Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 82)
— Люди вірять, буцімто дороги фейрі приносять лихо.
— Дурниці, — заперечив Норрелл. — Дороги фейрі не можуть завдати ніякої шкоди. Просто вони нікуди не ведуть, ось і все.[233]
— А як із нащадками фейрі та людей? Чи напівкровки успадковують знання і силу своїх предків? — запитав Стрейндж.
— О! Це вже геть інше питання. Нині прізвища багатьох людей видають спорідненість із фейрі. Скажімо, Азелендер та Фейрчайльд. Або ще Елфік[234]. І, очевидно, Фейрі. Пригадую, коли я був маленьким, на одній із наших ферм працював такий собі Том Азелендер. Але дуже рідко трапляється, щоб нащадки фейрі мали хоча б дрібку магічного хисту. Одначе доволі часто вони бувають підступними, пихатими й ледачими — себто мають всі ґанджі, якими славні їхні предки-фейрі.
Наступного дня Стрейндж зустрівся з герцогами і з жалем повідомив, що не має змоги полегшити страждання причинного короля. Їхнім королівським високостям було дуже прикро це чути, але така відповідь їх нітрохи не здивувала. Вони очікували саме на це, а тому запевнили Стрейнджа, що й думки не мають дорікати йому. Вони були щиро вдячні за все, що він зробив, і особливо тішилися, що маг відмовився від плати. В нагороду йому вручили королівський патент. Це означало, що Стрейндж має право, коли того забажає, причепити над дверима свого дому на Сого-сквер їхні п’ять ліпних позолочених гербів, а також заявляти, що він був, за домовленістю, особистим магом герцогів.
Стрейндж не розповів, що вартий вдячності значно більше, ніж герцоги можуть собі уявити. Маг був переконаний, що врятував Короля від жахливої долі. А від якої — і сам не знав.
34
На краю пустелі
Стівен і джентльмен із будяковим волоссям ішли вулицями чужого міста.
— Хіба ви не втомлюєтеся, сер? — запитав Стівен. — Бо я втомлююся. Ми вже кілька годин тут блукаємо.
У відповідь джентльмен розреготівся високим голосом:
— Любий мій Стівене! Ми же щойно тільки прибули! Всього лише якусь мить тому за велінням лихого чоловіка леді Поул ти, немов чорнороб, мав працювати в її будинку!
— Ох! — зітхнув Стівен. Він збагнув, що його спогади вриваються на тому, як він чистить столове срібло в своїй комірчині біля кухні, але ж, здається, це було… о, багато років тому.
Він роззирнувся, та нічого тут не впізнав. Новим був навіть тутешній запах — суміш прянощів, кави, гнилих овочів та смаженого м’яса.
Стівен зітхнув:
— Це все магія, сер. В мене од неї голова обертом іде.
Джентльмен приязно стиснув його за плече.
Схоже, це місто виросло на схилі пагорба. В ньому не було годящих вулиць, самі лише вузькі провулки, які складалися з суцільних східців і то в’юнились кудись угору, то спускалися поміж будинків. Останні мали напрочуд простий вигляд, якщо не сказати суворий. Глинобитні хати чи землянки, пофарбовані в біле; звичайні дерев’яні двері і звичайні дерев’яні віконниці. Східці в провулках також були пофарбовані білим. В цілому місті не знайшлося жодної кольорової плямки, на якій би око могло відпочити: ні тобі квітки в горщику на підвіконні, ні барвистої іграшки, забутої дитиною на порозі. Блукаючи цими вузькими вулицями, Стівен немов губився в складках велетенської серветки.
А ще тут панувала моторошна тиша. Спинаючись угору чи крокуючи вниз, подорожні чули з осель серйозне бурмотіння, але жодного разу — сміх, пісню, веселий дитячий голос. Час від часу їм траплявся місцевий мешканець — урочистий смаглявий чоловік у білій мантії та шароварах, з білою чалмою на голові. Всі ходили з палицями, навіть наймолодші, хоча направду жоден із місцевих не здавався по-справжньому молодим. Мешканці цього міста народилися старими.
Їм трапилася тільки одна жінка (принаймні так сказав джентльмен із будяковим волоссям). Вона стояла поруч зі своїм чоловіком, загорнута в одежину кольору тіні від маківки до пальчиків ніг. Стівен спершу побачив її зі спини, і ніби на підтвердження сновидної природи всього навколо, вона поволі розвернулася до нього, і він зрозумів, що її обличчя — цупка гаптована вуаль тієї самої барви, що й решта вбрання.
— Дуже дивний тут народ, — пробурмотів Стівен, — та, по-моєму, ми їх геть не дивуємо.
— Ет! — відповів джентльмен. — Це все завдяки чарам, які я наклав на нас із тобою. Вони нас приймають за своїх. Вони певні, що знають нас із дитинства. Ба більше, ти ще переконаєшся, що добре їх розумієш і сам можеш говорити по-їхньому. Дарма, що тутешня мова геть незбагненна: її навіть сусіди, що живуть за двадцять п’ять миль звідціля, вже не розберуть!
Очевидно, подумав Стівен, гучний голос джентльмена та його слова, що лунко дзвеніли в кожнім вибіленім закутку, не обходили городян теж лише завдяки чарам.
Спуск, яким вони йшли, зробив поворот і несподівано закінчився перед низьким муром, що не давав необачним перехожим зірватися з гори. Тут відкривався вид на довколишні землі. Перед ними розкинулася безлюдна долина, обабіч якої під безхмарним небом здіймалися білі скелі. Віяв гарячий вітер. Це був повністю оббілований світ, од якого лишилися самі кістки.
Стівен міг би припустити, що бачить сон або затуманений чарами, якби джентльмен із будяковим волоссям не виголосив захопленим тоном, що перед ним…
— Африка! Земля твоїх пращурів, любий мій Стівене!
«Але ж, — подумав Стівен, — я певен, що мої пращури тут не жили. Ці люди смаглявіші від англійців, це правда, але набагато світліші від мене. Мабуть, це араби». А вголос промовив:
— У нашої прогулянки є якась мета, сер?
— Так, Стівене! Базар!
Ця відповідь потішила Стівена — адже тиша й порожнеча такі гнітючі. Ринок мав обов’язково їх зустріти метушнею і шумом.
Однак тутешнє торговище мало дуже незвичну природу. Воно розташовувалося поруч із високими мурами міста, попід дерев’яними ворітьми. Та не мало ні яток, ні натовпу покупців, які нипають серед краму. Натомість охочі до купівлі, склавши руки, сиділи мовчки на землі, а розпорядник торговища — такий собі аукціоніст — обносив поміж них збіжжя та показував його ймовірним покупцям. Потім аукціоніст виголошував останню запропоновану йому ціну, і покупець або хитав головою, або пропонував кращу. Розмаїттям крам похвалитися не міг: паки тонкого сукна, трохи гаптування і переважно килими. Коли Стівен зауважив це джентльменові, супутник відповів:
— У них якнайсуворіша релігія, Стівене. Заборонено майже все, крім килимів.
Стівен спостерігав, із яким жалобним видом ходили базаром ці чоловіки, чиї вуста були постійно стулені, аби не мовити забороненого слова, чиї очі повсякчас вернулися від заборонених видив, чиї руки щомить боялися зробити якийсь заборонений рух. Йому здавалося, це якесь напівжиття. Нічим не краще від існування сновид або привидів. Реальним у цьому мовчазному місті на мовчазній землі здавався тільки гарячий вітер. І Стівенові подумалося, що він не здивується, коли одного дня цей вітер знесе начисто і поселення, і його мешканців.
Разом із джентльменом вони сіли в куточку базару піді рваним брунатним навісом.
— Навіщо ми тут узагалі, сер? — поцікавився Стівен.
— Щоби спокійно поговорити, Стівене. Мені дуже прикро повідомити тобі, що наші прекрасні плани безцеремонно понищені, а винні в цьому ті ж таки маги! Світ іще не бачив такої шельмівської пари! По-моєму, їхня єдина втіха — виказувати нам свою зневагу! Та, вірю я, одного дня…
Джентльмен охоче шпетив магів і навіть не думав пояснювати свої слова, тож Стівенові знадобився деякий час, аби розібратися в тім, що сталось. Схоже, Джонатан Стрейндж побував у англійського короля з візитом, мети якого джентльмен пояснювати не став, але й сам подався в гості до монарха, по-перше, подивитися, що собі надумав маг, а по-друге, познайомитися з королем.
— …навіть не знаю, як так сталося, що я досі не вшановував його величність своїм візитом. Виявилося, що він — просто чарівний дід! Дуже шанобливо поставився до мене! Ми чудово з ним поговорили! Він зазнав багатьох страждань від своїх підданих. Англійці кохаються на тому, щоб принижувати велич можновладних та благородних. Історія знає чимало достойників, котрі потерпали від цих лихих переслідувань: Карл І, Юлій Цезар і, понад усіх інших, ми з тобою!
— Перепрошую, сер! Ви згадали про плани. Які плани?
— Як це які? Наші з тобою плани звести тебе на англійський престол! Ти ж не забув?
— Хіба тут забудеш? Проте…
— Отож! Не знаю, якої ти думки, любий мій Стівене, — заявив джентльмен, який і не думав її дізнаватися, — але, зізнаюся, я вже втомився чекати, коли своїм ходом збудеться твоє чудесне призначення. Так уже й кортить підігнати забарних мойр і самому тебе коронувати. Хтозна-хтозна. Можливо, мені роковано стати шляхетним знаряддям, яке піднесе тебе на висоти, що належать тобі за правом! Очевидніше ж не буває! Так от! Під час бесіди з Королем мені спало на думку, що найперший же крок до твого королювання вимагає позбутися його! Зауваж, я не мав наміру шкодити старому. Навіть навпаки! Я милістю огорнув його душу й приніс йому щастя, якого він не знав багато років. Але мага це не влаштовувало! Я заледве сплів заклинання, як на мене ополчився той ворожбит і застосував стародавні могутні чари фейрі проти мене. Зроду не був я такий здивований! Хто б міг подумати, що йому відомі такі речі?
Тирада джентльмена ввірвалася, і Стівен устиг проказати: