Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 81)
— Магу! — закричав король.
— Я тут, ваша величносте.
Тихе дзижчання гуділо Стрейнджеві у вухах, заглушаючи флейту. Воно скидалося на мову, і магові здалося, ніби ще трохи — і він почне її розуміти. Звук наростав, наповнюючи голову, груди і все тіло, аж до кінчиків пальців. Здавалося, волоссям пробігали електричні розряди, а шкіра гула й тремтіла. На якусь страшну мить чарівник подумав, ніби його рот повен бджіл, ніби вони літають і дзижчать під шкірою, в нутрощах і у вухах.
Дзижчання стихло. Стрейндж знову почув музику флейти, але тепер вона лунала не так солодко, як раніше, і, здавалося, більше не виповідала його життя.
Ця частина закляття не мала жодного ефекту[231].
— Ааааа! Боже правий! — закричав Стрейндж. Його ліву долоню пронизав нестерпний біль. Коли біль припинився (так само раптово, як і виник), маг більше не відчував потреби квапитися до лісу.
Стрейндж уявив Арабеллу такою, як бачив її тисячі разів: гарно вбрана, вона сиділа у вітальні серед гурту людей, що розмовляли та сміялися. Маг віддав їй своє серце. Вона взяла його і спокійно поклала в кишеню сукні. Ніхто не помітив, як вона це зробила.
Потім Стрейндж наклав закляття на короля й наостанок віддав монарше серце Арабеллі, щоб вона і його сховала до кишені. Було цікаво спостерігати за магією збоку. У голові сердешного короля чаїлося стільки химерних образів, що раптова з’ява місяця, схоже, геть його не здивувала. А от бджоли йому не сподобалися — потім він ще довго намагався їх відігнати.
Коли закляття було завершене, флейтист різко урвав гру.
— А тепер, ваша величносте, — сказав Стрейндж, — гадаю, пора вертатися до замку. Ми з вами, ваша величносте, британський король і британський маг. І хоча Велика Британія може покинути нас, ми не маємо права покидати Велику Британію. Ми ще можемо їй знадобитися.
— Правда, правда! На коронації я заприсягнувся довіку їй служити! О, моя бідна країна! — Король розвернувся і помахав рукою кудись у бік таємничого флейтиста. — Прощавайте! Прощавайте, добрий сер! Най бог благословить вас за вашу доброту до Ґеорґа III!
«Об’явлення про тридцять шість інших світів» лежали на землі, припорошені снігом. Стрейндж підняв книгу й обтрусив сніг. Озирнувся. Темний ліс зник: тепер на його місці росли п’ятеро невинних безлистих буків.
Дорогою назад до Лондона Стрейндж глибоко замислився. Він усвідомлював, що пережите у Віндзорі мало би збентежити його або навіть налякати. Але цікавість і хвилювання переважали над тривогою. Крім того, хто б чи що б не творило магію, Стрейнджеві вдалося здолати його і накинути свою волю. Суперник був сильним, але маг виявився сильнішим. Уся ця пригода підтвердила те, що він і так давно підозрював: у Англії значно більше магії, ніж це визнавав м-р Норрелл.
З якого би боку маг не намагався підступитися до справи, повсякчас повертався до срібночубого гостя, якого міг бачити тільки король. Він силкувався пригадати, що ж іще розповідав король про ту особу, але не спливало нічого, крім самої лише срібної чуприни.
До Лондона маг прибув приблизно о пів на п’яту. Місто поринало в темряву. Світилися вікна усіх крамниць, а вулицями блукали ліхтарники. Діставшись до рогу Оксфорд-стрит і Нью-Бонд-стрит, Стрейндж повернув убік і поїхав до Гановер-сквер. М-р Норрелл саме сидів у бібліотеці за чаєм.
Він, як завжди, дуже потішився зустрічі з молодшим магом: йому кортіло почути подробиці Стрейнджевого візиту до короля.
Стрейндж розповів, що короля тримають яко самотнього бранця у власному палаці, й перелічив усі накладені закляття. Але про обливання Віллісів, зачарований ліс і невидимого флейтиста не прохопився ні словом.
— Я геть не здивований, що ви не змогли зарадити його величності, — відказав м-р Норрелл. — Не думаю, що навіть маги-авреати вміли лікувати божевілля. Не певен, що вони бодай намагалися. Схоже, безумство бачилося їм у геть іншому світлі. До божевільних ставилися з особливою пошаною, вважаючи, ніби шаленці знають те, що не дано людям при тямі, — те, що може стати в пригоді магам. Ходили чутки, ніби і Ральф Стоксі, і Катерина Вінчестерська зверталися за порадою до божевільних.
— Але ж так чинили не тільки маги, правда? — запитав Стрейндж. — Фейрі також виявляли цікавість до божевільних. Я певен, що десь колись про це читав.
— Так, звичайно! Дехто з найвидатніших наших авторів звертав увагу на значну подібність між божевільними й фейрі. І одні, й інші відомі схильністю верзти нісенітниці, які не тримаються купи, — смію припустити, щось таке ви могли зауважити нині в розмові з королем. Але є й інші подібності. Скільки я пам’ятаю, Честон мав низку цікавих зауваг щодо цього. Він наводить приклад бристольського безумця, який щоранку повідомляв родині про свій намір вийти на прогулянку в компанії одного з обідніх стільців. Той чоловік мав особливу прихильність саме до цього предмету меблів, вважаючи його за найближчого друга, вів із ним уявні розмови про майбутню прогулянку і вірогідність зустріти інші столи та стільці. Ясна річ, його дуже засмучувало, якщо комусь пропонували посидіти на тому стільці. Звісно, то був божевільний, але Честон каже, що фейрі не вважали його поведінку аж такою сміховинною, як ми. Фейрі не роблять великої різниці між істотами й неістотами. Вони вірять, що каміння, двері, дерева, вогонь, хмари та все інше мають душі й бажання, а також належать до жіночого або чоловічого роду. Можливо, це й пояснює надзвичайну прихильність до божевілля, яку виявляють фейрі. Наприклад, колись усім було відомо, що безумці бачать фейрі, навіть коли ті ховаються від людського ока. Найвідоміший випадок, що спадає мені на думку, це історія про божевільного хлопчика на ім’я Даффі, який жив у чотирнадцятому столітті у Честерфілді, що в Дербіширі. Юнак був улюбленцем шалапутного духа-фейрі, який багато років наводив жах на місто. Той фейрі дуже вподобав хлопчину і засипав його незвичайними подарунками, з яких головно не було ніякої користі і при здоровому глузді, а в божевіллі й поготів: інкрустований діамантами вітрильник, пара срібних чобіт, співоче порося…
— Але чому фейрі виказував таку ласку Даффі?
— О, він сказав Даффі, що вони брати у недолі. Не знаю, чому так. Честон писав, що багато фейрі тримають у душі образу на англійців, мовляв, ті погано до них ставляться. Одначе, для Честона — та й для мене — лишається загадкою, чому вони так думають. У домах видатних англійських магів фейрі були першими серед челяді і за столом отримували найкращі місця після мага та його дружини. Честон має з цього приводу багато цікавих зауваг. Його найвидатніша праця — «Liber Novus». — М-р Норрелл насупився, а тоді звернувся до свого учня: — Певен, що я безліч разів радив її вам. А ви ще не прочитали?
На жаль, м-р Норрелл не завжди міг достеменно пригадати, які книжки хотів дати Стрейнджеві прочитати, а які навмисне відправив до Йоркширу, щоб тримати їх подалі від Стрейнджа. «Liber Novus» безпечно стояла на полиці бібліотеки в Гертф’ю. Стрейндж зітхнув і зауважив, що з радістю прочитає книжку, щойно м-р Норрелл вручить її.
— А поки, сер, може, ви були б такі ласкаві розказати, чим завершилася історія з фейрі у Честерфілді.
— О, так! На чім я зупинився? Багато років поспіль Даффі велося добре, а місту геть ні. На ринковій площі виріс ліс, тому містяни не могли вести свої справи. У кіз та поросят повідростали крила, й вони полетіли геть. Фейрі обернув каміння наполовину зведеної парафіяльної церкви на цукрові голови. На сонці цукор нагрівся і розм’як, тож частина церкви розтанула. Містечко пахло, наче велетенська цукерня. Гірше того: собаки й коти облизували церкву, а птахи, щури та миші гризли її. Тож, містянам лишилася наполовину з’їдена й незугарна церква — не зовсім те, що вони собі мислили. Довелося благати Даффі заступитися за них перед фейрі. Та хлопця пекла образа, і він відмовився допомагати, бо пам’ятав, як раніше усі з нього кепкували. Містянам не лишалося нічого, як обсипати сердешного всілякими компліментами, вихваляючи його розум і красу. Тоді Даффі поговорив із фейрі — і як все змінилося! Фейрі припинив мучити людей і перетворив цукрові стіни церкви назад на кам’яні. Містяни викорчували ліс на ринковій площі й купили нову худобу. Але церкву привести до ладу так і не вдалося. Навіть сьогодні честерфілдська церква трохи дивна. Вона дуже відрізняється від решти храмів[232].
На мить Норрелл замовк. А тоді Стрейндж спитав:
— Містере Норрелле, як ви гадаєте — фейрі остаточно залишили Англію?
— Я не знаю. Відомо чимало історій про англійців, які за останні три-чотири століття зустрічалися з фейрі десь у глушині, але ніхто з них не був ні вченим, ні магом, а тому їхнім свідченням не варто надавати великої ваги. Коли ми прикликаємо фейрі — тобто, — додав він поспішно, — якби ми виявилися настільки нерозважливими, щоб вчинити таке, і правильно наклали закляття, фейрі б негайно з’явилися. Але звідки вони приходять і якими шляхами мандрують, невідомо. За часів Джона Ускґласса збудовали чимало доріг, що вели з Англії прямісінько у Фейрі — широких зелених доріг між високими живоплотами чи кам’яними стінами. Ті шляхи й досі існують, та не думаю, що нині фейрі користуються ними частіше, ніж християни. Дороги зруйновані, вони порослі зеленню і мають дуже занехаяний вигляд. Я чув, що їх намагаються уникати.