Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 80)
33
Най буде Місяць при очах моїх
Це вкрай дивно. Невже в замку є маг? Можливо, хтось із челяді? А може, котрась із принцес? Та навряд. А може, це справа рук м-ра Норрелла? Стрейндж уявив свого наставника, який сидить у маленькій кімнатці на третьому поверсі дому по Гановер-сквер, втупившись у срібну миску, спостерігає за всім, що відбувається, і зрештою за допомогою магії проганяє Віллісів. Таке можливо. Власне, оживлення статуй було наче фахом м-ра Норрелда. Саме ця магія зробила його відомим серед широкого загалу. Однак, однак… Чому б це м-р Норрелл раптом вирішив йому помогти? Із прихильності сердечної? Навряд. До того ж, у цій магії вчувався ніби чорний гумор, що геть не схоже на Норрелла. Маг хотів не просто налякати Віллісів, а ще й висміяти їх. Ні, це не міг бути Норрелл. Але хто ж тоді?
Король, схоже, втомленим не почувався. Власне, він поривався танцювати, пустувати і тішитися через поразку Віллісів. Тому, постановивши, що зайві вправи не завдадуть його величності жодної шкоди, Стрейндж рушив далі.
Білий туман вимив із краєвиду усі деталі та барви, зробивши його зовсім примарним. Земля та небо змішалися в одне марево.
Король із великою ласкавістю взяв Стрейнджа за руку, вочевидь уже забувши, що не любить магів. Він заговорив про те, чим переймався у своєму божевіллі. Монарх був певен, що, відколи він стратив розум, Велику Британію спіткало безліч бід. Схоже, король вважав, що коли він сам став не при тямі, то постраждало і його королівство[226]. Нав’язливою думкою було те, що Лондон залила велика повінь.
— …коли мені переказали, як холодні сірі води зімкнулися над куполом собору святого Павла, а Лондон став царством риб та морських почвар, годі й розповісти, що я тоді відчув! Здається, я три тижні ридав! Нині усі будинки вкриті мушлями, а на ринках торгують лише устрицями та морськими їжаками! Містер Фокс[227] казав, що в неділю, тижнів зо три тому, він відвідав церкву святого Ведаста на Фостер-лейн і вислухав чудову проповідь, яку виголосила камбала[228]. Але я маю план, як відновити моє королівство! Я відрядив послів до Короля Риб із пропозицією: я одружуся з русалкою, щоб покласти край ворожнечі між двома великими державами!..
Іншою нав’язливою думкою його величності був срібночубий чоловік, якого ніхто більше не міг бачити.
— Він каже, що також король, — палко шепотів безумець, — але, гадаю, він янгол! З такими срібними пасмами — це дуже вірогідно. А тих двох злих духів, з якими ви балакали, він добряче пошарпав. Гадаю, він повернувся, щоб покарати їх і скинути в геєну огненну! А потім він, без сумніву, перенесе нас у славетний ганноверський край![229]
— Рай, — виправив Стрейндж. — Ваша величність мали на увазі рай.
Вони гуляли собі. Пішов сніг, повільно припорошуючи білим тьмяну сірість світу. Панувала надзвичайна тиша.
Раптом звідкись долинув звук флейти. Музика звучала невимовно самотньо і печально, але водночас повнилася шляхетністю.
Стрейндж вирішив, що грає король, й обернувся. Але той стояв, звісивши руки, а флейта стирчала з кишені. Стрейндж роззирнувся. Туман був не такий густий, щоб кого-небудь сховати. Ні душі. Парк порожній.
— О, послухайте! — закричав король. — Він виспівує горе короля Великої Британії. Цей потік швидких нот! Вони повідають про втрачену силу! Яка безнадійна фраза. Вона про Розум, знищений віроломними політиками та лихою поведінкою синів. А ця мелодія здатна розбити серце — вона про чарівне юне створіння, яке він обожнював, коли був маленьким хлопчиком, і від якого друзі присилували його відвернутися[230]. О Боже! Як же він ридав тоді!
По лицю короля котилися сльози. Він почав повільний тужливий танок: вихилявся усім тілом, повільно водив руками та кружляв над землею. Музика віддалялася, і король линув за нею все глибше в парк.
Стрейндж був спантеличений. Схоже, музика вела короля у гайок. Принаймні, Стрейнджу здавалося, що то гайок. Він був майже певен, що мить тому там ріс із десяток дерев, навіть менше. Але тепер на вже виросли хащі — ба більше, густий і похмурий ліс зі старими здичавілими деревами. Крислате гілля скидалося на покручені кінцівки, а коріння — на кубло змій. Плющ та омела рясно обплели стовбури. Поміж деревами виднілася вузенька стежка з глибокими обледенілими видовбинами, поросла змерзлою травою. Бліда цятка світла, що мерехтіла далеко поміж деревами, нагадувала вогник будинку, хоча жодного будинку там бути не могло.
— Ваша величносте! — закричав Стрейндж. Він кинувся за королем і схопив його за руки. — Хай дарує ваша величність, але мені ті дерева не подобаються. Гадаю, нам з вами краще вертатися до замку.
Короля музика геть зачарувала, і повертатися він не хотів — бурчав і виривався з обіймів Стрейнджа, який знову спіймав монарха і чи то повів, чи то поволочив його назад до брами.
Проте, схоже, невидимий флейтист не збирався відпускати їх так легко. Раптом музика стала гучнішою — тепер вона лунала звідусіль. Майже непомітно проявилася ще одна мелодія і сплелася з першою.
— Ох, послухайте! Послухайте! — кричав король, кружляючи на місці. — Тепер він грає для вас! Ця груба мелодія повідає про лиху вдачу вашого наставника, який не вчить вас того, що ви маєте повне право знати. А це ноти не в лад: вони передають ваш гнів, бо вам не дають робити нові відкриття. Повільний сумний марш символізує велику бібліотеку, яку через себелюбство він не хоче показувати вам.
— Звідки, заради… — почав Стрейндж і затнувся. Він теж її чув — музику, що виповідала все його життя. Вперше маг збагнув, яким смутком сповнене його існування. Його оточували ниці чоловіки й жінки, що ненавиділи його і потайки заздрили його таланту. Тепер він знав, що кожна його зла думка була виправданою, а кожна великодушна — хибною. Усі його вороги — мерзенні, а друзі — віроломні. Норрелл, звісно, — найгірший з усіх, але навіть Арабелла — слабка і не варта його любови.
— О! — зітхнув його величність. — Вас також зрадили.
— Так, — сумно погодився Стрейндж.
Вони повернули до лісу. Крихітні вогні поміж дерев знову навівали Стрейнджу невідступну думку про дім та затишок. Він майже бачив м’яке сяйво свічок, що ллється на зручні крісла, старовинний камін, де весело палахкотить вогонь, та келихи з гарячим глінтвейном, який зігріє їх після прогулянки крізь темні хащі. Вогні пробудили в ньому ще один здогад.
— Певен, там є бібліотека, — промовив Стрейндж.
— Авжеж! — погодився король, радісно плескаючи в долоні. — Ви читатимете книжки, а коли ваші очі втомляться, вам читатиму я! Але ми мусимо поквапитися! Прислухайтеся до мелодії! Його вже бере нетерплячка!
Король потягнув руку до Стрейнджевого лівого ліктя, тож магові довелося звернути увагу на річ, яку він тримав у руці, — Ормскіркові «Об’явлення про тридцять шість інших світів».
«А, це? — подумав він. — Що ж, вона мені більше не потрібна. Без сумніву, в лісовому будинку будуть значно кращі книжки».
Він розкрив долоню — і «Об’явлення» впали на засніжену землю.
Засніжило сильніше. Флейтист не вгавав. Король і маг поспішили до лісу. Багряний каптур сповз монархові на очі. Стрейндж поправив його. Раптом він згадав дещо про червоний колір: він слугував потужним захистом од зачарування.
— Швидше! Швидше! — кричав король.
Флейтист зіграв низку швидких нот, які вивищувалися та вщухали, наслідуючи звуки вітру. Справжній вітер подув нізвідки і чи то поніс, чи то потягнув їх до лісу. Коли вони опустились на землю, то вже були значно ближче до дерев.
— Чудово! — закричав король.
Каптур знову прикував Стрейнджеву увагу.
…
Флейтист викликав ще один порив вітру, і той зірвав каптур з голови короля.
— Байдуже! Байдуже! — весело кричав король. — Він обіцяв мені безліч ковпаків, коли ми дістанемося будинку.
Але Стрейндж відпустив королеву руку й, хитаючись проти вітру й снігу, повернувся, аби підібрати каптур. Той лежав у снігу — яскраво-червона пляма посеред туманних тіней сірого і білого.
…
Стрейндж пригадав, як казав котромусь із Віллісів, аби магія досягла мети, чарівник мусить покладатися на силу свого характеру; і чому ж він подумав про це саме зараз?
Умент зринув білий порубцьований місячний диск — не в небі, а деінде. Якби Стрейндж мусив сказати, де саме, то, мабуть, відповів би, що у нього ж у голові. Неприємне відчуття. Все, про що він міг думати, все, що міг бачити, — місячний лик, блідий, наче прадавня кістка. Стрейндж забув про короля. Забув, що він маг. Забув про м-ра Норрелла. Забув власне ім’я.
Забув про все, крім місяця…
Місяць зник. Стрейндж підвів очі й збагнув, що стоїть у снігу неподалік від темного лісу. Між ним і лісом стояв сліпий король у домашньому халаті. Певно, його величність пройшов трохи далі, коли маг спинився. Але без провідника, на якого можна спертися, король розгубився і злякався. Він без упину кричав:
— Магу! Магу! Де ж ви?
Ліс більше не бачився Стрейнджеві затишним. Тепер він здавався магу таким, як і спочатку, — похмурим, незбагненним,