Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 61)

Вітлооф заліз у гардероб і вийшов із трьома відповідями: «Так», «Ні» і «За чотири тижні». Щоразу, як Вітлооф зникав у шафі, звідти лунав жахливий гамір, ніби там верещала половина демонів Пекла, із вузеньких шпаринок та з-під завіс здіймалися хмарки сріблястих іскринок, а сам гардероб аж гойдався на своїх ніжках, різьблених у подобі звіриних лап, що стискали кулі. Отримавши відповіді на всі три питання, Буонапарте мовчки порозглядав шафу, а потім підійшов до неї і розчинив дверцята. Всередині він побачив гуску (це вона кричала), селітру (це вона пускала сріблясті іскринки) і карлика (це він підпалював селітру й штрикав гуску). Достеменно не відомо, що сталося з Вітлоофом і карликом, але гуску імператор з’їв наступного ж дня.

У середині листопада Адміралтейство запросило м-ра Норрелла і м-ра Стрейнджа в Портсмут на оглядини ла-маншської ескадри — почесті, якої зазвичай вдостоювали адміралів, героїв і королів. Двоє магів та Арабелла вирушили на узбережжя в кареті м-ра Норрелла. На в’їзді в місто їх привітав бортовий залп з усіх кораблів у гавані, арсеналів та фортів навкруги. На човнах їх покатали між кораблів у Спітгеді разом із цілою компанією адміралів, комодорів й капітанів на катерах. Були й інші човни, не такі офіційні, але повні добрих городян Портсмута, що схотіли поглянути на двох магів, помахати їм та привітати вигуками. Уже в самому Портсмуті м-р Норрелл і подружжя Стрейнджів оглянули верф, а ввечері вони відвідали грандіозний бал, даний на їх честь у Палаці громадських зборів, посеред яскраво освітленого міста.

Бал пройшов із великим успіхом. Хіба тільки на самому початку трапилася дрібна прикрість: деяким відвідувачам забракло розважливості аж настільки, що вони в розмові з м-ром Норреллом відзначили приємність оказії та красу бальної зали. Магова груба відповідь негайно переконала їх у тому, що він — людина сердита й неприємна, охоча до розмови лиш із чинами не нижчими від адмірала. Проте їхнє розчарування понад міри відшкодовували жваві й невимушені манери м-ра і місис Стрейндж. От вони залюбки знайомилися із найповажнішими городянами Портсмута, захоплено говорили про бачені кораблі, про флотські й морські справи в цілому. М-р Стрейндж не пропустив жодного танцю, місис Стрейндж пропустила тільки два, і до своїх апартаментів у «Короні» вони повернулися не раніше другої години ночі.

Позаяк Стрейндж улігся спати аж о третій, то був нерадий, коли о сьомій ранку його розбудили стуком у двері. Відчинивши їх, він побачив на порозі одного з трактирних слуг.

— Перепрошую, сер, — проказав чоловік, — але порт-адмірал просив переказати, що «Фальшивий прелат» застряг на Кінських пісках. Він наказав капітанові Ґілбі привести одного з магів, але той інший заявив, що в нього болить голова і він нікуди не піде.

Викласти справу так ясно й стисло, як йому хотілося, у слуги не вийшло, проте Стрейндж підозрював, що, навіть якби він виспався, все одно нічого не зрозумів би. Але з усього виходило, що сталося щось, а від нього вимагають іти кудись.

— Перекажіть капітанові… як там його… не важливо… хай зачекає, — зітхнув він. — Уже йду.

Він одягнувся і спустився вниз. У кімнаті для кавування він побачив молодого вродливця в однострої капітана, який міряв приміщення кроками. Це й був капітан Ґілбі. Стрейндж пам’ятав його з балу: він здався магові розумним і приємним чоловіком. Із появою Стрейнджа той одразу повеселішав і розповів, що йдеться про корабель «Фальшивий прелат», який потрапив на мілководдя біля Спітгеда. Ситуація була непевна. «Фальшивого прелата», може, пощастить зняти з мілини без значних ушкоджень, а може, і не пощастить. Тому порт-адмірал вирішив не чекати з моря погоди, а одразу вислав по допомогу до м-ра Норрелла і м-ра Стрейнджа, благаючи когось із них, а то й обох разом, прибути в супроводі капітана Ґілбі й посприяти чим-небудь, якщо є на те рада.

Біля «Корони» вже чекав кабріолет з тутешнім служкою, що притримував коня. Стрейндж із капітаном Ґілбі сіли в екіпаж і хутко рушили містом. Портсмут саме починав ворушитися, поквапливо і з легкою тривогою. Відчинялися вікна; із них визирали голови в нічних ковпаках і каптурах та викрикували запитання; у відповідь їм кричали люди на вулицях. Чимало народу, здавалося, квапилось у тому самому напрямку, що й кабріолет капітана Ґілбі.

Вони спинилися біля берегових укріплень. Повітря було холодним і вогким, з моря дмухав свіжий бриз. Трохи далі на рейді накренився велетенський корабель. Було видно, як маленькі й чорненькі постаті моряків чіплялися за леєр і спускалися бортом корабля. Внизу кружляли веслувальні човни та невеликі боти, чиї екіпажі, здавалося, вели якісь жваві перемовини з матросами на кораблі.

Недосвідчене сухопутне око Стрейнджа бачило всього-на-всього судно, що прилягло подрімати, але маг відчував, що якби він був капітаном «Прелата», то говорив би з кораблем суворо й змусив би його знову підвестись.

— Послухайте, — зауважив він, — але ж у Портсмут щодня заходять десятки кораблів. Десятки звідси щодень виходять. Як таке взагалі могло статися?

Капітан Ґілбі знизав плечима.

— Боюся, причина не така вже й незвичайна, як вам могло здатися. Штурман міг не знати спітгедських фарватерів або ж був напідпитку.

Збирався великий натовп. Кожен містянин у Портсмуті мав якийсь стосунок до моря й кораблів, а отже — й інтерес у події. Вуличною рутиною тут завжди були розмови про кораблі, що зайшли в гавань, кораблі, що з неї вийшли, та заякорені судна у Спітгеді. Тому такі от випадки завжди викликали загальну тривогу. Вони приваблювали увагу не тільки й без того численних гультяїв із променаду на взмор'ї, а й поважніших людей: шанованих городян, торговців і, звичайно ж, усіх джентльменів із флоту, котрі мали на те час і охоту. У юрбі вже точилася гаряча суперечка стосовно того, де схибив штурман і до чого має вдатись порт-адмірал, щоби виправити ситуацію. Як тільки серед натовпу зрозуміли, хто такий Стрейндж і навіщо прибув сюди, йому одразу поквапилися передати всі пропозиції. На жаль, більшість із них було рясно пересипано військово-морськими слівцями, тому Стрейндж отримав украй туманні уявлення про задуми доповідачів. Після одного з таких пояснень, він зробив помилку, поцікавившись, а що взагалі означає «лавірувати» і «дрейфувати», й отримав на це ще більш плутану лекцію про засади вітрильництва. Так що наприкінці розмови маг розумів іще менше, ніж на її початку.

— Що ж, — промовив Стрейндж, — я так розумію, головна проблема полягає в тому, що корабель накренився. То, може, його взять і випрямити? Це доволі просто.

— Боронь Боже, ні! — вигукнув капітан Ґілбі. — Так геть не годиться! Кіль корабля витримає, тільки якщо це робити вкрай акуратно, інакше він обов’язково трісне навпіл і потопить усіх на борту.

— Ач! — видихнув Стрейндж.

Наступна спроба помогти виявилася ще гіршою. Хтось щось сказав про дужчий бриз, який міг би зняти вітрильник із мілини під час припливу, і Стрейндж вирішив, що зарадити може сильніший вітер. Він уже підняв руки, щоб його начаклувати, як капітан Ґілбі поцікавився:

— А що це ви робите?

Маг пояснив.

— Ні-ні-ні! — перелякано вигукнув капітан.

Кілька людей схопили Стрейнджа за руки. Один чоловік навіть узявся його трусити, так ніби сподівався розвіяти закляття, поки воно не почало діяти.

— Дме зюйд-вест, — пояснив капітан Ґілбі. — Варто йому хоч трошки посилитися, він остаточно викине корабель на пісок і майже напевно розтрощить. Усі потонуть!

Хтось недалеко вголос зауважив, що ніяк не второпає, чому Адміралтейство такої високої думки про цього мага, чиє невігластво не знає ніяких меж.

Другий чоловік саркастично відповів, що, може, чарівник він і кепський, зате танцює добре.

Третій розсміявся.

— Як називається ота штука? — запитав Стрейндж.

Капітан Ґілбі помотав головою, всім своїм виснаженим виглядом даючи зрозуміти, що не має ані найменшої гадки, про що йдеться.

— Ну, це… це місце… де застряг корабель? — не відставав Стрейндж. — Щось там було про коней.

— Відмілину називають Кінськими пісками, — холодно відказав капітан Ґілбі і відвернувся поговорити з кимось іще.

Якусь хвилину чи дві на мага ніхто не зважав. Усі спостерігали за шлюпами, бригами й катерами, які кружляли навколо «Фальшивого прелата»; усі дивилися на небо й обговорювали переміну погоди та вітер, який віятиме під час припливу.

Раптом кілька людей звернули увагу на воду. А там з’явилося щось дивне — велике, сріблясте, з довгою химерною головою та патлами, схожими на довгі бліді водорості. Здавалося, воно пливе до «Фальшивого прелата». Не встигли по натовпу пробігти здивований гомін та хвиля криків, як до загадкової істоти приєдналися іще кілька. За якусь мить ціла зграя сріблястих обрисів (більше, ніж людина здатна полічити) зграбно й швидко пливла до вітрильника.

— Та що воно таке? — запитав хтось у тлумиську на пристані. — Для людей завелике, на риб чи дельфінів геть не схоже.

— Це коні, — відповів Стрейндж.

— Звідки вони взялися? — поцікавився інший чоловік.

— Їх створив я. Із піску, — пояснив маг. Якщо геть точно, то із Кінських пісків.

— Хіба вони не розчиняться? — пролунало з натовпу.

— І навіщо вони взагалі? — спитав капітан Ґілбі.