Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 66)

— Лорд Веллінґтон, містере Норрелле.

— Он як.

Наступного дня Стрейндж написав Веллінґтону нового листа, де пропонував повернути води ріки Тежу повстати й обрушитися на французів. Це принаймні змусило лорда Веллінґтона дати розлогішу відповідь, у якій він пояснив, що наразі майже вся британська армія та частина португальської стоять між Тежу та французами, тому запропонований м-ром Стрейнджем крок був би не зовсім доречним.

Але Стрейндж відмовлявся здаватися. Він продовжував надсилати Веллінґтону по одній пропозиції щодня. І всі було відхилено.

Одного особливо похмурого дня наприкінці лютого, прямуючи крізь передпокій готелю м-ра Прідо до своєї самотньої вечері, він ледь не зіштовхнувся з червонощоким молодиком в англійському вбранні. Незнайомець перепросив і поцікавився, де можна відшукати містера Стрейнджа.

— Я Стрейндж. А ви хто?

— Мене звати Брісколл. Я служу капеланом при штаб-квартирі.

— Містер Брісколл. Так. Авжеж.

— Лорд Веллінґтон просив мене навідати вас, — пояснив м-р Брісколл і посміхнувся: — Він казав, ніби ваша магія може чимось мені допомогти. Але, щиро кажучи, гадаю, він сподівається, що мені вдасться відрадити вас писати йому щодня.

— Он як! — відповів Стрейндж. — Але я не припиню, доки він не дасть мені якесь доручення.

М-р Брісколл засміявся:

— Чудово, я так йому і передам.

— Дякую. А чи можу я щось зробити для вас? Я ніколи раніше не займався магією для Церкви. Буду з вами щирим, містере Брісколл. Мої знання церковної магії вельми поверхневі, але я був би дуже радий хоча б комусь принести користь.

— Гм. Я відповім вам так само щиро, містере Стрейндже. Насправді мої обов’язки дуже прості. Я навідую хворих і поранених. Правлю для солдатів служби й роблю все, щоб гідно поховати загиблих бідолах. Гадки не маю, чим би ви могли мені допомогти.

— І ніхто не має тої гадки, — зітхнув Стрейндж. — Але прошу, може, повечеряєте зі мною? Принаймні, мені не доведеться їсти на самоті.

У цьому чоловіки хутко дійшли згоди і вмостились у трапезній залі готелю. М-р Брісколл видався Стрейнджу приємним товариством для вечері: він залюбки розповідав усе, що знав про лорда Веллінґтона й армію.

— Солдати — назагал не релігійні люди, — казав він, — але я ніколи й не чекав від них великої побожності. Мені сприяло ще й те, що всі попередні капелани просили переведення, щойно прибували сюди. Я перший лишився — і вояки мені за це вдячні. Вони прихильні до кожного, хто готовий розділити з ними тягар важкого життя.

Стрейндж запевнив його, що не має стосовно цього жодних сумнівів.

— А ви як, містере Стрейндже? Як вам ведеться?

— Мені? Та взагалі ніяк. Ніхто не хоче мене тут бачити. За тих рідкісних оказій, коли хоча б хтось зволить поговорити зі мною, до мене звертаються то «містер Стрейндж», то «містер Норрелл». Нікому навіть не спадає на думку, що це можуть бути дві окремі людини.

Брісколл засміявся.

— А лорд Веллінґтон відкидає всі мої пропозиції, щойно я їх висуну.

— Чому ж? Що ви йому пропонували?

Стрейндж розповів про найпершу пропозицію: наслати на французів зливу із жаб.

— Щиро кажучи, я геть не здивований, що він відмовився від такого, — зневажливо відказав Брісколл. — Вам же відомо, що французи готують і їдять жаб? А неодмінна складова Веллінґтонового плану — заморити їх голодом. Ви б іще запропонували скинути на них смажених курчат або пироги зі свининою!

— У цім немає моєї провини, — відповів Стрейндж трохи учеплено. — Я був би тільки радий брати до уваги Веллінґтонові плани, якби ж тільки знав, у чому вони полягають. У Лондоні Адміралтейство ділилося з нами своїми намірами, і ми відповідно пристосовували свою магію.

— Розумію, — мовив на те Брісколл. — Даруйте, містере Стрейндже, можливо, я не дуже добре все втямив, та, здається, тут ви маєте значну перевагу. У Лондоні ви мусили покладатись на опінію Адміралтейства щодо подій, які розгорталися за сотні миль — і, смію припустити, Адміралтейство часто помилялося. А тут ви можете побачити все на власні очі. Ваш досвід нічим не відрізняється від мого. Коли я тільки-но прибув сюди, ніхто й не думав звертати на мене ані найменшої уваги. Я був нікому не потрібний і переходив з одного полку до іншого.

— А тепер ви в штабі Веллінґтона. Як вам це вдалося?

— Знадобився час, але зрештою я спромігся довести його ясновельможності свою корисність — і я певен, що вам це теж до снаги.

Стрейндж зітхнув.

— Я намагаюся. Але схоже, мені вдається показати лише власну непотрібність. Знову і знову!

— Дурниці! Наскільки я можу судити, досі ви припустилися тільки однієї справжньої помилки — лишилися тут, у Лісабоні. Якщо хочете моєї ради, вирушайте в дорогу щонайшвидше. Їдьте, спіть у горах разом із солдатами й офіцерами! Ви не збагнете їх, доки не вчините так. Розмовляйте. Проводьте разом із ними дні у спорожнілих селах за Лініями. Невдовзі вони вас полюблять. Це найкращі хлопці на світі.

— Справді? А в Лондоні переказували, що лорд Веллінґтон називав їх брудними покидьками.

Брісколл розсміявся, немовбито приналежність до покидьків — то лише незначна вада і водночас одна з принад армії. Вельми дивний погляд, як для духовної особи, — подумав Стрейндж.

— То хто ж вони насправді? — поцікавився він.

— І те, й друге, містере Стрейндже. І те, й друге. То що, поїдете?

Стрейндж насупився.

— Не знаю. Розумієте, не те щоб я боявся злигоднів і поневірянь. Гадаю, я зможу витримати усе, що випадає на долю простих солдатів. Але я там нікого не знаю. Мене не полишає відчуття, нібито я повсякчас плутаюся у всіх під ногами, і я ні з ким так і не заприятелював…

— Он як! Та це легко виправити! Тут вам не Лондон чи Бат, де кожному потрібні рекомендаційні листи. Прихопіть діжечку бренді та ящик або два шампанського, якщо ваш слуга подужає їх довезти. Якщо ви матимете в запасі бренді й шампанське, то невдовзі заведете широке коло знайомств серед офіцерів.

— Справді? Невже так просто?

— О, певна річ! Але не завдавайте собі клопоту з перевезенням червоного вина. Його в них і так вдосталь.

Через кілька днів Стрейндж і Джеремі Джонс вирушили з Лісабона у край за Лініями. Британські вояки й офіцери вельми здивувалися, виявивши у своєму товаристві мага. Вони писали листи до друзів, добираючи для його портрету дуже неприхильні слова й дивуючись, що він узагалі там робить. Але Стрейндж послухався поради містера Брісколла. Варто було магові познайомитися з кимось із офіцерів, як він запрошував того до себе випити шампанського після вечері. Невдовзі йому вибачили певну ексцентричність фаху. Багато важило те, що в бівуаку Стрейнджа завжди можна було знайти веселих товаришів і пристойну випивку.

До всього, Стрейндж почав курити. Насправді заняття це досі ніколи не вабило мага, проте виявилося, що добрий запас тютюну слугував просто-таки неоціненним скарбом, коли слід було зав’язати розмову з рядовими чи сержантами.

Таке життя було химерним, а краєвиди похмурими. За наказом лорда Веллінґтона мешканці сіл по той бік Ліній залишили свої будинки й спалили врожай. Солдати обох армій вешталися спустошеними селами й підбирали все, що могло їм стати в нагоді. Серед британських вояків звично було розставляти дивани, шафи, ліжка, стільці та столи на схилах пагорбів або лісових галявинах. Зрідка траплялися навіть цілі спальні або вітальні з приладдям для гоління, книжками й лампами, але без такої зайвини, як стіни й стеля.

Та як би не страждала британська армія через вітер і дощ, становище французів було значно гіршим. Їхній одяг обернувся на дрантя, а їсти було нічого. Вони мусили дивитися на Лінії лорда Веллінґтона ще з минулого жовтня. Французи не могли напасти на британську армію: та мала три лінії неприступних укріплень, за які могла відступити будь-якої миті. Сам лорд Веллінґтон не завдавав собі клопоту атакувати французів. Та й навіщо, коли Голод і Хвороби винищували ворога швидше, ніж міг би він сам? П’ятого березня французи згорнули табір і рушили на північ. За кілька годин лорд Веллінґтон і британська армія кинулися навздогін. Із ними був і Джонатан Стрейндж.

Одного дощового ранку в середині місяця Стрейндж їхав уздовж дороги, якою марширував 95-й стрілецький полк. Склалося так, що трохи попереду він зауважив гурт своїх приятелів. Маг пустив коня у чвал і скоро порівнявся з ними.

— Доброго ранку, Неде, — мовив Стрейндж, звертаючись до чоловіка, якого небезпідставно мав за вдумливу й розважливу людину.

— Доброго ранку, сер, — бадьоро відповів Нед.

— Неде?

— Так, сер?

— Яке твоє найбільше бажання? Розумію, Неде, питання доволі дивне, але ти вже даруй. Мені справді потрібно знати.

Нед відповів не одразу. Він глибоко вдихнув, насупив чоло й продемонстрував низку інших ознак суворої задуми. Тим часом його товариші люб’язно повіряли Стрейнджу, чого понад усе бажають вони — чого-небудь на кшталт чарівних горщиків із золотом, яке ніколи не вичерпується, і будинків, висічених із цілого алмазу. А один валлієць узявся жалісливо виспівувати: «Смаженого сиру! Смаженого сиру!», чим викликав добрячий напад сміху. Валлійці від природи вельми веселі люди.

Зрештою, Нед довершив свої міркування й повідомив:

— Нові чоботи.

— Справді? — здивовано перепитав Стрейндж.

— Так, сер, — відказав Нед. — Нові чоботи. Усе через ці кляті португальські дороги. — Він махнув рукою на смугу землі, вкриту купою камінців і помережану вибоїнами, яку португальці ласкаво називали дорогою. — Мало того, що вони рвуть наше взуття на шмаття: після них уночі ще й страшенно кості ломить. Але якби в мене були нові чоботи — гай-гай! — я почувався би бадьоро навіть після цілого дня маршем. І наскільки ж легше було б мені бити французів! Я б тоді показав цим жабоїдам!