Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 6)
Це питання, здається, спантеличило м-ра Робінсона, і він перепросив наперед, якщо неправильно його зрозумів, бо найменше в світі хотів би кого-небудь образити, та поцікавився, чи справді всі присутні джентльмени — маги.
Звісно, так, аякже, закивало головами товариство магів міста Йорк, вони всі тут маги.
Тоді невже, поцікавився м-р Робінсон, вони не здатні розпізнати магічне діяння? Хіба є хто більш підхожий для цього?
Ще один джентльмен спитав, до якої саме магії збирається вдатися м-р Норрелл, і м-р Робінсон ґречно перепросив та вибачився, вдавшись до розлогих пояснень, що не зможе просвітити їх, бо не знає сам.
Якби треба було викласти всі ті плутані й чималі суперечки, через які пройшли маги товариства міста Йорк, перш ніж підписати угоду з м-ром Норреллом, мої читачі втомились би, а їхній терпець піддався би значним випробуванням. Багато хто поставив свій автограф через марнославство; вони привселюдно заявили, мовляв, не вірять у здатність Норрелла чарувати, привселюдно кинули йому виклик, і за таких обставин було би повною дурницею міняти свою думку — принаймні їм так здавалося.
З іншого боку, м-р Ганіфут підписався під угодою саме тому, що вірив у магію Норрелла. М-р Ганіфут сподівався, що, продемонструвавши здібності в такий спосіб, м-р Норрелл здобуде собі широку відомість та славу і відтак прислужиться магією своїй батьківщині.
Декотрі джентльмени були змушені підписати угоду, бо припускали (чи не під впливом самого м-ра Норрелла, який висловив свою думку через Робінсона), інакше визнають, ніби самі не є істинними магами.
Отак один за одним отут і на місці маги міста Йорк поставили свої підписи на документі, який приніс м-р Робінсон. Останнім лишився м-р Сеґундус.
— Я не буду, — заявив він. — Магія — це моє життя. Хоч м-р Норрелл, безперечно, має рацію, коли говорить, що я нікчемний учений, та що ж я без неї робитиму?
У залі запанувала тиша.
— А! — озвався м-р Робінсон. — Ось воно як! Сер, ви точно впевнені, що не підписуватимете угоду? Адже погляньте, її скріпили підписами всі ваші друзі. Ви лишитеся сам один.
— Впевнений, — відповів м-р Сеґундус. — Дякую.
— А! — правив далі м-р Робінсон. — У такім разі мушу зізнатися, що не знаю, як чинити далі. Мій віродавець ніяк не застеріг, що робити в разі, коли підпишеться тільки частина джентльменів. Уранці я пораджуся зі своїм віродавцем.
Хтось почув, як д-р Фокскасл зауважив джентльмену, званому чи то м-р Гарт, чи то м-р Гант, що на їхнє спільне лихо веремію вкотре зчинив чужинець.
За два дні д-ра Фокскасла знову зустрів м-р Робінсон, тепер зі звісткою, що за такої особливої нагоди м-р Норрелл буде радий не зважати на відмову м-ра Сеґундуса підписати угоду і вважатиме її укладеною між ним і всім товариством магів міста Йорк
Надвечір останнього дня проти дати, встановленої для демонстрації магії м-ром Норреллом, у Йорку пішов сніг, і вже вранці грязь та болото міста вкрила бездоганна біла ковдра. Вона приглушила цокотіння копит і звуки кроків, навіть голоси йоркців перемінились у цій білій тиші, яка всотала геть усі звуки. М-р Норрелл призначив дуже ранню годину. Маги міста Йорк снідали по своїх домівках на одинці. Спостерігали в тиші за тим, як слуга розливає каву, розламує для них булки щойно з печі, подає масло. Дружина, сестра, невістка чи племінниця, які зазвичай виконували ці дрібні обов’язки, все ще спали, і приємні домашні жіночі теревені, яких джентльменам товариства магів міста Йорк годилося цуратись, хоч ті бриніли милим і ненав’язливим рефреном крізь усе буденне життя, ще не точилися. Їдальні в оселях джентльменів також змінилися у порівнянні з учорашнім днем. Зимовий присмерк поступився місцем жаскому світлу зимового сонця, стократно підсиленому засніженою землею. Біле зимове укривало сліпило очі. І на гарненьких доньчиних чашках для кави мало не витанцьовував візерунок із трояндовими бутонами. Сонячні зайчики стрибали на срібному кавнику племінниці, а невістчині всміхнені пастушки з порцеляни раптом усі перетворилися на осяйних янголів. Стіл немовби накрили сріблом та кришталем фейрі.
Виткнувши голову з вікна третього поверху по вулиці Леді-Пекіттс-ярд, м-р Сеґундус подумав, що, можливо, це і є Норреллова магія. Раптом над головою щось загрозливо прогуркотіло, і він ледве встиг сховатися назад у кімнату, як із даху обвалився сніг. М-р Сеґундус слуги не мав, так само як не мав дружини, сестри, доньки, невістки чи племінниці, зате господиня, в котрої він винаймав житло, місис Плезанс, вставала ще вдосвіта. Хіба один раз протягом останніх двох тижнів вона чула, як він зітхає над книжками? Тож сподівалася, що збадьорить його настрій, підсмаживши на сніданок два оселедці, зготувавши чай зі свіжим молоком, нарізавши скибок білого хліба з маслом та розклавши їх на біло-синій порцеляновій тарелі. Такі самі шляхетні мотиви спонукали її сісти поговорити з м-ром Сеґундусом. Та побачивши його понуру парсуну, вона вигукнула:
— Ох! Мені вже терпець уривається од цього діда!
М-р Сеґундус не казав їй, ніби м-р Норрелл дід, але дарма — їй здавалося, саме такий він і має бути. З усіх розповідей м-ра Сеґундуса вона зробила висновок, що м-р Норрелл — це такий собі скнара, котрий, замість золота, копичить магію. Трошки згодом, як розгортатиметься наша історія, я дозволю читачам самостійно вирішити, наскільки справедливим вийшов портрет мага у вустах місис Плезанс. Подібно до неї, я також вважаю, що скнари завжди старі. Не знати, правда, чому, адже, безперечно, юних скнар не менше від старих. Ну, а щодо старості самого м-ра Норрелла маю сказати: такі, як він, уже діди в сімнадцять літ.
— Коли ще був живий містер Плезанс, — правила далі місис Плезанс, — то він завжди казав, що жодному чоловіку чи жінці в Йорку не зрівнятися зі мною у випіканні хліба. Інші люди також із добрості своєї хвалили, казали, ніколи не їли такого смачного хліба, як у мене. Мені завжди кортіло мати добрий стіл удома — люблю робити все до ладу… Так от, якби з цього заварничка зараз явився один із тих дивних духів, що про них ідеться в арабських казках, і запропонував сповнити три мої бажання, мені навряд чи зло заслало би очі і я не просила би його одібрати пекарні в інших людей. Якщо в них добрі булки, то я від цього не змалію. І навіть навпаки — так ліпше для всіх. Нумо, пане, скуштуйте. — 3 цими словами вона підсунула таріль знаменитого хліба поближче до свого комірника. — Не хочеться, щоб ви змарніли. А то скажуть, мовляв, Гетті Плезанс геть розучилася глядіти за домом. Мені дуже прикро, що ви такі невеселі, пане. Ви не скріпили підписом того віроломного папера, тож коли всіх інших джентльменів змусять визнати поразку, ви йтимете своїм шляхом далі і, дуже сподіваюся на те, зробите багато відкриттів, так що той розумник містер Норрелл буде радий взяти вас у партнери та пошкодує, що був такий зарозумілий і пихатий.
М-р Сеґундус усміхнувся та подякував їй:
— Не думаю, що все буде саме так. Моїм головним клопотом стануть першоджерела. Своїх у мене дуже мало, а коли розпустять товариство… Навіть не знаю, що стане з його книгозбірнею, але навряд чи вона дістанеться мені.
М-р Сеґундус з’їв хліба (що й справді виявився настільки смачним, наскільки його хвалив блаженної пам’яті м-р Плезанс та його друзі), оселедці і випив чаю. Напевно, сила цих наїдків у заспокоєнні зворохобленого серця виявилася більшою, ніж він очікував, бо м-рові Сеґундусу трохи покращало, зі свіжими силами він убрався в шинель, надягнув шапку, рукавички, накинув теплий шарф і вибрався на заметені вулиці, рушаючи до місця, призначеного м-ром Норреллом для демонстрації чудес — Йоркського собору.
Сподіваюся, моїм читачам знайоме це давнє англійське місто, що водночас є і єпископською резиденцією, бо інакше, боюся, символізм обраного м-ром Норреллом місця лишиться незбагненним. Адже треба розуміти, що в давньому англійському місті та єпископській резиденції старожитній собор не просто одна зі споруд; це всім спорудам
— Коли ваша добра ласка, містере Сеґундусе, — проказав д-р Фокскасл, — чи не могли би ви представити мене містерові Норреллу? Мені давно кортить познайомитися з цим джентльменом.