Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 11)

М-р Норрелл бродив із кімнати до кімнати, шкодуючи, що взагалі сюди приїхав, аж раптом став як укопаний на півкроці, почувши своє ім’я, за яким протягнувся шлейф загадкових слів: «…переконував мене, що він з’являється лише в таємничому корзні полуночного синього кольору, прикрашеному потойбічними знаками! Однак Дролайт, який дуже добре знає Норрелла, говорить, мовляв…»

Шум із тієї кімнати долинав неймовірний, і диво, що м-р Норрелл почув бодай це. Слова промовляла якась дівчина, і тепер, намагаючись її знайти, м-р Норрелл гарячково навсібіч крутив головою. Але даремно. Тепер його ятрила думка, що ж іще там про нього нарозказували.

Він опинився поруч із якоюсь іншою леді й джентльменом. Вона нічим особливим не вирізнялася — розважлива на вигляд дама, років сорока-п’ятдесяти, — зате от він становив приклад чоловіка, якого зазвичай у Йоркширі не стрінеш. Невисокий, акуратно вбраний у добротний чорний фрак і неймовірно білосніжну сорочку. На шиї, на чорній оксамитовій стрічці висіли невеличкі срібні окуляри. Чоловік мав правильні й досить приємні риси обличчя; коротке чорне волосся, чисту й білу шкіру, яку тільки на щоках ледве помітно відтіняли рум’яна. Але увагу найперше вбирали його очі: напрочуд великі, красивої форми, темні і водночас яскраві, немов вода у кришталево чистому озері. На довершення всього він мав довжелезні чорнющі вії. В цьому чоловікові було виплекано стільки жіночного, але поміж усіх цих рис тільки очі й вії дісталися йому від природи.

М-р Норрелл уважно прислухався до їхньої розмови і виявив, що мовиться якраз про нього:

— …дав пораду леді Данком щодо її доньки, — говорив маленький чоловік. — Леді Данком знайшла їй виняткову партію, джентльмена з дев’ятьмастами фунтами доходу на рік! Але дурненьке дівчисько віддало своє серце капітану драгунів без ламаного шилінга за душею. Леді Данком просто не знаходила собі місця від гніву. «Ох, ваша милосте! — гукнув я до неї тієї ж миті, як про все дізнався. — Не переймайтеся так! Облиште цю справу на мене. Мене генієм, звичайно, не назвеш, та мої розрізнені таланти якраз пасують справам такого роду». Мадам, ви зараз посмієтеся, коли почуєте, як я все владнав! Смію сказати, навряд чи би ще хтось на цілому білому світі додумався би до такого сміховинного фортелю! Тож я взяв із собою міс Сьюзан на Бонд-стрит[32], де ми провели разом із нею чудовий ранок, приміряючи різні кольє та сережки. Більшість свого життя вона провела в Дербіширі, тому не звикла до справді дивовижних коштовностей. Не знаю, чи вона взагалі коли-небудь серйозно замислювалася про такі речі. Потім я і леді Данком зауважили раз чи два, що весілля з капітаном Герстом унеможливить для неї такі чудові придбання, у той час, як узявши шлюб із містером Воттсом, вона зможе вибирати собі справді найкраще. Далі я доклав усіх зусиль, щоб завести знайомство з капітаном Герстом і переконати його супроводити мене до клубу «Будлс»[33] на Пелл-Мелл, де — не смію вводити вас в оману, мадам — іде справді велика гра! — Дрібний чоловічок захихотів. — Я позичив йому трохи грошей на пробу фортуни. Не своїх — ви це чудово розумієте. Мені їх якраз для цього надала леді Данком. Ми сходили туди три-чотири рази, і за рекордно короткий час капітанові борги стали… скажу так, мадам, навіть не уявляю, як він із ними розплатиться! Разом із леді Данком ми показали йому, що одна справа — розраховувати на шлюб із юною леді, маючи скромні доходи, і геть інакша — вважати, ніби вона прийме чоловіка, обтяженого боргами. Спершу капітан удався, якби це сказати… до солдатського лексикону! Але врешті-решт був змушений визнати справедливість наших слів.

М-р Норрелл помітив, що розважлива на вигляд дама, років сорока-п’ятдесяти, подарувала чоловічкові трохи незадоволений погляд. Потім вклонилася, холодно, ледве схиливши голову, і мовчки відійшла подалі в натовп; дрібний чоловічок крутнувся в інший бік й одразу ж привітався з якимсь знайомим.

Далі погляд м-ра Норрелла упав на неймовірно прекрасну пані в білій зі сріблом сукні. З нею вів бесіду високий вродливець, всі репліки якого вона зустрічала щирим сміхом.

— …а раптом він явить на білий світ двох драконів, білого й червоного, що нерозривно сплелися в довічній боротьбі у підвалинах цього будинку і символізують прийдешній занепад містера Ґодсдона?[34] Наважуся припустити, — лукаво підморгнув чоловік, — ви тільки зрадієте.

Дівчина знову розсміялася, ще веселіше ніж до того, і м-р Норрелл зі здивуванням почув, як наступної ж миті до неї хтось звернувся, назвавши її місис Ґодсдон.

Трохи подумавши, м-р Норрелл вирішив, що мав би з нею поговорити, та поки він це надумав, пані вже кудись завіялася. М-ра Норрелла вже млоїло від шуму й гаму стількох людей, тому він прийняв рішення помалу вибиратись додому, але саме тієї миті юрба біля виходу утворилася така, що здолати її не видавалося можливим. Його підхопив потік гостей і поніс у протилежну частину кімнати. М-ра Норрелла стало носити кругами, немов сухий листочок по риштаку. На одному з таких кіл він раптом запримітив тихенький закуток попід вікном, де за високою ширмою із різьбленого чорного дерева, інкрустованого перламутром, він помітив — хвала небесам! — книжкову шафу. М-р Норрелл заховався там, вибрав на полиці «Простий виклад цілого Одкриття Сьв. Йоана», що належав перу Джона Непера[35], та заходився його читати.

Недовго він там сидів, коли, випадково звівши очі догори, помітив того самого вродливця, котрий бесідував із місис Ґодсдон, а поруч із ним — дрібного чоловічка, що зазнав стільки клопоту, руйнуючи матримоніальні сподівання капітана Герста. Вони жваво перемовлялися, однак товкотнеча навколо штовхала їх так сильно, що високий чоловік абсолютно безцеремонно вхопився за рукав дрібного й затяг його за ширму, де вже сидів м-р Норрелл.

— Його тут немає, — проказав високий, вимовляючи з притиском кожне слово і тицяючи при цьому пальцем в плече співрозмовника. — Де обіцяний огнистий і пронизливий погляд? Де незбагненний транс? Хоч когось зачакловано? Ні, не думаю. Ви закликали його, немов духа з безодні, але той не прийшов[36].

— Ми сьогодні ще вранці бачилися, — захищався низький. — Він розповідав про дивовижку магію, яку творив нещодавно, і сказав, що прийде.

— Уже перейшло за північ, а його все ще немає. — Високий поблажливо всміхнувся згори до низького. — Зізнайтеся, ви з ним не знайомі.

Низький всміхнувся у відповідь (вони наче фехтували цим своїм умінням) та відповів:

— Ніхто в цілому Лондоні не знає його краще від мене. Зізнаюся, я й сам трошки — геть трішечки — розчарований.

— Ха! — зрадів високий. — Це так на нас усіх відразливо тисне салонна думка. Ми прийшли сюди в очікуванні чогось надзвичайного, а натомість вимушені самі себе розважати. — Аж тут його око спинилося на м-рові Норреллі, і він промовив:

— Цей джентльмен читає книгу!

Низький озирнувся й зачепив ліктем «Простий виклад цілого Одкриття Сьв. Йоана». Через це м-р Норрелл отримав прохолодний погляд, мовляв, треба ж так захарастити настільки маленький закуток такою грубезною книгою.

— Я ж сказав уже, що й сам розчарований, — правив низький далі, — проте я анітрохи не здивований. Ви його не знаєте так, як я. О! Смію вас запевнити, він по-своєму ще той хитрун! Хитрішого ще треба пошукати. Людина, яка купує будинок на Гановер-сквер, має смак. Так-так! Він придбав будинок на Гановер-сквер! Певно, ви ще не чули про це? Багатий мов якийсь юдей! Мав він старого дядька на прізвище Гейторнтвейт, котрий пустився духу й лишив йому величезні статки. Поміж інших дрібничок у Йоркширі в нього ще й велетенська садиба, що за звичкою зветься Абатством Гертф’ю.

— Ха! — сухо видихнув високий. — Оце так пощастило. Старі дядечки-багатії при смерті аж надто нечасто трапляються.

— І не кажіть! — гукнув низький. — В одних моїх друзів, Ґріффінів, є напрочуд заможний дядечко, за котрим вони доглядають від бозна-коли, і хоча йому було під сто років, коли це все розпочалося, дядечко досі живий і, здається, житиме вічно, тільки щоб їм дошкулити. Тимчасом самі Ґріффіни також не молодшають і пускаються духу один за одним у стані якнайприкрішого розчарування. Та чогось я впевнений, мій любий Ласеллзе, кому-кому, а вам перейматися нічого, ваші статки забезпечують вам дозвілля і без догляду за обридливими стариганами, еге ж?

Високий чоловік зробив вигляд, що не почув цей нахабний випад, натомість холодно зауважив:

— Здається, цей джентльмен воліє вам щось сказати.

Означеним джентльменом був ніхто інший як м-р Норрелл, що, приголомшений таким одвертим обговоренням його статків та маєтностей, уже кілька хвилин чекав, щоб утрутитися в розмову.

— Перепрошую, — промовив він.

— Так? — різко відповів низький чоловічок.

— Містер Норрелл — це я.

Високий і низький дуже широко розплющили очі.

Немало помовчавши, останній, на обличчі котрого вирази змінювалися від образи до пустопорожнього вигляду і — нарешті — легкого спантеличення, попросив м-ра Норрелла назватися ще раз.

Саме так м-р Норрелл і зробив, по чому дрібний джентльмен проказав:

— Перепрошую, сер, але… Ну, тобто я хотів сказати… Сподіваюся, ви пробачите мені моє нахабство, але смію запитати, у вашому будинку на Гановер-сквер буває вбраний у чорне чоловік з худим обличчям, схожим на покручений корінь?