, а він — Чилдермасс — цей світ знає. Чилдермассові були відомі ігри, що в них бавиться на вулицях дітлашня, але забули дорослі. Чилдермассові було відомо, про що думають старі перед каміном, хоча всі ці довгі роки їх ніхто про це не питав. Чилдермасс знав, які пісні співають молоді барабанний дріб та дудіння волинок, що змушують облишати рідний дім та йти у військо. І він знав про пів чайної ложечки слави й цілу бочку горя, заготовану їм долею. Варто було Чилдермассові кинути один погляд на меткого адвоката, і він уже знав, що той має у кишенях свого фрака. Чилдермасс усміхався, бо знав усе це, а інколи навіть сміявся вголос. І жодного жалю, вартого бодай ламаного шилінга, ці знання в нього ніколи не викликали.
Тож коли Чилдермасс заявив своєму хазяїнові: «Їдьте-но до Лондона. Негайно їдьте», — м-р Норрелл йому одразу повірив.
— Одне мені трохи не до вподоби, — проказав м-р Норрелл. — Не хотілось би, щоб від нашого імені в лондонську газету писав Сеґундус. Він точно наробить помилок у своїм листі. Ви подумали про це? Боюся, нафантазує він. Цим третьорозрядним ученим постійно кортить пододавати щось від себе. Почне вгадувати (і не вгадає), до якої саме магії я вдався у Йорку. Домислів навколо неї і без нас вистачає. Нам точно потрібен Сеґундус?
Чилдермасс прикипів похмурим поглядом до хазяїна і, ще похмуріше всміхнувшись, категорично відповів, що потрібен:
— От скажіть, вам не траплялося недавно згадок про такого собі джентльмена із флоту на прізвище Бейнс?
— Здається, я знаю про кого йдеться, — відповів м-р Норрелл.
— Ага! — правив далі Чилдермасс. — А звідки ви про нього дізналися?
На якусь мить запала тиша.
— Ну, здається, — неохоче визнав м-р Норрелл, — я вичитав про капітана Бейнса в одній із газет.
— Лейтенант Гектор Бейнс служив на фрегаті «Король Півночі», — промовив Чилдермасс. — Двадцяти одного року від народження, він утратив ногу і два-три пальці під час морського бою десь у Вест-Індії. Та ж сама баталія забрала життя капітана «Короля Півночі» та багатьох матросів. Гадаю, рапорти про те, як командування кораблем на себе перебрав лейтенант Бейнс, роздаючи накази, навіть коли хірург пиляв йому ногу, добряче перебільшені, та Бейнс став на чолі страшенно пошкодженого фрегата, який не тільки повернувся з Вест-Індії, а ще й атакував по дорозі вантажене награбованим добром іспанське судно, відтак збагатився та повернувся додому героєм. Покинув панянку, з якою був заручений, узяв шлюб із іншою. Такою історія капітана Бейнса постала на шпальтах газети «Морнінґ пост». А зараз я вам розповім, що відбувалося далі. Бейнс, як і ви, сер, північанин — людина непевного роду, без впливових друзів, якій нелегко велося на світі. Скоро по весіллю він із дружиною переїхав до Лондона, де оселився в будинку знайомих на Сікоул-лейн. Поки вони там мешкали, до них вчащали люди найрізноманітнішого стану й чину. Вони обідали у всяких віконтес, на їх честь здіймали келихи члени парламенту, а капітанові Бейнсу обіцяли протегування та допомогу, якої він тільки побажає. Таким успіхом, на мою думку, сер, він завдячує славі та шані, якої нізащо не мав би без газетної публікації. Так, може, у вас, сер, є друзі в Лондоні, котрі не маючи клопоту, нададуть вам такі ж послуги без того, щоб нам турбувати редакторів газет?