Сюзанна Кларк – Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл (страница 60)
— Дозвольте покликати містера Стрейнджа.
Арабелла розсміялася.
— Кличте, коли маєте охоту, але запевняю: він збентежиться моїм станом значно менше, ніж ви. Містера Стрейнджа ніколи особливо не цікавлять недуги інших. А от його власні — це геть інша річ! Та не варто нікого кликати. Самі погляньте! Я знову стала собою. І чудово почуваюся.
На мить запала тиша.
— Леді Поул… — почала Арабелла й змовкла, не знаючи, як вести далі.
— Зазвичай її милість вельми спокійна, — мовив сер Волтер, — не вмиротворена, самі розумієте, але принаймні спокійна. Але зрідка, коли до нас завітає новий гість, вона вдається до таких нечуваних промов. Певен, ваша порядність не дозволить повторити бодай щось із її слів.
— О, звісно! Я ніколи в світі не зроню й слова про це!
— Це дуже люб’язно з вашого боку.
— А чи можна… можна мені прийти ще? Здається, її милість щиро цього хоче, і я була би щаслива продовжити наше знайомство.
Сер Волтер якийсь час обмірковував пропозицію. Зрештою він кивнув, а тоді якимось чином перетворив кивок на поклін.
— Вважатиму це великою честю для нас обох, — сказав він. — Дякую вам.
Коли Стрейндж із Арабеллою залишили будинок на Гарлі-стрит, маг був у піднесеному настрої.
— Я знаю, як слід учинити, — повідомив він дружині. — Немає нічого простішого. Шкода, що я мушу спочатку вислухати Норреллову опінію, адже — я певен — мені самому до снаги впоратися за пів години. Як на мене, тут є дві ключові речі. По-перше… Що трапилося?
Ойкнувши, Арабелла спинилася.
Раптом вона збагнула, що дала дві взаємовиключні обіцянки: першу — леді Поул, якій вона присягалася розповісти Стрейнджеві про джентльмена з Йоркширу, що придбав собі килим; а другу — серу Волтеру, що не прохопиться й словом про оповідки леді Поул.
— Пусте, — мовила вона.
— А якій із численних розваг, що пропонував сер Волтер, ти надала перевагу?
— Жодній. Я… я бачила леді Поул і ми трохи погомоніли. Ось і все.
— Справді? Шкода, що мене з вами не було. Хотів би я побачити жінку, яка завдячує життям Норрелловій магії. Я ж так і не розповів, яка чудасія трапилася зі мною! Пригадуєш того негра, який раптово зайшов до кімнати? На мить — лише на мить! — мені здалося, що це високий чорний король, увінчаний срібною діадемою, а в руках він тримає осяйний сріблястий скіпетр і державу. Та варто було мені придивитися пильніше, як я побачив тільки чорного слугу сера Волтера. Яка дурниця! — Стрейндж розсміявся.
Він так довго пліткував із сером Волтером, що майже на цілу годину спізнився на зустріч із м-ром Норреллом, і той страшенно розсердився. Пізніше того ж дня Стрейндж надіслав звістку до Адміралтейства, повідомляючи, що вони з м-ром Норреллом уважно розглянули проблему зниклих французьких кораблів і дійшли до висновку, що ті в Атлантиці, прямують до Західної Індії, аби заподіяти якусь шкоду. Поза тим, обоє магів уважали, що адмірал Армінґкрофт розгадав задум французів і рушив у погоню за ними. За порадою м-ра Стрейнджа і м-ра Норрелла Адміралтейство звеліло капітану Лайтвуду рушити на захід услід адміралові. У слушний час французькі кораблі було захоплено, а ті, що втекли, повернулися до французьких портів — і там і лишилися.
Арабеллу мучило сумління через дві обіцянки, які вона дала. Тому вона порадилася з кількома приятельками, поважними старшими дамами, на здоровий ґлузд і розсудливість яких звірялася. Ясна річ, повідала вона все те цілком умозорно, не називаючи жодних імен і не згадуючи обставин. На лихо, саме через це її сумніви годі було збагнути, а тому мудрі матрони нічим не змогли зарадити. Її серце краялося, бо вона не могла відкритися Стрейнджу, адже прохопитися бодай натяком означало порушити слово, дане серу Волтеру. Гаразд поміркувавши, Арабелла вирішила, що обіцянка, дана людині
Кілька днів по тому м-р і місис Стрейндж завітали у будинок на Бедфорд-сквер на концерт італійської музики. Арабеллі він вельми припав до душі, але в самій кімнаті було трохи зимно, тому в короткій паузі, яка виникла, коли до музик виходив новий співак, вона нишком вислизнула до сусідньої кімнати по свою шаль. Вона саме загорталася в теплу матерію, коли почула позад себе шепіт, озирнулася й побачила Дролайта, який мчав до неї зі швидкістю сну й вигукував:
— Місис Стрейндж! Як же втішно мені вас бачити! А як наша люба леді Поул? Я чув, що ви навідували її?
Арабелла знехотя підтвердила, що так і було.
Дролайт міцно схопив жінку під руку, немовби щоб не дати їй утекти, і промовив:
— Ви не повірите, скільки сил я доклав, аби роздобути запрошення до того дому! Та всі мої зусилля не здобулися на анінайменший успіх! Сер Волтер відмовляє мені, повсякчас вигадуючи жалюгідні виправдання. Власне, він завжди каже одне й те саме: її милість нездужає або ж їй трохи краще, проте ще не настільки, аби приймати гостей.
— Що ж, гадаю… — почала Арабелла.
— О, безперечно! — перебив Дролайт. — Якщо вона справді хвора, то, звичайно ж, їй слід триматися осторонь від гамору юрби. Але ж це не причина віддаляти мене! Я бачив її труп! О, так! Смію припустити, ви цього не знали? Тієї ночі, коли містер Норрелл повернув бідолашну до життя, він прибіг до мене, благаючи супроводжувати його до будинку. «Ходіть зі мною, мій любий Дролайте, — казав він, — бо мені несила бачити юну леді, таку чисту й невинну, згаслу в найсолодшу пору свого буття!». А тепер вона ховається в будинку і ні з ким не бачиться. Дехто вважає, буцімто вона запишалася своїм воскресінням і не має охоти водитися з простими смертними. Та я гадаю, що істина полягає зовсім у іншому. Гадаю, що через смерть і воскресіння вона приохотилася до химерних звичок. Ви так не думаєте? Мені видається цілком імовірним, що вона приймає певні трунки, аби поринати в жахіття. Може, вам доводилося бачити щось на підтвердження мого здогаду? Чи не пила вона нічого із пляшечок дивної барви? Не ховала квапливо в кишеню згортки паперу, коли ви заходили до кімнати? У таких згортках легко сховати одну-дві чайні ложки порошку. Ні? Настоянку опію зазвичай наливають у маленькі флакончики із синього скла дюйми два-три заввишки. Коли виникає залежність, рідня завжди вірить, що зможе приховати правду, але то все марна справа. Зрештою, істина завжди виходить назовні. — Він манірно захихотів. — Я завжди її туди виводжу.
Арабелла м’яко вивільнила руку й перепросила. Вона жодним чином не могла повідомити нічого, що б його цікавило. Вона нічого не знала ні про пляшечки, ні про порошки.
Арабелла повернулася до концертної зали геть не в такому піднесеному настрої, як тоді, коли полишала її.
— Ниций, огидний чоловік!
28
Бібліотека герцога Роксбурґа
Наприкінці 1810 року становище уряду було гірше нікуди.
Погані новини чекали міністрів на кожному повороті. Французи святкували тріумф за тріумфом; інші європейські держави, які свого часу боролися проти імператора Наполеона Буонапарте (а згодом були ним же і розбиті), раптом усвідомили свої помилки й тепер перейшли на його бік. Вдома через війну зійшла нанівець торгівля, і люди банкрутували по всьому королівству; два роки поспіль країна страждала на неврожай. Захворіла і померла наймолодша донька короля[172], а сам монарх збожеволів од горя.
Війна нищила добробут і кидала чорну тінь на майбуття. Солдати, купці, політики й землероби — геть усі проклинали годину, коли вони народилися, зате маги (інакша порода людей, якщо така взагалі існує) були в цілковитому захваті від того, як розгорталися події. Сотні років їхнє мистецтво не знало такої пошани. Чимало спроб закінчити війну зазнали поразки, тому магію стали вважати найбільшою надією Британії. Й у воєнному відомстві, й у різноманітних підрозділах флоту служило багато джентльменів, котрі якнайохочіше готові були працевлаштувати м-ра Норрелла та м-ра Стрейнджа. Справи так щільно обсіли м-ра Норрелла на Гановер-сквер, що відвідувачам часто доводилося ждати до третьої-четвертої години ночі, поки м-р Норрелл і м-р Стрейндж не приймуть їх. І поки в черзі на прийом у вітальні м-ра Норрелла лишався натовп джентльменів, це випробування не здавалося складним, та горе тому, кому випадало бути останнім, бо немає нічого приємного в самотньому чеканні глупої ночі перед зачиненими дверима, за якими, ви знаєте напевно, двоє магів займаються магією[173].
У ті дні часто (навіть на кожному розі, куди би ви не пішли) переповідали історію про марні спроби імператора Наполеона Буонапарте відшукати собі мага. Вивідувачі лорда Ліверпуля[174] доповідали, що імператор так позаздрив успіху англійських магів, що розіслав своїх офіцерів по цілій імперії, де вони намагалися знайти хоч яку людину чи людей з магічними здібностями. Найбільшим їх відкриттям поки що був голландець на прізвище Вітлооф, котрий мав чарівну шафу. Її забрали в Париж, куди доправили на кареті баруш-ландо[175]. Приїхавши до Версаля, Вітлооф пообіцяв імператорові, що всередині шафи зможе дізнатися відповідь на будь-яке запитання.
Шпигуни доповідали, що Буонапарте поставив шафі три запитання: «Чи дитина, яку носить імператриця, буде чоловічої статі?», «Чи перекинеться знову на іншу сторону російський цар?», «Коли зазнають поразки англійці?»