Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 65)
Штаб-квартира армії розташувалася в непримітному будинку посеред простого мощеного подвір’я. Стрейнджу повідомили, що лорд Веллінґтон вирушив інспектувати Лінії. Ніхто не знає, коли він повернеться, — можливо, не раніше вечері. Ніхто не заперечуватиме, якщо Стрейндж почекає, — якщо, звісно, він ні в кого не плутатиметься під ногами.
Але з тої миті, як Стрейндж зайшов у будинок, він відчув що на нього діє той надзвичайно неприємний Закон Природи, згідно з яким людина, прибувши туди, де її ніхто не знає, обов’язково плутається у всіх під ногами. Стрейндж не міг сісти, бо в кімнаті, де він чекав, не було жодного стільця — вірогідно, їх поприбирали на випадок, якщо в будинок якось залізуть французи і спробують за ними сховатися. Тому Стрейндж став біля вікна, але прийшли двоє офіцерів. Один із них збирався вказати на якусь важливу з воєнної точки зору особливість португальського ландшафту і з цією метою хотів визирнути у вікно. Вони вп’ялися в Стрейнджа очима — і він перейшов під напів закриту портьєрою арку.
Тим часом із коридора долинав голос, який постійно вимагав, аби хтось на ім’я Вайнспілл приніс барильце з порохом і негайно. У кімнату забіг низенький, трохи горбатий солдат з яскраво-багряною родимою плямою на лиці. Різні предмети його вбрання належали ледь не всім родам військ британської армії. Це, вочевидь, і був Вайнспілл. Образ його повнився нещастям. Він ніяк не міг знайти порох. Він понишпорив по шафах, попід сходами та на балконах. Він щоразу вигукував «Хвилинку!», аж поки не додумався подивитися позад Стрейнджа: за портьєрою в арці. Миттю він крикнув, що знайшов діжечки з порохом і зробив би це ще раніше, якби хтось — на цих словах він люто зиркнув на Стрейнджа — їх не затуляв.
Години тягнулися довго. Стрейндж повернувся на своє місце біля вікна і ледь не заснув, коли раптом збагнув за метушнею і гармидером, що в дім прибула якась надзвичайно важлива особа. За мить троє чоловіків поважно вступили до кімнати, і Стрейндж став перед очі лорда Веллінґтона.
Як можна його описати? Чи потрібно це і чи взагалі можливо? Його лице повсюди, куди не глянь: на дешевих картинках, якими обклеєні стіни заїздів, та на значно вишуканіших портретах, обрамлених прапорами й барабанами, над сходами до бенкетних залів. Нині не знайти романтичної дівчини, яка б досягла сімнадцяти років і не мала бодай одного його портрету. Вона певна, що довгий орлиний ніс незрівнянно кращий за короткий і кирпатий, а головним нещастям свого життя вважає те, що лорд Веллінґтон уже одружений. Щоби хоч якось утішитися, вона сповнена рішучості назвати свого первістка Артуром. І вона не одинока у своєму обожнюванні. Її молодші брати й сестри сповнені також фанатичного захвату. Найкрасивішого іграшкового солдатика в усіх дитячих кімнатах Англії звуть Веллінґтоном, і на його долю випадає більше пригод, ніж на решту іграшок укупі[188]. Кожен школяр уявляє себе Веллінґтоном хоча б раз на тиждень — і так само чинять його молодші сестри. Веллінґтон втілює в собі всі англійські чесноти. Його англійськість сягає досконалості. Якщо французи носять Наполеона у своїх шлунках (буквально), то ми носимо Веллінґтона у своїх серцях[189].
Наразі лорд Веллінґтон був чимось вельми невдоволений.
— Здається, мої накази були цілком зрозумілими, — сказав він двом офіцерам. — Португальці мали знищити все зерно, яке не здатні вивезти, аби воно не потрапило до лап французів. Натомість я півдня спостерігав, як ворожі вояки тягнуть мішок за мішком із печер біля Карташу.
— Португальським фермерам дуже важко знищувати зерно. Вони бояться голоду, — пояснив хтось із офіцерів.
Інший висловив обнадійливе припущення, що в мішках французи знайшли не зерно, а щось значно менш цінне. Золото або срібло, наприклад?
Лорд Веллінґтон кинув на нього холодний погляд.
— Французькі солдати несли ті мішки до млинів. Скрізь оберталися лопаті! Можливо, ви гадаєте, що вони мололи золото? Коли ваша ласка, Діел, поскаржтеся португальській владі!
Розлючений погляд лорда метнувся кімнатою і вперся у Стрейнджа.
— А це хто такий?
Офіцер на ім’я Діел щось прошепотів його ясновельможності на вухо.
— А, — зітхнув лорд Веллінґтон, а тоді звернувся до Стрейнджа: — То ви маг.
У його голосі ледь чутно бриніла цікавість.
— Так, — відповів Стрейндж.
— Містер Норрелл?
— О, ні. Містер Норрелл лишився в Англії. Я містер Стрейндж.
Лорд Веллінґтон, схоже, не зрозумів почутого.
— Інший чарівник, — пояснив Стрейндж.
— Ясно, — промовив лорд Веллінґтон.
Офіцер на ім’я Діел здивовано подивився на Стрейнджа. Коли вже лорд Веллінґтон сказав Стрейнджеві, хто він такий, то дуже нечемно наполягати, що він хтось інший.
— Що ж, містере Стрейндже, — продовжив лорд Веллінґтон, — боюся, ви дарма сюди приїхали. Скажу відверто: якби я міг завадити вашому прибуттю, то так би і зробив. Та коли ви вже тут, я скористаюся нагодою пояснити, яких великих прикростей ви з тим іншим джентльменом завдали армії.
— Прикростей? — здивувався Стрейндж.
— Прикростей, — повторив лорд Веллінґтон. — Видива, які ви показували міністрам, переконали їх, ніби вони розуміють, як ведеться нам у Португалії. Вони надіслали мені купу нових наказів і стали втручатися у справи зі значно більшим завзяттям, ніж раніше. Тільки я, містере Стрейндже, знаю, що краще робити у Португалії, бо тільки мені відомі всі місцеві обставини. Я не кажу, що ви з тим джентльменом не зробили взагалі нічого доброго — схоже, флот вами задоволений, та я того не відаю, — але я можу твердити, що мені чарівник у Португалії не потрібен.
— Запевняю вас, мілорде, в Португалії магія не завдасть вам жодної шкоди: я тут винятково до ваших послуг і діятиму лише за вашим наказом.
Лорд Веллінґтон пильно поглянув на Стрейнджа.
— Найбільше мені потрібні люди. Ви можете начаклувати їх?
— Людей? Що ж, залежить від того, що саме ваша ясновельможність має на увазі. Це цікаве запитання… — Стрейндж із прикрістю усвідомив, що говорить точнісінько як м-р Норрелл.
— Ви можете начаклувати більше людей? — перебив його лорд Веллінґтон.
— Ні.
— Ви можете зробити так, щоби кулі ще швидше вражали французів? Хоча ні, вони вже й так вражають їх доста швидко. Можете ви поставити землю дибки і зробити так, щоб камені самі складалися у редути, люнети й інші захисні споруди?
— Ні, мілорде. Але, мілорде…
— Приписаного до штаб-квартири капелана звуть містер Брісколл[190]. Головного військового лікаря звуть доктор Мак-Ґріґор. Якщо захочете зостатися в Португалії, раджу познайомитися з цими добродіями. Можливо, ви станете їм у пригоді. Мені ви не потрібні, — Лорд Веллінґтон відвернувся і миттю гарикнув, аби хтось на ім’я Торнтон подав вечерю. Таким чином Стрейнджу показали, що аудієнцію завершено.
Після спілкування з урядовими міністрами маг звик до поважного ставлення: найвищі уми держави зверталися до нього як до рівного. А тепер його раптом звели до найнижчих армійських чинів — капелана та військового лікаря. Це було вкрай неприємно.
Він провів дуже незатишну ніч у єдиному заїзді Перо Негро і, щойно на світ благословилося, помчав назад до Лісабону. Повернувшись до готелю на вулиці Чоботарів, він сів за довгого листа Арабеллі, детально описуючи жахливе ставлення, яке до нього проявили. Згодом, трохи вгамувавшись, він вирішив, що чоловікові негоже скаржитися, і порвав листа на клапті.
Потім Стрейндж склав список усіх видів магії, до яких вони з Норреллом вдавалися для Адміралтейства, і взявся міркувати, що з цього може стати в пригоді лорду Веллінґтону. Після уважного розгляду м-р Стрейндж дійшов висновку, що навряд чи можна збільшити нещастя французів інакше, як наслати на їхню армію зливи та грози з блискавками. Він одразу сповнився рішучості написати його ясновельможності листа і запропонувати саме цю магію. Чіткий план дій завжди бадьорить, і Стрейндж одразу піднісся духом — доки не визирнув у вікно. Небо почорніло, дощ періщив як із відра, а вітер люто завивав. Здавалося, от-от ударить грім. М-р Стрейндж відшукав м-ра Прідо, і той запевнив мага, що дощ ллє вже кілька тижнів — португальці гадають, він триватиме ще довше, — і, так, французи через нього дуже-дуже нещасні.
Стрейндж зважив ці слова. Він ледь стримувався, щоби не послати листа лорду Веллінґтону з пропозицією
Наступного ранку м-р Стрейндж понуро сидів у своїй кімнаті й удавав, ніби читає одну з Норреллових книг, хоча насправді спостерігав за дощем. У двері постукали. Це був шотландський офіцер у гусарському мундирі. Він запитливо поглянув на Стрейнджа:
— Містер Норрелл?
— Я не… А, байдуже! Чим можу допомогти?
— Містере Норрелле, для вас повідомлення зі штаб-квартири, — молодий офіцер простягнув магові папірець.
Це був його ж лист до Веллінґтона. Хтось нашкрябав на ньому товстим блакитним олівцем єдине слово: «Відхилено».
— Хто це написав? — запитав Стрейндж.