Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 7)

— Матиму за велику радість, сер! — м-р Сеґундус роззирнувся. Негода позаганяла людей у приміщення, і білим килимом перед великим сірим храмом блукало лиш декілька темних постатей. При ближчому розгляді виявилося, що всі вони джентльмени товариства міста Йорк або ж тутешній клір чи служки при соборі: паламарі, сторожі, підпомічники регентів, провости, трансептові підмійтали тощо, — яких старші вигнали під сніг займатися церковними справами.

— Мав би за велику радість, сер, — повторився м-р Сеґундус, — догодити вашому побажанню, та я не бачу містера Норрелла.

Але хтось тут усе-таки був.

Цей хтось стояв самотньо в снігу якраз навпроти собору. Похмурий хтось, не дуже поважний хтось, що зараз розглядав м-ра Сеґундуса та д-ра Фокскасла із величезним зацікавленням. Довгі пасма лягали на плечі, немов чорний водоспад; у рішучому худому обличчі, здавалося, є щось покручене, немов той корінь дерева; чоловік мав довгий тонкий ніс і бліду шкіру, хоча в цілому його лик був темний — можливо, через чорні очі, можливо, через довгий чорний і масний чуб. За якусь мить чоловік підійшов до двох магів, вклонився для годиться, перепросив за втручання та зауважив, що вони справляють враження джентльменів, котрі прибули сюди в тій самій справі, що й він сам. Його звуть Джон Чилдермасс, і він повірений м-ра Норрелла у певних справах (хоч і не уточнив, яких саме).

— Здається мені, — замислено сказав м-р Сеґундус, — я впізнаю ваше обличчя. Певно, ми вже раніше бачилися?

Темним обличчям Чилдермасса пробігла якась мінлива хвиля, але вона зникла враз, тож неможливо було сказати, збирався він насупитися чи засміятися.

— Я часто приїжджаю до Йорка в справах містера Норрелла, сер. Можливо, ми бачилися в котрійсь із книгарень міста?

— Ні, — заперечив м-р Сеґундус. — Я вас бачив у… прямо уявляю вас у… Де ж?.. О! Зараз-зараз, крутиться на язику!

Чилдермасс повів бровою, ніби дуже в цьому сумнівався.

— Але ж містер Норрелл буде тут власною персоною? — запитав д-р Фокскасл. Чилдермасс перепросив і заявив, що навряд чи м-р Норрелл приїде; він не бачив причин, навіщо м-рові Норреллу сюди являтися.

— Ага! — вигукнув д-р Фоккасл. — То він визнає свою поразку, правда? Ну й ну. Сердешний джентльмен. Боюся, почувається останнім дурнем. Хай там як, а це була шляхетна спроба. Ми не тримаємо на нього зла за його старання. — Д-рові Фокскаслу аж відлягло від серця, що він не побачить магії, тому на слова він не скупився.

Чилдермасс іще раз перепросив у д-ра Фокскасла; здається, д-р Фокскасл хибно його зрозумів. М-р Норрелл, безперечно, учинить магію, але в абатстві Гертф’ю, а її результат буде видно в Йорку.

— Джентльмени, — заявив Чилдермасс д-рові Фокскаслу, — надто полюбляють свій затишок біля каміна і покидають його лише в крайньому разі. Смію припустити, сер, що якби вам хоч трошки було видно сьогоднішню справу з власної вітальні, ви би не стояли зараз тут, змерзлий та промоклий.

Д-р Фокскасл голосно засопів і подарував Джону Чилдермассу погляд, який говорив, що на думку д-ра Фокскасла Джон Чилдермасс — страшенний нахаба.

Проте Чилдермасса, схоже, мало обходила опінія д-ра Фокскасла, і він ажніяк не розгубився, радше навіть, потішився.

— Час настав, джентльмени, — проказав він. — Займайте свої місця в соборі. Я певен, ви дуже шкодуватимете, якщо пропустите бодай щось, коли так багато на кону.

Минуло двадцять хвилин по годині, і джентльмени з йоркського товариства уже заходили до храму через двері південного трансепту. Дехто навіть озирався навколо, так ніби від усього серця прощався з білим світом, який боявся більше не побачить.

3

Камені Йорка

Навіть у найкращі часи будь-яка стародавня велика церква взимку — сумовите місце; ніби холод сотень зим зберігається в її каменях і поволі сотається назовні. У холодній вогкій сутіні собору джентльменам із товариства міста Йорк довелося стояти і чекати на диво, що мало би їх приголомшити, хоч не мали найменшої певності, що несподіване чудо порадує їх.

М-р Ганіфут намагався підбадьорювати товаришів своїми усмішками, але як на джентльмена, що роками вправлявся у мистецтві дружнього усміху, то спроба вийшла не дуже вдала.

Аж ось закалатали дзвони. То було в святого Михаїла-з-Дзвіницею, дзвонарі якого били щопівгодини, але всередині собору ті звуки ніби долинали з далекої далечини, з іншого краю. Радісним цей дзвін було не назвати. Джентльмени з товариства міста Йорк добре знали, що дзвони часто йдуть пліч-о-пліч із магією, особливо тих неземних створінь, що їх звуть фейрі. За сивої давнини люди знали: сріблястий передзвін часто знаменує момент, коли якогось невимовно прекрасного англійця чи англійку ось-ось викрадуть фейрі і навіки заберуть із собою жити в дивний, примарний край. Навіть Король Крук (сам англійського роду, а не один із фейрі) мав прикру звичку викрадати чоловіків і жінок, аби ті складали йому товариство в одному із замків у Інакшім Краю[22]. Проте, якби я чи ви мали магічну здібність захоплювати будь-кого й утримувати його до скону віків, якби ми з вами мали перед собою цілий білий світ на вибір, наважуся припустити, що цей вибір упав би на когось принаднішого від магів із Ученого товариства міста Йорк. Однак ця думка не розрадила жодного джентльмена в Йоркському соборі й навіть нікому не прийшла в голову, відтак дехто замислився, наскільки ж сильно розсердив м-ра Норрелла лист д-ра Фокскасла, і почав боятися по-справжньому.

Дзвони враз замовкли, як звідкілясь згори, із мороку тіней над головами, пролунав голос. Маги понашорошували вуха, намагаючись розібрати слова. Багато кого пойняла така бентежна бентега, аж їм здалося, що це звучать чарівні Настанови, як у казках про фейрі[23]. Можливо, йшлося про якусь таємну засторогу. Адже магам було добре відомо із казок, що такі Настанови й застороги зазвичай трохи чудні, але навряд чи складні для виконання. Принаймні на перший погляд. Зазвичай вони схожі на «Не їж останню цукрову сливу із синьої банки в кутку буфета» або «Не бий жони полиновою різкою». Однак усі казки про фейрі погоджуються на тому, що обставини завжди перешкоджають людині, котра одержала Настанови, вона повсякчас примудряється чинити саме те, що заборонено, а тому її напевне чекає страшна доля.

Хай там як, а ця повільна декламація звучала як рокований присуд. От тільки що за мова лунала, ніхто не розумів. Одного разу м-рові Сеґундусу немов почулося щось про згубу, потім латинське interficere, себто «вбивати». Цей голос було не просто розібрати. Він анітрохи не скидався на людський, чим тільки примножував страх джентльменів побачити фейрі. Грубий, глибокий й шорсткий, він звучав неначе це один об одного терлися два камені, хоча й мав би бути мовленням, точніше ним і був. Обійняті страхом, джентльмени вглядалися в темряву, де тільки й виднівся, гублячись у понурій порожнечі, невиразний обрис кам’яної постаті на велетенській колоні. Призвичаївшись до дивних звуків, джентльмени розрізняли все більше слів: давні англійські та старолатинські переплелися так, наче мовець не мав ані найменшого уявлення про те, що це різні мови. На щастя, ця осоружна мішанина не становила труднощів для магів, звиклих до розплутування письмових просторікувань учених із сивої давнини. У перекладі на нормальну мову слова звучали якось так: «Давним-давно, — промовляв голос, — років п’ятсот тому або й більше, в присмерках одного зимового дня, до церкви зайшов юнак, а з ним — юнка із плющовим листям у волоссі. Тут були лише камені. І ніхто, крім них, не бачив, як він її задушив. Дівчина замертво повалилася на камені, і це бачили тільки вони. За свій гріх юнак покарання не отримав, бо за свідків були тільки камені. Минали літа, та коли б той чоловік не заходив у храм, не ставав поміж іншими парафіянами, камені кричали: ось! цей чоловік замордував дівчину з плющовим листям у волоссі — однак ніхто їх не чув. Та ще не пізно! Ми знаємо, де його поховано! У закуті південного трансепта! Хутчіш! Хутчіш! Піднімайте плити! Дістаньте його кістки! Нехай їх розтрощать лопати! Жбурніть його череп об колони й розбийте його! Ввольте бажання каменів помститись! Ще не пізно! Ще не пізно!»

Навряд чи магам стало часу осмислити ці слова і подивуватися з того, хто їх промовив, аж раптом почувся новий камінний голос. Цього разу він, здавалося, долітав з-над вівтаря і мов не мішав, дарма що звучав чудно і вживав стародавні й забуті слова. Голос скаржився на якихось вояків, які були побили вікна зсередини. За сотню років вони явилися знову й розтрощили хресну переділку — лекторій — між нефом і хорами, позбивали лики святих, украли таріль. Якось вони гострили вістря своїх стріл об край купелі; через триста років — палили з пістолів у домі капітулу[24]. Схоже, другий голос не розумів, що хоч велика церква і живе тисячоліттями, людям такого довгого віку не відпущено. «Вони тішаться з руйнування! — викрикував голос. — Але заслуговують на нього самі!» Як і перший промовець, цей, здавалося, пробув у церкві незліченні роки, певно, чув незліченні служби й молитви, однак усе одно не спізнав наймиліших християнських чеснот: милосердя, любові, смирення. І весь цей час перший голос надалі журився за мертвою дівчиною з плющовим листям у волоссі, тож два шкарубкі промовці злилися дуже неприємно для слуху.